Прогулюючись завулками старого Вільнюса, я зустрів янгола... Звісно, на перший погляд, у цій зустрічі не було нічого надзвичайного, у Вільнюсі, як у кожному великому європейському місті, янгола можна перестріти в багатьох місцях, він може знайтися під дахом храму або просто несподіваною тінню розчинитися у зимовому повітрі... Але це будуть янгол віри і янгол духу, янголи людей, нездоланних у своїх відчуттях. А цей янгол був інакший...
Я зайшов до знайомого дворика Вільнюського університету, відреставрованого, охайного, вимитого першим снігом і останнім дощем року. А потім ще кудись повернув, як я завжди любив, у якийсь малесенький завулок університетського комплексу, куди ще не встигли прийти реставратори, де ще зберігалася знайома мені з дитинства атмосфера нефарбованої цегли, втомленого будинку, заржавілих парканів... І раптом я побачив його — маленького, алебастрового й усміхненого. І ще він був дуже білий. Неймовірно білий. Я навіть подумав: як йому вдається залишатися таким білим у цій грязюці? А потім перестав про це думати, бо, врешті-решт, це був янгол...
Роззирнувшись, я зрозумів, що янгол цей — зовсім не тільки мій. Прямо у двір виходили вікна університетської аудиторії, йшли заняття... І я подумав: ось я бачив різне з університетських вікон — і заводські труби, і осінні теплі дерева, і білий зимовий простір великого міста... І навіть Кремль, практично щодня, з якоюсь такою невгамовною гордістю: збирати підручники з краєвидом на Кремль.
А тепер я подумав: може, все ж таки набагато краще — з янголом на подвір’ї? Маленьким алебастровим янголом, усміхненим і привітним, що не переймається непричепуреним досі — щоб туристи фотографувалися — місцем перебування, не брудниться дощем і снігом, не погрожує з церковної стелі грізним поглядом. Просто сюди прилетів, аби переконати молодих людей у сусідній аудиторії: в житті може бути так, як на старій різдвяній листівці, мимоволі купленій в усміхненого букініста. Запашна ялинка, немодні іграшки, велике сімейство за святковим столом. І — головне — атмосфера. Атмосфера всеосяжної довіри.
Можливо, саме це й було головним у зустрічі з янголом. На маленькому подвір’ї відчувалася саме ця атмосфера довіри — атмосфера, на створення якої здатні тільки живі і теплі істоти. Або ті, кому ми передаємо частинку нашого власного життя, нашої власної уяви про людське... До новорічних свят залишалося ще кілька тижнів, проте на центральній площі Вільнюса вже прикрашали ялинку, світилися гірлянди й величезні кулі, виступали із зимового туману силуети трьох хрестів, про які мені розповідали ще в дитинстві, коли над містом височів лише спогад про них. І я відлітав заспокоєний, усвідомлюючи, що жоден літак світу не підніметься на висоту, досяжну крилам маленького алебастрового янгола...