Недуг, которому причину
нам разгадать давно пора,
подобно аглицкому сплину,
а проще русская хандра,
им овладела понемногу.
О.Пушкін,
«Евгений Онегин»
Минулого тижня був на прем’єрі чудового документального фільму Юрія Терещенка «Пейзаж після Голодомору». Там головний герой вивчав, зокрема, довоєнні справи своїх односельців, знищених більшовиками. І щоразу, коли в графі, де визначено міру скоєного злочину, натрапляв на дивовижний запис, потайки щипав себе за ногу, аби переконатися, що не спить. Приходив з архіву додому — усе стегно синє.
А запис той був — «письменний».
От така історія. (Я вже уявляю, які гнівні інтернет-спростування з’являться в коментарях до електронної версії цієї статті. Коментарів у таких випадках буває значно більше, ніж IP-адрес, за якими їх складають.) У чому, власне, полягав злочин письменності? Відповідь до непристойності актуальна. Письменна людина, тобто така, яка вміє читати й писати, може порівняти щойно сказане агітаторами з тим, що було ними ж написане раніше. Та ще й написати про це. Добре ще, коли представникам влади. А якщо листівку, та й на стіну? І інші письменні прочитають?
Письменна людина, навіть доведена голодом до скотинячого стану, не їстиме іншої людини, швидше сама накладе на себе руки. Але це дуже уповільнило б «остаточне вирішення українського питання». Письменна людина уникатиме лихварів і кредиторів — як фінансових, так і політичних, та ще й дітям своїм розповість, що ні до кого в кабалу потрапляти не можна. Ну як із такими побудуєш суспільство світлого майбутнього? Вона ж у книжці вичитає, що на вила можна піднімати не тільки сіно, а й буржуїв.
Сучасна українська людина наче й письменна. А проте її епічне молодече завзяття й життєрадісність зникли з характеру. Відчайдухів постріляли, життєрадісним показали небо в клітинку. Незалежність України, здавалося б, прочинила навстіж ворота політичного скотинячого загону. Тим, хто й справді в це повірив, рекетири бізнесові й політичні пояснили, наскільки глибоко вони помиляються. Хандра повернулася.
Отже, сучасного пересічного українця можна цілком упевнено назвати «хандрогіном» — істотою, котра складається з вічної хандри, що сформувалася історично, і власне людської частини. Частина опису є у Платона в «Бенкеті», а саме в промові Арістофана: «Передусім, люди були трьох статей, а не двох, як нині, — чоловічої і жіночої, бо існувала ще й третя стать, яка поєднувала в собі ознаки цих обох... тіло у всіх було округле, спина не відрізнялася від грудей, рук було чотири, ніг стільки ж, скільки рук, і в кожної на круглій шиї два обличчя, абсолютно однакові; голова ж у двох цих облич, які дивилися в протилежні боки, була спільна, вух було дві пари, сороміцьких частин дві, а решту можна уявити собі з усього, що вже сказано. Пересувалася така людина або прямо, на повний зріст — так само, як ми тепер, — але будь-якою з двох сторін уперед, або, якщо поспішала, йшла колесом, заносячи ноги вгору і перекочуючись на восьми кінцівках, що дозволяло їй швидко бігти вперед».
Наша суспільна хандра має свою національну специфіку, відображену якраз у виділеній частині цитати. Цьому дивовижному способу українського руху вперед уже не перший рік дивується весь світ. Якщо соціальний організм уявити як тіло, то, дивлячись будь-які новини, можна легко дізнатися, які ноги заносяться вгору і за яких обставин, як здійснюється перекочування (може, відкіт?) на восьми кінцівках і як ми йдемо вперед «колесом».
Начебто письменні. Та тільки дилетантизм — це гальмівна рідина прогресу. Сьогодні вміння отримувати інформацію в технічно витончений спосіб аж ніяк не дорівнює здатності її критично осмислювати. Інформаційні помиї — як сель, грязьовий потік, що суне з південних гір. Він або вимиває, або завалює свіжі паростки самостійної думки. Утворюється етична порожнеча, яка відчувається навіть фізично. Але крики й сльози неможливі, оскільки видаси себе, іще живого, і будеш живцем зжертий зголоднілими інтернет-грамотіями.
Неперіодично кожен з нас впадає в такий безрадісний стан. І не удари звалюються з несподіваного боку, а наш колесоподібний, колобковий рух наражає нас на щонайбезглуздіші і від того ще більш несподівані перешкоди.
От із грипом стало зрозуміліше через його невідворотність: якщо захворів — то вже не метушися. Шанс — у зміцненні імунітету до хвороби, а не під час неї. Депресія — як грип. У сенсі історії ставлення до нього. «Та-а-а, це застуда, скоро сама минеться, треба потерпіти». Вже після ускладнень стає зрозуміло — не застуда. Так і з «поганим настроєм» — сприймаємо, як застуду, і приховуємо, кваплячись невідь-куди на всіх своїх восьми кінцівках.
Головна причина зниження імунітету (хай пробачать мені імунологи) — хронічно занижена самооцінка. Потрібно пам’ятати, що в суспільному прояві це часто виражається в протилежному — у чванливості, хизуванні, гордині. Що попсовіше, «гламурніше» поводиться людина або соціальна група, то невпевненіша вона наодинці із самою собою. Гомер писав про восьмиконечних істот: вони настільки хизувалися своєю силою й міццю, що плекали великі задуми і навіть зазіхали на владу богів. Конкретніше — намагалися здійснити сходження на небо, аби напасти на них. Ось вона, зарозумілість. Такий колобок навіть на один поверх сходами не викотиться. А туди ж — богів скидати...
Я не перераховуватиму симптомів наближення депресії, бо переконався — письменність вчиняє з хандрогінами злий жарт, який медики називають «хворобою третього курсу». Студент третього курсу медичного інституту, узявшись вивчати хвороби, починає знаходити їх у себе.
Джерела хандри зазвичай шукають у трьох сферах: фізичні проблеми, стресові ситуації, загальна тривожність. Нинішній момент ось чим примітний — політики і медійники намагаються узалежнити нас від неконтрольо-
ваних емоцій. Ні, не всі вони є лиходіями-маніпуляторами. Просто політики більш-менш талановито удають яскраві емоції. А ЗМІ більш-менш талановито переконують нас у тому, що ці емоції — справжні. Весь цей сміхоплач є лицедійством і біснуванням, і нам дуже важливо залишитися в партері, хоч би якою гречкою заманювали на сцену, тому що дуже швидко апетит все одно пропаде.
Із цим потрібно боротися. Насамперед зрозуміти, якою є ситуація насправді. Розмежувати проблему і стан очікування проблеми. Єдине реальне досягнення українських подій 2004 року — це свобода слова, і нею потрібно користуватися для профілактики хандри. Тому що часто депресія — це витіснені в підсвідомість гнів і відчай. Їх не просто можна, їх необхідно висловлювати.
У висловлювань можуть бути дві форми: літературна, тобто осмислене і яскраве відображення своїх відчуттів в будь-якій письмовій формі — від скарги-заяви до роману-сповіді; і молитовна — почуттєва апеляція до вищих сил, незалежно від віросповідання, конфесії чи церкви. Для психотерапії, як, втім, і для Бога, це жодного значення не має.
Знаменитий російський психіатр Іван Сікорський (батько знаменитого авіаконструктора) у своїй книзі «Загальна психологія з фізіогномікою», згадуючи Декартове положення про те, що людина шляхом сумнівів шукає істину, зазначає, що сумнів «уже має властивості розумового аналізу, ускладненого почуттям («болісний сумнів», «тривожний сумнів» тощо), і відповідає зустрічі кількох думок або спільному існуванню їх, як показує сама назва сумніву («со-мнение»)». І.Сікорський вважає сумнів «одним з глибоких органічних процесів духу»: «у більш розвинених розумово і в стані сумніву думка продовжує працювати, виводячи людину поступово з «мороку сумнівів». Тобто наша українська хандра — це й генетично зумовлена, але й частково природна «хвороба зростання». Розумове, напружено аналітичне переживання — це нова форма суспільної «письменності», яка має значно більше турбувати політтехнологів, аніж самих громадян. Оскільки вони навчають своїх працедавців техніки навіювання, тобто «впихання» в душу якихось положень, настроїв, переконань, оминаючи роз’яснення, доказ, змушуючи брати почуте «на віру». А в хандрогінів тривога не пускає такого заплутано-мереживного глибинного розумового коріння. Вона псує їм настрій, але не дає розвинутися справжньому психозу, за якого людина бадьора, весела і по повній стає божевільною. Навчений грамоти хандрогін все ж таки просить припинити його сумніви-муки доказом, роз’ясненням, науковою інформацією, тим самим здійснюючи примушування батьків і матерів нації до демократії. І захищаючи себе від поглинання хандрою цілком і повністю.
Адже життя надто коротке, щоб його вічні проблеми робити своїми особистими. Тому «майже всі благочестиві епітафії перекладаються однаково: «Вирощений у пробірці, там же й жив». Так казав Ерік Берн: «Лише іноді промайне інший напис, який можна було б розшифрувати: «Вирощений у пробірці, але зумів із неї вискочити». Більшості це так і не вдається, хоча «корок у пробірки» майже завжди відсутній».
Це саме той випадок, коли зайві кінцівки і «груди колесом», надимання від почуття власної нікчемності не допомагають вибратися нізвідки. Тим паче що чванливих боги, як відомо, розпилюють навпіл на менш чванливі частини. Отож не гнівімо богів і радіймо життю. А то надто злостивих, гадаю, можуть розпиляти ще й упоперек — для науки іншим.