Людина, яка відкрила всьому читаючому людству сучасне обличчя турецької культури — Орхан Памук, — з цього тижня стає фігурантом одного з найгучніших судових процесів в історії своєї країни. Памука обвинувачують у тому, що він заявив про вбивство турками мільйона вірменів і 30 тисяч курдів. Письменник порушив табу, накладене на ці історичні теми самою суспільною думкою. Табу, втім, досить дивне — розгорніть будь-яку турецьку газету англійською мовою, і ви знайдете якщо не статтю, то замітку про те, що вірмени видумали свій геноцид. Що таке ставлення до складної історичної теми насправді заважає Туреччині стати сучасною країною, обговорювати також не заведено. Перший крок зробив письменник. І тепер його судять.
Зовсім недавно фігурантом іншого, значно менш гучного судового процесу в польському Гданську став один із найпопулярніших письменників країни Павло Хюлле, який порівняв відомого своїми антисемітськими заявами ксьондза Янковського з гауляйтером часів нацистської окупації. Священик, відомий своєю роллю в подіях періоду «Солідарності» — дехто навіть вважає його гідним претендентом на роль національної совісті, — подав до суду. Хюлле суд програв — хоч як дивувалися ті, хто стежив за цією справою. Судді вирішили, що письменник відгукнувся не на безпосередній прояв ксенофобії, а на весь комплекс промов Янковського. І це при тому, що з процесом збіглося рішення польського костьолу заборонити Янковському промовляти в пов’язаному з історією «Солідарності» костьолі св. Бригіти. Церква, зазвичай консервативна і обережна в прийнятті рішень, виявилася більш реалістичною, ніж ґданський суд. Чи, може, річ не в суддях, а в самій психології частини суспільства?
У цькуванні Памука підозрюють саме консервативних чиновників, стривожених тим, що наближення Туреччини до ЄС дозволить знищити корупційні корпоративні схеми, заради яких, власне, ці люди чиновниками й ставали. Вони, таким чином, вбивають двох зайців — гальмують суспільний розвиток, підтримуючи старі стереотипи, й водночас створюють негативний образ власної країни в очах європейців. Кожен, хто прочитав хоч кілька сторінок Памука, скаже вам, що Туреччина — не така, як у чиновницькій уяві. Але ці люди хочуть примусити нас малювати в уяві зовсім інший образ Туреччини...
Те ж саме стосується і процесу над Хюлле. Серед критиків письменника виявилися представники правих сил, що домоглися, між іншим, непоганого результату на парламентських виборах, які відбулися майже відразу після суду. Захист антисеміта у країні, в якій, коли відверто, і євреїв майже не залишилося, дає непоганий результат. Те ж саме і в Туреччині: вірменів у країні майже немає, а боротьба з «міфом про геноцид» дозволяє непогано існувати справжній армії політиків, істориків, журналістів. А тут Памук зі своєю безглуздою правдою!
Павла Хюлле під час суду над ним здивувала обережність польських ЗМІ — виявилося, є зони, яких вільна журналістика намагається особливо не торкатися. Те ж саме тепер буде і в Туреччині. Коли тінь історичної правди або хоча б її пошуку падає на цілі народи або покоління, реальність змінюється на наших очах. У кожній країні, де відлакована міфологія зафарбовує те, що відбувалося насправді, рано чи пізно знайдеться свій Орхан Памук. І тоді рівень свободи в суспільстві буде визначений просто: терміном вироку йому.