Інколи помолодшати на десять років можна не тому, що щось у тобі змінюється, а тому, що нічого не змінюється в інших. Мені в цьому допомогло телебачення. Я не є постійним глядачем політичних програм, однак щиро зацікавився, коли в переддень ювілейного саміту СНД побачив у кріслах героїв програми «Національний інтерес» Леоніда Макаровича Кравчука, Станіслава Станіславовича Шушкевича і Геннадія Едуардовича Бурбуліса... Драма в Біловезькій пущі перетворилася на шоу, яке можна запакувати в симпатичну бонбоньєрку і привезти просто додому. Ніде правди діти, Кравчук був для мене найцікавіший у цій аудиторії. Пам’ятаю, як у роки його президентства Леоніда Макаровича сприймали в Москві як втілення краху імперії, як підступного злодія, що в темряві білоруської ночі підкрався до довірливої матушки і вкрав найріднішу дитину... Але минуло стільки років. Кравчук — принаймні для росіян, які не мають можливості стежити за його занадто жвавою політичною діяльністю, — перетворився на історичну постать. Українській державі вже 10 років, парад з цього приводу приймав сам Путін. Про що ж говоритиме російська аудиторія зі своїм улюбленим антигероєм?
Коли вони його побачили, відразу стало зрозуміло, що нічого вони не забули і нічого не навчилися. Депутат із кудлатою борідкою та нездоровим блиском в очах пояснював, що його одеська теща голосувала за незалежність у складі Союзу. Хтось запитував, як герої програми стануть перед Богом після того, як вони вчинили таке. Хтось намагався нарешті довести Кравчуку, що це була просто Російська держава, а вони, номенклатурники кляті, покремсали її по живому заради своєї влади. Тут уже варто зупинитися, щоб усього не переповідати, бо резюме просте: аудиторія говорила те ж саме, що й 10 років тому, отож ведучий програми Дмитро Кисельов, який останнім часом живе в Києві, поза своїм народом, інколи дивився на нього ошелешеними очима. Адже учасники програми не жартували. Вони навіть тепер щиро не можуть усвідомити, що наша незалежність була найбільшим подарунком, який один братній народ може вручити іншому братньому народові. Ну що ще можна зробити для сусіда, як не дати йому право не бути наглядачем твоєї камери, а йти собі спокійно у світ, милуватися квітами, сонцем, слухати музику. Ні, знову хочуть туди, дихати отруєним повітрям казематів, дивитися щохвилини, чи ми не втекли, чи не отруїлися баландою і чи не відправити нас в лазарет. Та ні, тут ми, куди ж ми дінемося, ось картоплю їмо. А ви йдіть собі спокійно, відпочивайте. Або видобувайте нафту, теж хороше заняття... Або газ там. Або книжки пишіть — «Как нам обустроить Россию» чи щось похвальне про розвідників. Ні, йому не потрібна нафта, йому не потрібні книжки, йому тільки щоб по Києву в генеральській формі і щоб міліціонери честь віддавали. А що як вони зараз не тим віддають? Хто їх, бідних, проконтролює? Чи побудують, нерозумні, щось нам непотрібне, а коли назад попросяться — все переробляти доведеться, аби якось відповідало стандартам держави — лідера боротьби зі світовим тероризмом...
Ну, я не знаю. Може, треба не сміятися, а ображатися, плакати і прапором сльози витирати: не розуміють вони нашої малоросійської душі, а ми ж їм і «Гопака», і оселедця, а вони — подь сюди і ніяких тобі ніжностей... Правда, дивно — люди вже стільки років зайняті своїми справами, а все не забудуть, що могли б займатися ще й нашими. Отож перемагати це бажання можна або сміхом, або величчю. І я був щиро вдячний Леоніду Макаровичу, який швидко згадав себе історичного. Він сидів там такий монументальний, такий недосяжний, прямо монумент Кравчука на Хрещатику, голос самої історії, в якої одного чудового дня увірвався терпець співіснування з найгуманістичнішою імперією світу. Говорив такі правильні слова, — я згадав, як деякі мої колеги у Москві перестали зі мною свого часу вітатися після кількох інтерв’ю президента Кравчука «Независимой газете», бо вважали, що я ретранслюю «недопустімоє». Звісно, і тоді мені вже було майже ясно, а тепер очевидно, що після правильних слів Леоніда Макаровича нічого не змінюється у свідомості його російських співрозмовників, — однак нехай вони звучать, нехай: це як музика Гершвіна в залі, де доти дозволяли грати лише «Жизнь за царя»...