Прощання із Едуардом Шеварднадзе дещо затяглося — незважаючи на відставку з посади президента Грузії, він продовжує з’являтися на телеекранах, давати численні інтерв’ю, про Шеварднадзе продовжують писати, обставини його відставки — обговорювати... Шеварднадзе продовжує бути цікавим — і не стільки у зв’язку із політичними подіями на своїй батьківщині, скільки дякуючи масштабам власної особистості...
У мене, ніде правди діти, ці масштаби викликають певні сумніви. За роки політичної кар’єри Шеварднадзе мені довелося відносно зблизька спостерігати за ним у кількох ситуаціях, що могли б розчарувати навіть палкого прихильника його талантів. Так, я досі не можу пояснити собі, навіщо Шеварднадзе треба було повертатися на посаду міністра закордонних справ (точніше — зовнішніх відносин) Радянського Союзу за кілька днів до остаточного зникнення СРСР з політичної карти світу. Він переконував тоді Горбачова, що саме його міжнародний авторитет допоможе зберегти фактично вже померлу державу. Така ж ставка на авторитет була зроблена в часи повернення в Грузію — Шеварднадзе поспішав, він справді побоювався, що ще трішки і його забудуть і на батьківщині, і у світі, і в Росії. Здається, Шеварднадзе щиро не усвідомлював, що головної на той час грузинської проблеми — повернення Абхазії не вирішити жодному політику. Але чи міг він не давати собі ради з приводу гострої антипатії до своєї особи з боку російської еліти — антипатії, яка не могла не виникнути у нуворишів до «справжнього» члена політбюро?
Проблема Шеварднадзе була не в утриманні влади — з цим завданням він завжди легко справлявся. Проблема Шеварднадзе — у бажанні поставити перед собою завдання, які не можна було вирішити в цей період грузинської історії. Якщо б завдання були простішими, напевне, Шеварднадзе виглядав би сьогодні інакше. Однак, здається, ця досвідчена людина і сама повірила в масштаби власної особистості. Так завжди буває, коли міф опановує міфотворця.
А Шеварднадзе насамперед — блискучий міфотворець. Він ніколи не був фахівцем з дипломатії, однак примусив в це повірити інших. Він ніколи не був видатним державником, однак ніхто не сумнівається й досі в його державницьких здібностях. Він жодного дня не був одноосібним господарем Грузії, однак з ним боролися, ніби його відставка і дійсно дозволяє демонтувати систему, ніби він і був цією системою — що насправді зовсім не так, і це підтверджує збережена на посадах номенклатура — при умові справжньої революції, хоч бархатної, хоч єдвабної, так не буває.
Для політика є досить важливим вміти створювати міф й бути міфом. Однак ще важливішим є вміння приймати власні конкретні рішення, генерувати їх і відповідати за них. Міфотворці якраз цього і побоюються. Поки Шеварднадзе був членом колективного керівництва Радянського Союзу і міністром закордонних справ, якими опікувався Горбачов, цей його недолік був не дуже помітний. Все стало зрозумілим, коли він очолив незалежну державу і продовжив свою гру у Шеварднадзе. Я навіть і тепер не впевнений, що прийшов остаточний фінал цієї гри, однак знаю точно — нічим іншим, окрім як грою, ця політична кар’єра бути не може...
Шеварднадзе випередив свій час. Через десять років після його повернення в Тбілісі в Росії з’явився Путін і гра у президента, колективна міфологія ворогуючих угруповань при вірі мас у силу верховної влади стали головним змістом російського політичного життя. Мені, чесно кажучи, смішно, коли в Києві чи Кишиневі говорять про тбіліський варіант. Для того, щоб такий варіант повторився, потрібний — як передумова — президент-міф, у якому розчаровуються маси і еліта, яка бажає врятуватися і готова пожертвувати міфом. В Києві, здається, немає і ніколи не було міфологічного президента — і слава Богу, такого взагалі не може бути в сучасній Європі! А от мешканцям московських кабінетів я радив би уважно вивчити грузинський досвід — в певний період історії (навіть не обов’язково за Путіна, в Росії, здається, неміфологізованих президентів просто не буде) він може виявитися корисним...