Кілька днів, які я минулого літа провів в Ісландії, пройшли якось повз ці нотатки. А тим часом, оглядаючись на події року, до закінчення якого залишаються вже, можна сказати, години, — я, несподівано для себе, усвідомив, що це й було моє найбільше враження, що це й була, принаймні для мене, — одна з тих подій, які змінюють людину й допомагають їй оптимістичніше дивитися в майбутнє. І маю на увазі враження навіть не туристичні. Бо для того, щоб замилуватися пейзажем, не треба летіти далеко — тим більше що ми живемо в такій гарній країні і я з дитинства пам’ятаю своє головне українське захоплення — це коли потяг із Києва їде до Чернівців і вже починається Буковина, пейзаж перестає бути рівним, але це не гори, це, швидше, таке зелене море. І для відчуття комфортності не треба летіти до Ісландії. Справді, мешканцям легендарного острова вдалося створити для себе й туристів надзвичайно комфортну країну. Але комфортних країн чимало, недавно в Гельсінкі я просто дивувався, наскільки прилаштована фінляндська столиця для спокійного і плідного життя... Що ж тоді? Надзвичайно гарна, надзвичайно комфортна, надзвичайно гостинна, надзвичайно провінційна — це я також люблю — країна на величезному острові. Але це не найголовніше. Найголовніше — панорама.
Ісландія якось так дивовижно влаштована, що впродовж усього часу перебування на острові тебе не полишає відчуття панорами. Ти можеш бачити кілька краєвидів одразу, кілька заток, кілька фйордів, навіть кілька погод — десь там ще йде дощ, але тут, де ти, — сонце й літо. Або навпаки: ти ховаєшся від дощу у маленькому кафе, але вже бачиш, як він закінчується неподалік, а ще далі — сонячне світло заливає обрії. І все це ти можеш бачити одночасно, як зараз люблять казати — у реальному часі. І бачиш, як змінюється краєвид під сонцем та під хмарами, і яким величним він може видаватися під дощем, і як усе змінюється в сонячному промінні... І, прогулюючись Рейк’явіком, ти вчишся бачити одночасно своє життя тут і цієї хвилини і своє життя взагалі — адже нам бракує саме відчуття панорами, ми вміємо жити однією миттєвістю, вона захоплює нас, як гарна листівка з цікавого місця або неприємний похмурий день, у який навіть не хочеться виходити на вулицю, а хочеться відключити телефони й телевізори, щоб сховатися від світу... А якби вміти бачити життя таким, яким воно є насправді,— розмаїтим, об’ємним, недосяжним. Якби точно знати — не вірити, а знати, бачити, — що після похмурих днів настануть сонячні. Якби усвідомити, що й холод буває теплим... Було б набагато легше. Перебування в Ісландії цього всього навчає, бо ти на власні очі бачиш світ теплого холоду, світ, у якому все відбувається одночасно. І стаєш оптимістом не за характером, а з власного досвіду.
А це важливо, бо живемо в непрості часи. І цей рік міг би вкотре переконати багатьох у тому, що в нашому житті не багато змін на краще. І шансів побачити кардинальні зміни — справжні, не штучні, не режисовані й редаговані, як усі наші попередні зміни, насправді не багато. І те, що доведеться прожити життя у незміненому світі, — це вже майже константа. А навіть найкраще життя у незміненому світі є поразкою. Однак усе це думки конкретного часу і конкретного року. А якщо спробувати подивитися на нашу реальність як на таку велику Ісландію — в просторі, в часі, в незмінності змін, — все одно десь за обрієм, у струменях дощу й блискавицях можна обов’язково розгледіти ще бліде, але вже переможне сонце... Як хочеться в Рейк’явік!