ХАЗЯЙКА ПТАШИНИХ ТРЕЛЕЙ

Безлюдний дунайський острів Малий Далер, площею 258 га, восени 2002 року передано в оренду на 25 років жительці Ізмаїла директору ПП «Кантрі-центр» Валентині Лавреновій.

Заможний австрійський художник-любитель назвав Далер наймальовничішим і найнезайманішим куточком Європи. Любителя дикої природи не засмутив навіть іржавий скелет малого річкового буксира та зруйнованого дебаркадера, де складно не зламати ногу.

Малий Далер розташований за 12 верст від Ізмаїла, нижче за течією. Острів пунктирно вписується у своєрідний річковий архіпелаг разом із румунським Малим Татару, по якому ритмічно проноситься електричка, і нашенськими островами Малим Татару, Малим і Великим Далерами, неосяжним окультуреним Кислицьким, іграшковими Катєнькою і Машенькою.

Архіпелаг

Докладний екологічний паспорт Малого Далера було доладно та чесно складено лише 2000 року вчителем із Суворова Олегом Потаповим. Через рік ватажок юних екологів, трепетний захисник природи дельти потонув у озері Кугурлуй, спостерігаючи переліт сірих гусей.

У своєму «зеленому досьє» Олег Потапов називає Дунай Великим, що, погодьтеся, звучить незвично. Звичніше возвеличувати Волгу-матінку, Байкал відповідно назвати батечком. Фольклорний прорив виправданий тим, що Дунай завжди був невгамовною комуналкою. У доступні для огляду роки комуналку ще й ущільнили з пальбою і скандалами.

Для радянських громадян річка перебільшеної ревівської дружби була неприступним рубежем. Острови в річищі невтомно «віддамбовувалися» і насичувалися прикордонними хитрощами, у просторих дуплах маскувалися телефони. Із ППС (пункту прихованого спостереження) на нашенському березі потай спостерігали румунських гусаків, навіть чуйно дослухалися до їхнього гелготіння, а на гусячому березі в цей час румунські друзі по зброї в зелених кашкетах спокійнесенько різалися у старенькі карти, цілком поклавшись на пильність сусідів.

Проте саме суворі прикордонні стовпи зберегли для любителів бедвочерів, шукачів джмелів і метеликів буреломний буш дунайського архіпелагу.

Конгломерат прикордонних рогаток заодно убезпечив Ізмаїл від проникнення роззяв і гастролерів, як, скажімо, місто закритої російської слави Севастополь. Правда, Ізмаїл більше скидається на місто турецької слави: Суворов, котрий штурмував фортецю довго, із втратами, признавався, що така виснажлива облога можлива лише раз у житті.

Планові екскурсії катали по Дунаю в герметичних теплоходах, схожих на мильниці, із наглухо задраєними кватирками. За часів лігачовських заборон із румунського берега екскурсантів дражнили винними пляшками. А з іншого борту видно було, як на нашому архіпелазі задьористо форкав трактор. Над сріблястими кронами тополь стирчала скорчена екскаваторна клішня, із ковша капала жирна грязюка, смерділо сірководнем — господарювали.

Прикордонний режим перешкоджав оголошенню оргнаборів, річковий пейзаж ударно перетворювали силами околишніх господарств, підсипали прируслові вали, городили в краю комарів шандори-шлюзи. На відвойованих у бабок острівних «залисинах» навіть пробували сіяти зернові, розбивали фруктові сади, саджали морелі, персики, яблука «слава переможцю» і горіхи-фундуки. У острівних плавнях, збожеволівши від гедзів, мукали корови. Коли завозили, наряд старанно перелічив корівок на дебаркадері.

Кордон, як і раніше, був неприступний, особливо зсередини.

Заплавний ліс зберіг ще й неосяжність держави. Некрасовським майстровим зручніше було вантажитися з мішками, де пружно стовбурчилися зігнуті подібно до скаток дворучні пилки, у літаки архангельської і вологодської націленості.

На рубежі епох проникнення до острівного архіпелагу спростилося. Відчувши небезпеку, тодішній начальник Ізмаїльського лісгоспу Г.Шкаріна далекоглядно ініціювала проект регіонального ландшафтного парку «Ізмаїльські острови». 1993-го Одеська облрада оперативно узаконила парк, проте без створення адміністрації. Для організації робіт на території парку за наказом №89 підприємства «Одесаліс» у складі Ізмаїльського лісгоспу було створено Дунайське лісництво. Вісім років первозданність братиків Далерів і Малого Татару охороняли від набігів шість надійних сторожів.

Узимку 2000-го Дунайське лісництво, певне, не від хорошого життя, скасували, парк перейшов до складу Ізмаїльського лісництва. У часи лихоліття виття човнових «Вітерців» і п’яні крики в рогозі на Малому Далері турбували пару білих орланів, котрі сезонно жили на острові. Орлан — червонокнижна цар-птиця дельти з розмахом крил під два метри, хоч і велет, але птах трепетний. Пташине сімейство з трудом дотерпіло до осені й разом із двома підрослими пташенятами здійнялося, наостанок, кажуть, покружляло з жалем над островом. Загалом у дельті з румунською частиною живе до 10—15 білих орланів. Суворовські юні волонтери природи городили на крислатих гілках майданчики, аби приманити пернатих велетнів, але наступної весни пернатий цар Далеру не прилетів, викурили-таки.

Із реструктуризацією лісгоспу охоронні ряди порідшали. Нині острівний парк разом із Малим Далером, орендованим Валентиною Лавреновою, виключно для елітарного екотуризму охороняють лише чотири вартівники. Ізмаїльське лісництво продовжує господарську діяльність на ландшафтних островах. Прирусловим валом Малого Татару прокладено лісову дорогу-просіку для вивезення добутого лісу тракторним причепом.

Торік три острови — Малий і Великий Далери й Малий Татару — передано під юрисдикцію Дунайського біосферного заповідника, і нині Валентині необхідно укладати договір із заповідником. Про доцільність користування островом на запропонованих умовах вона ще добряче подумає.

При відкритті на Татару стежки імені Олега Потапова, яка, на щастя, абсолютно не спостерігається в буреломі, автор, як орангутанг, пробирався рачки. У фарватері сопіла португальська студентка, ландшафтний дизайнер. Тема її дипломної роботи була пов’язана саме з дунайськими островами. Коли вибралися на галявину, лісничий архіпелагу озвучив, певне, давно й міцно застряглу під форменим кашкетом пропозицію:

— Добре б понад берегом прокласти бруківку й возити іноземців на тарантасі до плавні.

Годувальниці-плавні в місцевих — жіночого роду, як Волга-матінка, це вам не бездушний ветланд.

Після перепочинку ми знову полізли крізь буш. Заплавний ліс наймальовничішого острова Європи — це багатоярусні зарості: ожина, папороть, підлісок акації, тополі душить дикий виноград. Під ногами або гнилизна — у неї провалюється нога, або сухий тріск хмизу. Комарі, якісь мошки, наче прив’язані, на вухах — павутиння...

Корчма

Довжелезний реанімований флігель обжитий лише наполовину. Колись тут був сільський дитсадок, де не вміщалися всі малюки. Потім, на переломі формацій, омертвілий будинок оживив швейний цех кооперативу «Райдуга», зареєстрованого в Ізмаїлі під №2, головою якого була Валентина. «Райдуга» виникла як дочірнє підприємство Одеської швейної фабрики імені Воровського. Кооператив благополучно задушила податками держава, але досі в ізмаїльських копках і на ринках запитують:

— Валю, коли «херсонки» привезеш?

«Херсонки», сорочки в клітинку, «Райдуга» шила з картатої тканини Херсонського ПБО. Піонер кооперативного руху Валентина Лавренова не зрадила своє покликання: на території «Кантрі-центру» доводиться до розуму павільйон-подіум, де західним гостям демонструватимуться моделі ручної роботи. Коли Валентина показувала штучні подіумні моделі з мереживами-мережками, в’язаними на вологодських спицях, вишивками, сукні зі сміливими розрізами, причому найчастіше з домотканого невідбіленого льону, обличчя її світлішало. У цій жінці гармонійно поєднуються політ фантазії непересічного модельєра, котрому підрізали крила, і холодний моментальний розрахунок господаря. На повідомлення фонду WWF у районній газеті, що оголосив конкурс на кращий бізнес-проект, який стане інструментом захисту природи, відреагувала моментально. І минулої осені виграла тендер.

Триденний тур «Дунайська заплава» заслужено популярний і розумно доступний, задоволення коштує лише 450 гривень, це з проживанням у комфортабельних номерах, екзотичними національними стравами. Її невгамовна фантазія підказує варіанти продовження подорожі, логічне подовження її, насичення новими враженнями. У спорожнілому військовому містечку вона збирається відкрити цех народних промислів. Туристи на власні очі зможуть спостерігати, як на ручних верстатах тчуть килими із шерсті бессарабських овець, як майстерно плетуться з очерету сумочки або тапочки-папурянки, як з очеретяних відходів брикетується кадильне вугілля. У планах — створення навчально-виробничого комбінату, де навчатимуть забутих ремесел.

Проект В.Лавренової оголошено пілотним, він на контролі в заступника губернатора Миколи Тиндюка. Але, будучи прагматиком, котрому держава вже підставляла ніжку, вона не вельми сподівається на авторитетну підтримку — однаково «Кантрі-центр» із островом у групі ризику. По-перше, сам бізнес в умовах імпульсивних податкових новацій хисткий, по-друге, реакція депресивного населення неадекватна. Народ у нас чуйний, але не стійкий. Коли поширяться чутки, що Валентина на екогирлі «капусту косить», можуть від розпачу запити й у лебедине озеро мертву кішку кинути.

По-третє, у комплекті з розпорядженням про оренду підшитий перелік зобов’язань, виконання яких, із одного боку, вимагає влада, а з іншого — незалежні менеджери програми TACIS. У переліку заходів — і контроль над забрудненнями, і забезпечення біорозмаїття, іще — дослідження флори й фауни, і біотопів екосистеми Малого Далера, аналіз якості плесової водички й докладного опису осередків забруднення. А від забруднень і катастроф ніхто не застрахований. Десь у Румунії, скажімо, знову дамбу прорве, там, з’ясувалося, австралійці за дідівськими технологіями миють золото, а Валентині потім виловлювати в плавнях нукліди.

Сухі пахощі оберемків чебрецю, волошки, календули, підвішених до балок під стелею ресторану-корчми, насичують простір. Підвіконня веранди тісно заставлені вазонами, поруч із квіткою робочих околиць геранню духмяніє орхідея.

Екстер’єр і інтер’єр стилізовані під віртуальну бессарабську корчму. Двері вінчають полиця-«мисник» із різнокаліберними глечиками. На стінах домоткані килими: на чорному полі яскраво-рожеві та пронизливо зелені візерунки, які не зблякли від часу. Не розбереш — де килим із молдавського села, де з болгарського. Тут же посуд із гагаузьких хат, предмети побуту російського старообрядницького обійстя, віз, збруя. Щось Лавренова придбала, багато рідкісних атрибутів побуту просто дарували.

На коминковій полиці цокає годинник-куманець. Його вона видивилась в одеській комісіонці. Куманець виготовив із шкіри майстер, котрий виконував замовлення для самого Олексія Косигіна. Гості й не здогадуються, що обрамлення комина з французьким клеймом на чавуні — це розполовинена буржуйка. Валентина відкопала її серед мотлоху на горищі.

Уповноважені менеджери фонду дикої природи WWF вирушають перевіряти освоєння кредитів, на які частково фінансуються роботи в номерах. Беруть участь у проекті й кошти Валентини.

Біля бетономішалки — троє дорослих синів хазяйки «Кантрі-центру». Родина велика, з американським розмахом. Пройшовши коридор, проникають у сауну, що вже намітилася. Сауна опалюватиметься виключно дровами з заплавного лісу.

— Це басейн, — пояснює Валентина менеджерам фонду WWF Полу Горіапу й Найджелу Пікоку. — Після хот вочер, колд вочер — шок!

Шоки

У програмці дня частина заходів делікатно пропонується «за бажанням», як, скажімо, «спостереження латать, лілій і харових водоростей на плесі заказника «Лунг».

У минулому сезоні літня любителька з Нідерландів виявила бажання спостерігати на Лунзі зонтичні харові. Виїхали по каналу в спеку. Якщо про Дунай батько історії Геродот у V столітті писав: «Істр, котрий тече красиво», то вода в каналі взагалі нікуди не поспішала витікати, вона цвіла та задушливо смерділа. Із ряски стирчали ріжки схожих на чортиків чилімів, водяних горіхів. Канал супроводжувала некрасовська круча, строкато прикрашена відвалами сміття, як і в будь-якому рідному селі.

Заглибилися у очерет.

— Далі гайда на бабайках, — буркнув стерновий-ліповані напарнику й узявся за весла-бабайки. Жалили гедзі. Лопасть підняла сіть. — Бери гундир! — скомандував стерновий. Жердина-гундир грузнула у мулі. Коли човняр його витяг, засмерділо гнилизною, вутлий каюк небезпечно хитнувся. Випливли до латать, і бабуся розцвіла.

Валентина розрахувалася з човнярами євровалютою.

— Ось де зелень треба рубати, на зеленій стежині, — скаламбурив старший. — Коли б ми щодня так заробляли, то й сіті не ставили б.

— Так це були ваші сіті? — запитала Валентина.

— Каравка? А чия ж?

Ідея її працює, вона платить човнярам, а вони прибирають із зеленого фарватеру сіті, інакше екскурсія неможлива.

Недавно бабуся телефонувала в «Кантрі» та признавалася, що пережита болотна подорож була найпрекраснішою у її довгому житті. Цікавилася, чи зможуть її прийняти нинішнього сезону.

Серйозних західних любителів передусім приваблює у дельту висока концентрація червонокнижних птахів на островах. На Великому Далері Олег Потапов нарахував від 30 до 60 пар малих бакланів, каравайок 15—30 пар. Колпиці гніздяться по 5—10 пар, жовтих чапель — 10—15 пар!

Але дама з Голландії не була заядлим бедвочером, вона сповідує зелений туризм. Західних вертух від карамельної Ніцци й руїн Баальбека верне, їм натуральну патріархальність подай, із голоблями та душком гною. Що ж її зворушило — самобутність, колорит, вайлуватість впереміж із сердечністю, релігійні аномалії?

Некрасовці старанно відвідують старообрядницький храм, середнє покоління також побожно та швидко себе осіняє, хрестяться двома перстами, поклони б’ють запекло. Але нащадки всіх цих Лістратів, Сафонів і Макєїв звернулися до своєї екзотичної релігії уже вдруге, із ажіотажем, як і повсюдно. Для західного спостерігача всі наші церкви, що плодяться густо, звісно, екзотичні, але рівно настільки, наскільки і храми Мадраса, які також увінчують дивовижні куполи.

Напевно, не останню роль на користь відчайдушного вибору нашої європровінції відіграє шок, таке собі потрясіння, фотосафарі з моторошними сюрпризами, де правда життя — без глянцю. Сама кантрі, де зенітні ракети вражають рейсові аероплани — це вже шок. Канал, де серед поліетиленового сміття пробирається нутрія, — шок. Після нього приємним шоком — лебедине озеро, потім черговим шоком — лайно вздовж берегів, потім — корчма як порятунок, із бессарабськими плодами-лимонами в фойє і Валентиною, екзотичною, епатажною та ендемічною.

Що ж, на кожен товар свій покупець. Поголос про наш незвичний товар уже чвалає Європою, фотографії корчми й Валентини на планшетах WWF — у Брюсселі.

Але головне, здається, у тому, що люди гостро потребують казок, особливо на беззахисному початку життя і при його завершенні. Валентина організувала гармонійну казку, керуючись добрим художнім смаком, фантазією і холодним тверезим розрахунком. Її вигадана корчма виникла точнісінько тоді, коли втрачається коріння й інтеграційно розпорошуються традиції, але уламки антуражу поки що у верхньому культурному шарі, глибоко лопатити не треба. У такі переломні моменти кусання ліктів спостерігається сплеск інтересу до самими ж відкинутої історії. В яскраву інтерказку Лавренової, яка, зазначу, добріша від казок Астрід Ліндгрен і досконаліша, охоче занурюються жителі білястих голландських обріїв.

Справжній заїжджий двір, де зупинявся прототип Чічікова, котрий скуповував оптом мертві бессарабські душі, був, мабуть, чадним, сирицею відгонило, кінським потом, мамалигою, гасом, цигани допікали. Гасова профілактика, проте, не перешкоджала авантюристові відправляти етапом клопів до наступного степового притулку.

На завершення, відповідно до програми, безплатним презентом — папурянки, екологічно чисті тапочки, сплетені з очерету дідусем в Ізмаїлі.

У долині вигадливо звивистих річечок Аліяги й Кіргі-Китаю джип звернув із траси та перевальцем поїхав до рідкого очерету, ним відзначено нелегкий шлях пересихаючого струмочка первісно привільною долиною. Зліва вгадувалась ледь примітна гірлянда скіфських курганів, майже дюжину налічили, справа по Троянову валу біля траси галасувало гайвороння. На пригрітому першим сонцем схилі несміливо зацвів крокус. Біля калюжі-Аліяги нервово смикала хвостом трясогузка.

Над дністровською заплавою летів білий орлан літакових розмірів, він не ширяв, важкі птахи не ширяють, а з гідністю плавно петляв, розмірено, хвилясто вимахуючи чорними крилами. Їхні краї, із пальцями-пір’їнами нагадували міцні, як дошка, мужицькі долоні. Нарешті він сів на сук вузлуватої верби і став схожий на бербера — згори темний халат, знизу білий хвіст, як галапія. Корч орлану не сподобався, він здійнявся і поплив кудись неприкаяно. Де він сяде?