Звісно, банальна думка: принади міста визначаються насамперед тим, звідки ти до до нього приїздиш. Кілька років тому, як тільки в Мінську закінчився черговий самміт СНД, я переїхав до Вільнюсу. І немов би опинився у іншому світі… Однак Вільнюс я просто люблю — і був би радий приїхати до цього міста будь-звідки. А тепер я рахував дні, а потім години до Варшави. І вона виправдала всі мої надії — я знову опинився у іншому світі… А я, треба сказати, з тих гостей Варшави, які перше, що роблять після прибуття до польської столиці — вивчають залізничний розклад, щоб якнайшвидше опинитись у Кракові…
Однак цього разу все було інакше. Звісно, за кілька днів мій мінський досвід забудеться і я знову буду перейматися варшавськими відстанями, сталінським пейзажем Будинку культури і науки, який я можу бачити з вікна готелю, знову буду вивчати розклад, щоб кудись переїхати відразу, як будуть зроблені справи… Однак першого дня я прогулювався варшавськими вулицями і ніби повертався до життя. Ця зміна настроїв була такою стрімкою і такою очевидною, що варто замислитись: що ж такого в мінській атмосфері примушує мене впадати в депресію і очікувати від’їзду? Бідність? Але Київ також небагате місто, проте з Києва ніколи не хочеться поспішати. Політичний режим? Російська влада також не виглядає занадто демократичною, однак це не заважає мені жити в Москві. І, потім, перепрошую, я жив в Бєлграді за Мілошевича, який може ще повчити Лукашенка маніпулювати власним населенням: «батька» зробив з білорусів жебраків, а Слобо з сербів — мертв’яків. «Почувствуйте разницу!» Однак мені все одно подобалось в Бєлграді. Я бридився владою, брехнею в газетах, засмучував поступовий занепад чудесного балканського міста, однак життя в Бєлграді — особливий стан душі, який не хочеться переривати.
Так що справа все ж таки насамперед в цьому душевному стані: у Мінську на нього впливає натовп. Звичайний вуличний натовп — дуже радянський. Неймовірно радянський. Такий радянський, ніби нічого й не змінилося. Такого «радянського» натовпу ніколи не було в Бєлграді. І вже немає в Москві. І майже немає в Києві — це визначається не кількістю грошей, а, очевидно, усвідомленням того, що за тебе ці гроші ніхто не заробить. У Білорусії такого усвідомлення майже не виробилось. Білоруси, як і українці, працюють у сусідніх країнах, намагаються нелегально заробляти на Заході, однак, Боже мій, як вони мають бути раздратовані з цього приводу! Більшість населення тут все одно покладається на Державу: президент може викликати незадовлення тільки тому, що не підвищує зарплатню і підвищує ціни на пальне, а не тому, що не провадить реформи. Держава продовжує опікуватись тобою, стежити за тобою — такий собі Великий Батько з утопій Оруелла… Я збирався придбати квиток з Мінська до Варшави у московському офісі кампанії «Белавіа». Мені відповіли, що такий квиток придбати не можна: він має бути у обидва кінці. «Ми маємо знати, коли ви повертаєтесь»! Розмову зі мною продовжили тільки після того, як я пояснив, що не є громадянином Білорусі… Як і в радянські часи: іноземцям — можна, своїм — дзуськи… Вже в Мінську я розмовляв із хлопцем, який служить у білоруській армії після закінчення математичного факультету університету. Служить рядовим, бо на військову кафедру беруть не всіх. Однак все одно радіє, бо цілий рік може до рідного Борисова безплатно їздити на електричці… Після навчання хотів залишитись у Мінську, проте немає прописки — і його розподілили до Жлобина, на металургійний комбінат. Це також непогано, бо комбінат працює, продає метал (очевидно, білоруські металурги діють зовсім за іншими правилами, ніж українські чи російські, однак це вже зовсім інша історія). «Непогані стартові умови?» — запитав мене хлопець. А чого — звичайні, «нашенські», визначені не здібностями людини, а наявністю чи відсутністю військової кафедри, прописки, призначенням на місце роботи. Саме дякуючи таким «стартовим умовам» радянське суспільство маргіналізувалося, деградувало, пасло задніх у конкуренції нових технологій і врешті-решт зникло. Зберегти його вдалося у одній окремо взятій республиці — і до того ж на чужі, себто, російські, гроші. Режиму Лукашенка вдалося побудувати меморіал Радянського Союзу. Звичайно, це не справжній Радянський Союз, а, скоріш, карикатурний. Ви можете придбати в кіоску опозиційну пресу. Ви можете слухати Радіо «Свобода» без усякого там глушіння — тим більш, що бюро «Свободи» знаходиться в п’яти годинах пішки від президентської резиденції, в офісному будинку «Макдональдса». (Тепер уявимо собі «Свободу» і «Макдональдс» у справжньому Радянському Союзі). Ви можете вільно дивитись російські телеканали, які все ж не можуть відверто брехати — розігнану демонстрацію вони таки назвуть розігнаною демонстрацією, навіть якщо Білоруське телебачення просто промовчить. Однак вся ця кількість можливостей пригнічує ще більше: якщо вони про все можуть дізнатися, як можуть продовжувати так бездарно витрачати своє життя і життя своєї прекрасної, неймовірно затишної країни? Всі — від солдата з Борисова до президента з Могільова! Чому вони перетворились на музейні експонати, живі нагадування про те, «як було».
В музеї занедбаного минулого завжди важко дихати. Саме тому так радієш справжньому, логічному життю, усміхненим обличчям, передноворічній атмосфері в магазинах… Я остаточно реабілітувався, коли у варшавському універмазі «Центрум» продавщиця запропонувала мені у додаток до моїх покупок купити ще щось, щоб отримати у подарунок маленького новорічного ведмедика. Плюшевий ведмедик гречно усміхався з реклами: «притули мене і віднеси додому». Я, звичайно, погодився і відніс його до готелю. Тепер він там спить…
Віталій ПОРТНИКОВ