Дуже нам хочеться в Європу. Тобто — туди. Ми ж бо забуваємо, що географічний центр її — у нас в Україні, що ми і є серце Європи. Периферія континенту мала б сходитися на раду до нас в Україну. Але це поки що умовний спосіб. Бо Захід дбає про свою розмаїту самобутність, насамперед культурно-духовну, і тому там є Сан-Маріно, Андорра, Ліхтенштейн і Монако, а Схід не визнає навіть квіткових огорож для резервацій, катком рівняє поголів’я людності, забороняє абетки й вирізує немовлят у Чечні. Захід не плутає Калабрію з Кантабрією, валлійців з валлонами, британців із бретонцями, розрізняє галлів, галісійців і португальців, — на Сході ж ніяк не втямлять, що тільки імперський міф може поєднати одним прикметником Русь і Росію. Не диво, що на схід від України один-єдиний сусід панує аж до Тихого океану. На його совісті знищення десятків мов. Нема нічого безглуздішого від гасла йти з ним разом до Європи. І не тому, що більша частина прибраної ним земельки — в Азії, а тому що за своєю ментальністю він — азійський. Ніякої окремої держави на зразок Ватикану і в помислах не могло би бути в Москві, де світська й духовна влада зрослися в гербі двоголового орла. Ця птаха не відмовилася від давніх звичок і марить тим, щоб знову зручно всістися на тризуб.
2 травня 1996 року тодішній міністр закордонних справ
Г.Удовенко від імені України необачно поспішив підписати у Страсбурзі один документ, який, за правилами політичного спектаклю, зобов’язав главу держави дбати про честь свого мундира, на той час ще не вельми заплямованого міжнародними скандалами. Йдеться про сяк-так витлумачену в офіційному українському перекладі Хартію регіональних мов або мов меншин, саму назву якої, на думку фахівців, перебрехано так, що вона цілком дезорієнтує, збиваючи на манівці. Зокрема відомий дипломат і етносоціолог професор В.Євтух в інтерв’ю газеті «Слово Просвіти» (№ 16 від 19—25 квітня 2002 р.) підкреслив, що «хибний переклад великою мірою заплутав ситуацію як із визначенням мов, котрі потребують підтримки і, зрештою, захисту в умовах України, так і з вибором способів реалізації положень Хартії». В.Мармазов і С.Піляєв у книжці «Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції» називають документ Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, застерігаючи від термінологічної плутанини. З ними погоджується і В.Євтух, доперекладаючи означення як «меншинних» і додаючи, що англ. minority (не minorities’), фр. minoritaires, а також нім. minderheiten у сполуці Minderheitensprachen ніяк не можуть правити за носія ознак — логічний підмет.
Але це лише квіточки. Нікуди не подінешся: у свідомості Сходу Європи мова і народ нероздільні. Перебіжки між суміжними поняттями тут легкі й короткі — до таких спонукає історичний досвід. Російська лексема «язык» віддавна зв’язує те й інше, «ізми» бородатих ідеологів сюди мало що додали. Згадаймо й Шевченкове: «У них народ і слово, і в нас народ і слово». Наша школа вчить: мова — душа народу. Чи розуміє це Захід? Чи ладить із цим Хартія? Конкретно: чи може меншина — національна, бо мовних меншин Конституція України не визнає і не згадує, — мати в унітарній державі свою територію (автономію)? Коли так, то котра? Де межі «регіону»? Які права титульної нації в ньому?
Звернімо увагу на те, що навіть відсутність коми перед сполучником «або» в назві Хартії тягне за собою неабиякі наслідки. «Або», як відомо, не означає «і», а розмежовує взаємовиключні речі, пропонуючи неминучий вибір, і тільки після коми «або» може пояснювати чи уточнювати щось як синонім слова «тобто». У такому разі після означення «меншинних» годилося б поставити ще одну кому. Англійське ж or має більше значень («або», «або ще», «якщо не», «і», «інакше кажучи» тощо), а головне — вони можуть не диференціюватися строго і цілком уживатися в одному контексті (як це маємо в сполучнику-гібриді and/or).
Англійська граматика радить, але не вимагає відокремлювати комою уточнення, що його цілком може припускати логіка: European Charter for Regional or Minority Languages. Так само і французька, де ou є еквівалентом or. Та хай би логіка навіть наполягала — граматика назв суверенна в обох офіційних мовах Ради Європи і ком взагалі недолюблює. Це ми не вдумуємося в суперечливість нашого терміна «розділовий сполучник» (розділяє він чи сполучає?) — надто коли перекладаємо назви документів. Англо-французька ж традиція, навпаки, цілком гармонізує тут взаємовиключні речі.
Ось ще один приклад буквалізму: «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (ООН, 1992)» (Київ: Право, 1995). Чи логічно? Схоже переклали і для видань Фундації міжетнічних відносин, що в Гаазі: «Декларація ООН щодо прав осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин». У нас розділове «або» зрідка лише натякає на «і», як-от у реченні «Хворого доглядали він або вона» (що означає «він і вона по черзі»). Зате «і» передбачає відмінність понять вже самим фактом їх сполучення. У тому числі понять протилежних або й взаємовиключних — чоловікам і жінкам це відомо.
Як бачимо, зміст двох ключових термінів Хартії можна зв’язати так чи сяк, визначити (встановити) один через інший, уподібнити, ототожнити, об’єднати чи й розвести одним тільки звуком, який для нас виявився пустим. То про яку мовну політику за Хартією, крім ганебної, можна говорити, якщо сам переклад Хартії є насильством над мовою краю? Анекдот та й годі: Хартія зобов’язує чиновника надавати «публічні послуги» (насправді — просто державні, стаття 10), тобто вийти з тіні, працювати гласно, на людях, не криючися... Недарма ж знаний фахівець у справах нацменшин Рауль Чілачава перекладає назву не послівно, а по суті і коротко — Європейська хартія меншинних мов.
Вочевидь, така твереза інтерпретація враховує небезпеку політичного сепаратизму, що його таїть етнічний регіоналізм в Україні. А є ще ж загроза герметичної осібності та перетворення етнічної групи в клас чи в замкнений клан, чого останнім часом стали неабияк побоюватися не тільки в Росії, а й в Австрії, Німеччині, Франції, Англії, деінде. Не забуваймо і про коросту паспортизації наших співвітчизників іншими державами, на яку наше МЗС ніяк не реагує, хоча подвійне громадянство суперечить Конституції України. Тисячам буковинців негласно й підступно всучено ще й румунські паспорти, чимало кримців запаслося ще й російськими, у самій Верховній Раді чимало депутатів запідозрено в ізраїльському громадянстві. Тим часом впадає в око, що неоколоніальні рупори замінили питомі слова «край» і «земля», а також чіткі адміністративні «район» і «область» невизначеним і хистким запозиченням «регіон», перетворивши його на таку саму ідеологему, як і «губернія». «Губернатор» запанував уже й в офіційних прес-службах та виданнях, навіть на шпальтах періодики, що сповідує українську ідею.
Але Хартія не розрізняє носіїв мов за національною чи етнічною ознакою і саме тому вона — ідеальне знаряддя для маніпуляцій «співвітчизниками в ближньому зарубіжжі», до яких Росія офіційно зарахувала всіх російськомовних, зокрема й українців — громадян України. Адже регіональною мовою може бути мова більшості населення, аж ніяк не меншинної для краю («регіону»), хай би нею і говорила етнічна меншина. Хоч кілки теши на головах — не доведеш, що Хартія захищає тільки загрожені мови, а не носіїв мови радянської (ньюспіку за Дж.Орвелом), тим паче не колонію, яка поміж себе може вільно спілкуватися і кількома мовами (як-от українські поляки, євреї, болгари). Сказав на гривню «руп» — виходить, назвався грибом, лізь до нас у кошик: нема у тебе Вітчизни — ти вже під ковпаком «отєчества»...
«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися ніколи», — пророкував Р.Кіплінг. Де ми і хто ми? Чи не правимо у центрі Європи за роздоріжжя, «роз’єднувальний сполучник»? Знаком доби в Україні стало явище доволі дивне, з погляду новітньої Європи: філологам доводиться опановувати тонкощі правознавства й поширювати правову грамотність. Зрозуміло, кожен повинен уміти сам обстоювати свої духовні цінності, надто коли він самий ще й примножує їх для загалу. Однак чи не свідчить це про брак завзяття й кваліфікації у юристів мовного профілю? Та чи є взагалі така дисципліна по університетах? Бодай спецкурс?
Автор популярних підручників з української мови професор І.Ющук, аналізуючи в «Слові Просвіти» Хартію крізь призму потреб українського суспільства, доречно поставив документ у контекст інших правових актів і показав, що Рада Європи 1992 року ставила іншу мету, ніж та, якою керуються ініціатори ратифікації. Засадничо вона зовсім протилежна. Повз увагу мовознавця не пройшов той факт, що рекомендації Хартії щодо освіти розмиті й уже застарілі, що конкретизацію деяких положень Хартії покладено на країну, яка її ратифікує, а підпункт 2а статті 10, який дозволяє і/або (!) заохочує використання регіональних (меншинних) мов у місцевому самоврядуванні, взагалі суперечить Конституції України.
Шановний професор — не суддя й не прокурор, але добре знає, що закон і право — різні речі. Надто в наших умовах. Проте оцінює можливі наслідки ратифікації Хартії Україною в термінах законодавства так, ніби забуває про «нашу» систему правочинства. І не пояснює інших важливих речей. Зокрема чому Хартію на початок 2003 року ратифікувало тільки 17 із 44 членів Ради Європи? Чому ратифіканти взяли на себе дуже куці зобов’язання за Хартією? Чому 12 країн обмежилися підписанням Хартії (серед них Італія, Франція, Люксембург, Росія, Румунія, Чехія), а 15 (у тому числі Бельгія, Грузія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Португалія, Туреччина) її навіть не підписували? Чому у Франції немає «етнічних меншин», а є тільки французи — включно з іммігрантами? Зрештою, чому більшість країн Європи поставилася до Хартії вельми прохолодно? Трохи світла на ці загадки пролили експерти колишнього Департаменту з мовної політики при Держкомнацміграції (див. журнал «Урок української» № 3 за 2000 р., с.60—62) і В.Євтух у 10-літній ювілей Хартії. Але й вони, з причин зрозумілих, не розповіли, звідки на наших меридіанах з’явився цей театралізований ентузіазм.
Одне слово, що несе Хартія Україні? Яке благо? Яке зло? Чи справді конче потрібно нам її ратифікувати? Сказано ж бо: сім разів відміряй! Ми приміряли Хартію на себе один раз, та й той показав: гарна одежина, але не на нас шита. Ту «примірку», що спантеличує, варто згадати далі, а наразі задумаймося ще ось над чим. Чому Європа — та й не вся, а та її частина, яка до цього найбільш схильна, — затято вимагає від України дотримати, по суті, ритуалу приниження? І чи не дивно, що Верховній Раді, яка досі не спромоглася ухвалити нового Закону про мови, «свої» нав’язують ратифікацію Хартії? Хіба є в цьому здоровий глузд? І де тут логіка? Хіба годиться, не виробивши власної концепції державної мовної політики, братися за втілення вселенських рецептів? Та чи й можливо взагалі тлумачити якийсь закон або хартію і сподіватися при цьому на порозуміння, не маючи жодної гласної концепції? А задум такої, що у вигляді проекту визрів 1999 року в Держкомнацміграції, задушено в зародку!
Отже, не Хартія сама по собі важлива, а те, як тлумачити її і до чого притулити. Навряд чи будуть удаватися в нюанси значення слів Хартії в тих владних кабінетах, де, як помітив відомий майор, лексикон панує бандитський, та й не в тутешній фонетиці: «наїзди», «розборки», «бабло», «замочити», «опустити», «кинути» — це, за його оцінкою, «найприйнятніші вирази з потоку матірщини». Будьмо певні, консультуватися у вчених рівня І.Ющука чи В.Євтуха там не стануть. Поза сумнівом, розрахунок робиться на принцип азійської орди «цар вищий від закону».
Якщо потрібні ще якісь докази, то ними хоч гать гати. Згадаймо, що після повернення
Г.Удовенка зі Страсбурга Президент Л.Кучма 22 жовтня 1998 року подав до Верховної Ради законопроект про ратифікацію Хартії. А ВР, відфутболивши його на доопрацювання, стала плодити свої проекти. Зокрема скандалом обернувся проект нардепів Г.Попова й І.Попеску. І, зрештою, 24 грудня 1999 року ратифікувала Хартію — грубо порушивши Основний Закон. Тож Конституційний суд 12 липня 2000 р. визнав ратифікацію нечинною. Україну з Ради Європи ні за такі звичаї, ні за вайлуватість (ПАРЄ давала на все один рік) не поперли й досі, бо... кожен має право бути самим собою.
Варто вчитатися в статтю 5 того ратифікаційного закону, яка мала на меті зупинити відродження України, закріпити статус її колоніальної залежності: «При застосуванні положень Хартії не допускається скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, у функціонуванні яких застосовуються мови національних меншин». («Голос України» від 30 грудня 1999 р.) Це означало, що жодну російськомовну школу не можна було б перевести на мову українського громадянства. Тоді довкола «європеїзації» країни, яка ніколи не покидала свого континенту, зчинили були такий ажіотаж, що розважливість у залі й кабінетах форуму міцно заснула. Навіть найстарша в парламенті С.Стецько, якій не закинеш брак патріотизму, проголосувала за наведене положення.
Удруге Президент України подав Верховній Раді проект закону про ратифікацію Хартії 12 вересня 2001 року. Настав бо час готувати свою партію (читач, як ведеться, назве її по-своєму) до виборів у ВР. Крім відчіпних для ПАРЄ, потрібні були нові відмашки для піарників, чия піротехніка відводила касетні пристрасті на правописну дискусію. Але, раз обпікшися, ВР не поспішала. Комітет ВР із прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин надіслав у президію НАНУ прохання дати офіційну експертизу проекту. Текст проекту разом із псевдоперекладом Хартії, листом Л.Кучми до ВР і «супровідкою» з автографами Б.Патона, І.Кураса, І.Дзюби та В.Німчука дійшов до відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ, де експертизу випало готувати мені. З дозволу дирекції ІУМ нижче пропоную висновок увазі читача. Його оперативно вже надрукував у своїй книжці «Кроки» (Львів, 2001, с.660—662) відомий журналіст і науковець проф. В.Лизанчук, щоправда, довшим на пару-другу речень, вилучених при підписанні. Ця експертиза актуальна й сьогодні. І ось чому.
26 жовтня 2002 року гарант подав до ВР законопроект утретє. Слово в слово той самий. У ньому перелічено ті самі 13 мов, деякі з сильним або й агресивним статусом, і знову забуто про інші мови, які перебувають на межі зникнення. Тільки представляти проект у ВР доручено іншому функціонерові та список погоджень оновлено. Цікаво, чи не так? Переузгодити — це означає, по суті, висловити всім попереднім чиновникам недовіру. Або — перекреслити тяглість президентської влади, замінивши її владою неконституційного органу на ймення АП. Повторний підпис Л.Кучми тут ні до чого — він не юрист. Чом би й далі щороку не подавати один і той самий проект? Вочевидь, слід надати панові Л.Кучмі шанс показати всім твердість духу і втішитися ще раз…
Зрозуміло, що за рік змінився політичний пасьянс, нові люди прийшли у ВР, АП і Кабмін. Керовані з Києва намісники в «регіонах» Півдня і Сходу, граючи майбутнього короля, дружно подали до ВР пропозиції запровадити мову Росії як ще одну державну в Україні.
Чи буває гідність без самоповаги? Будь-хто, помандрувавши Західною Європою, та навіть проміжним так званим (зсунутим на захід) Центром, швидко переконується, що люди там поводяться невимушено й вільно, без рабських комплексів, не озираючися навсібіч, не підносячи себе за рахунок приниження ближнього: вони шанують одне одного й себе не за ритуалом примусу «пий зі мною до дна і поважай», а за поняттям, що, тільки плекаючи свою і чужу особливість, стаєш людиною і набуваєш прав, яких із незвички не хоче мати смерд. Цей дух свободи у морі різноманіття й є європейськість. Він незамінний як гуртівник, бо нема свободи в пустелі. «Людина народжується вільною, — писав Ж.-Ж.Руссо і тут-таки застерігав, — проте скрізь її заковують у кайдани». Початок цього протиставлення відкриває першу статтю Всесвітньої декларації людських прав. Та не забуваймо про кайдани неволі. І про те, що кувач кайданів завжди сам є раб.
Експертний висновок Інституту української мови Національної академії наук України
щодо «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» 1992 року та проекту закону України
«Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»
1. Зазначена Хартія зобов’язує європейські держави захищати мови національних меншин, передусім ті мови, яким загрожує зникнення, а також зобов’язує національні меншини дбати про мову свого громадянства — державну мову, яка є чинником соціальної гармонізації і консолідації суспільства в політичну націю.
2. При розгляді мов меншин Хартія виходить із тієї загальноприйнятої норми, що державна мова має виключні права на території своєї країни і її функціонування забезпечується не декларативно, а тому цей документ не враховує унікальної ситуації в Україні, де механізму контролю за виконанням мовного законодавства та санкцій проти його порушників не передбачено.
3. Концептуально сильною рисою проекту закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» є правова рівність мов національних меншин незалежно від чисельності кожної меншини.
4. У проекті закону перераховано 13 мов меншин. Поза цим списком опинилися мови, які перебувають на межі зникнення, оскільки народи, що ними говорять, не мають своїх державних утворень (наприклад, караїмська, ромська). Така дискримінація суперечить букві і духу Хартії, покликаної захистити рідкісні мови у першу чергу. Мало того, вона йде врозріз з ідеєю Європейського року мов, що його Рада Європи нині проводить на захист мовного розмаїття.
5. Слабкою стороною проекту закону України є відмова визначити мовне обличчя України майбутнього і визнати необхідність виправлення перегинів радянської формули співжиття мов, зокрема утисків української мови.
6. Положення Хартії щодо національних меншин мають паралелі в українському законодавстві і фактично вже реалізуються. В Україні є чинним Закон «Про національні меншини в Україні», прийнятий у добу державної незалежності, яким сповна застережено мовні права меншин і який відповідає внутрішнім потребам країни. Міжнародна спільнота визнала цей закон одним із найкращих і найдемократичніших у галузі міжнаціональних взаємин. Слід гадати, що переконувати її ще раз, приймаючи ще один закон про те ж саме, означало б утверджувати її в погляді, що Україна не шанує вже прийняті нею закони і не бажає їх виконувати.
7. Внутрішні потреби мовного розвитку України висувають як нагальні, першочергові й невідкладні три завдання:
а) прийняття нового закону про мови в Україні (у Верховній Раді вже залежалися шість законопроектів, зокрема й поданий Кабінетом міністрів);
б) випрацювання Концепції державної мовної політики України (цю роботу, для якої були підібрані фахівці, ініціював і «забув» довершити на початку
1999 р. Департамент з мовної політики, який у Держкомнацміграції ліквідовано з 1 квітня 2000 р.);
в) створення Державного комітету з мовної політики як повносилого спеціалізованого органу для виконання затверджених урядом програм мовного розвитку (їх ніхто не скасовував, хоч потрібна нова), здійснення нагляду за дотриманням конституційних гарантій.
8. Судячи з того, що майже за 10 років Хартію ратифікували тільки 14 держав Європи, її ратифікація не є умовою збереження членства України в Раді Європи.
9. Очевидно, належить пильно вивчити досвід мовного будівництва як у країнах Європи, котрі ратифікували Хартію, так і в тих, що відмовилися ратифікувати її зовсім (таких більшість) або частину статей і пунктів, а вже потім думати над тим, чи приймати на себе зобов’язання за Хартією.
Директор Інституту
член-кореспондент НАН України В.В.Німчук