Щоразу, налагоджуючи атомні спектрометри в наших краях, у Донецьку, Маріуполі та Харкові, я зіштовхувався з проблемою міді. Її було занадто багато — і в дистильованій воді, і в хімічно чистій азотній кислоті. Прилад зашкалював уже на бланкових розчинах, а графітові атомізатори потім доводилося багаторазово відпалювати. Загальне зниження культури після розпаду СРСР, зокрема й культури приготування реактивів? Не без того, звісно. Але я копнув глибше і дізнався, що Донбас — це не тільки вугілля та сталь, а ще й стародавня мідна провінція та великий центр металургії бронзового віку!
Історики давно підозрювали, що міді відомих античних копалень стародавньому світу не вистачало. Підрахували обсяги видобутку, провели аналіз домішок, оцінили кількість металу в ходу: до чверті мідних і бронзових виробів вироблялося з руд невідомого походження! Намагалися пояснити неув’язку навіть імпортом із південноуральських рудників, проте нещодавно з’ясувалося, що так далеко ходити не варто. І ця мідь — із кар’єрів Бахмута, яким уже 4000 років. Тут сходила зоря бронзового віку!
У Бахмутській улоговині на невеликій глибині залягали мідисті пісковики. Південніше, під Микитівкою, здавна видобували кіновар. Зовсім поруч, у Луганській області, — родовища поліметалів, а в сумі все це означає ідеальні умови для металургії бронзи. І на початку другого тисячоліття до нашої ери виник Донецький гірничо-металургійний центр. Причому, судячи зі знахідок колісниць, його поява могла бути пов’язана з металургами-кіннотниками з Аркаїму, з Південного Уралу. Вони й передали мистецтво плавки племенам зрубної культури сходу України.
Зрозуміло, метал переважно плавили на місці, що значно вигідніше, ніж везти бідну руду з далеких країв. Тим більше що хороших доріг тоді не було. Як, утім, і тепер. Але палива в наших краях ніколи не бракувало. Кубики вугілля із шахти Смолянка демонструвалися ще на Всесвітній виставці в Парижі в ХIХ столітті. Їх спалювали у фарфоровій чашці перед здивованими глядачами — і золи не залишалося, тільки легкий попіл. Еталон вугілля, чистий вуглець, причому пласти виходили прямо на поверхню! Були тоді й ліси — через Бахмут проходить кордон степу і лісостепу.
Тут відливали бронзові сокири-кельти та кинджали, мечі, ножі, серпи й шила, тут же й продавали їх. Отож, крім гірників та металургів, були потрібні лісоруби, смологони і ковалі, візники і торговці. Але продати — тоді означало обміняти на щось, тобто неодмінно мав бути й зустрічний потік товарів. І ці потоки потребували заїжджих будинків та пристаней, магазинів і складів, борделів і шинків, жерців, юристів та правоохоронців. Виробництво й торгівля таких масштабів обов’язково означають поселення, причому за своїм укладом вони будуть більше наближені до міст, ніж до сіл. Не обійтися також без організації території — адміністративної і військової. Але, погодьтеся, з усього цього випливає наявність індустріальної донецької цивілізації ще в бронзовому віці!
Великий регіон між Волгою і Дніпром забезпечувався металом не з Кавказу чи Оренбуржжя, як вважали раніше, а з берегів Сіверського Дінця. Простежено, що по Самарі й Дніпру везли на захід мідні коржі-напівфабрикати для плавильних печей Суботівського городища, що під Черкасами. І за Дніпром знаходять донецький метал — на Інгулі та Бузі. Дорогами служили річки. Міус та Кальміус у ті часи були судноплавними, Сіверський Донець — і поготів. Час кінних кочівників ще не настав, і транспортні ризики трималися на прийнятному рівні. Отож були всі умови для експорту, а відтак — і для широких міжнародних зв’язків.
І тут я підходжу до своєї гіпотези про тісний зв’язок Донецького ГМЦ і Мікенської цивілізації! Перші думки з цього приводу з’явилися ще в 70-х роках минулого століття, коли на розкопках у Запорізькій області було знайдено рештки колісниці. Через двадцять років такі ж рештки знайшли на півдні Воронезької області, а потім відкрили Аркаїм — і ланцюг замкнувся! Цим одвічним степовим маршрутом пройшли таємничі власники колісниць із Південного Уралу в своєму великому поході на захід. У XXI столітті до нашої ери вони проходили тут, добили рештки згасаючої трипільської культури, зруйнували доеллінську Грецію — й отримали право називатися індоєвропейцями!
Їхній шлях відстежений археологами. Транзитом кіннотників-металургів (а без бронзи легкої бойової колісниці не побудуєш) можна пояснити антропологічні дані поховань, характерні деталі кінської упряжі та бронзових виробів. До речі, тоді ж індоєвропейці хети з’являються в Малій Азії, а в Іран та Індію приходять арії.
Гіпотеза прояснює також витоки міфу про «Арго», хоча міфом історія реальних плавань стала набагато пізніше, коли поет Евмел помилково ототожнив Аю, країну золотого руна, з Колхідою, а потім ця версія утвердилася завдяки авторитетові Геродота. Але хіба в Грузії були золоті розсипи? І при чому тут золото взагалі? Бронза — ось те руно, яке «стригли» в наших краях!
Я не сумніваюся, що скелями Сімплегадами, які прищемили хвіст голуба Ясона, були зовсім не Босфор і Дарданелли, — ахейці відмінно знали ті протоки й навіть воювали за них із Троєю (і за троянські мідні рудники зокрема!) Їм потрібен був шлях до донецької бронзи. Ні, Сімплегади — це, звісно, Боспор Кіммерійський, Керченська протока! Засновником Пантікапея, між іншим, вважали брата Медеї.
Як відомо, Мікенська цивілізація зобов’язана своїми успіхами бронзі і новій зброї, вундерваффе — колісницям. І дуже ймовірно, що донецька індустріальна цивілізація розквітнула, забезпечуючи потреби Егеїди в металі. Недарма такі близькі за формою та технологією виготовлення місцеві клепані бронзові котли і мікенські, та й розпис кераміки, що скидається на протописьмо, багато в чому збігається. У Чорному морі, біля Каліакрії, знайдено кам’яний якір мінойського судна XVI століття до нашої ери, є дані й про ахейські кораблі XIII століття до нашої ери. Північне Причорномор’я було житницею Мікенської цивілізації, отож зв’язки, безперечно, були, і зв’язки тісні. І хто знає, з чиєї бронзи кувався знаменитий щит Ахілла!
Ви можете заперечити, що для донецького металу вистачило б і внутрішнього ринку. На жаль, після розгрому трипільців ємного місцевого ринку не було. Поселень зрубної культури знайдено сотні, проте бронзи в розкопках дуже мало, за винятком донецьких поселень. Так само й тепер — Україна споживає не більше 15% виробленого металу. Ні, без експорту не обійтися. Та й розквіт і занепад Донецького ГМЦ дуже вже точно збігаються з розквітом і крахом ахейського світу.
Після темних століть, у часи великої грецької колонізації, про давні зв’язки знову згадали, і в V століття до нашої ери на п’ятачку Керченського півострова та Тамані було на диво багато грецьких міст, порівняно з рештою узбережжя Чорного моря. За ними й простежується великий бронзовий шлях!
І те, що Азовське море виявилося фантастично багатим на рибу, а його береги — на хліб, лише додало йому чарівності в очах еллінів. Наші місця вигодували класичну цивілізацію — і рабовласницький лад заодно (судячи з наших шахт, він і зараз триває...), у буквальному сенсі слова. Аттика затягувала паски, коли вітер затримував кораблі з понтійським зерном, а не було б азовської риби — знаменитої тарані, — чим би довелося годувати рабів? Недарма сам великий Перикл демонстрував прапор у тутешніх водах на чолі найсильнішого у світі афінського флоту. Кажуть, циркумпонтійскій круїз із ним здійснювала й Аспазія...
На цей час розкопано вже понад двадцять стародавніх донецьких мідних рудників (хто знає, скільки їх зникло під відвалами нашого надто індустріального краю!), плавильні печі й рештки промислових селищ гірників та металургів. Щодо міст — вигадувати нічого не буду, вони з’явилися вже в часи хазарів і аланів, і є дані, що саме алани й торки відродили тут металургію, але вже чорну. У бахмутських рудах більше заліза, ніж міді, і, трохи підвищивши температуру та час плавки, ви плавно переходите з епохи бронзи в залізний вік, що й підтверджується знахідками кричного заліза.
Селища поблизу рудників були сезонними, хоча знаходять і сліди плавилень із постійним режимом праці. Проте переважно взимку робота тривала в селищах уздовж річок, куди завозилися запаси руди: про це свідчать знахідки на Сіверському Дінці. Традиція давня, з таких заводських і шахтних селищ і тепер складається Донбас, наші міста — це їх конгломерати, вони виростають навколо заводів. І помирають із ними.
Мало у світі таких старовинних земель, як Донецький кряж. Ось уже півмільярда років його не затоплювали води морів, не покривали льодовики, і культурний шар тут не переривався з часів динозаврів! І як же ставитися до такого славного минулого? Що воно каже про наше майбутнє? З одного боку — переповнюють відчуття гордості та патріотизму. А з іншого...
Епоха бронзи в Донбасі разюче скидається на нинішню. Ми пишаємося своїми заводами, промисловою потугою, але це — всього лише химера цивілізації. Такі химери — лише служниці справжніх, тих, які розвивають писемність і культуру, творять богів і будують їм вічні храми, залишають по собі пам’ять і слід на землі. А який же за нами слід? Метал іде на експорт, промислові селища — це бараки, від них нічого не залишиться, храми будувати було ніколи, писемність... Та яка тут писемність, на парканах хіба що!
Прикро? Звісно, прикро. Працюєш, працюєш, світу білого не бачиш, то в забої, то в мартені, дихаєш чортзна-чим, усе навколо отруєне. А що в результаті? Куди веде цей шлях? Що ти залишиш нащадкам? Розпанахану землю, кар’єри та терикони, як і в добу бронзи?