Коли перекладав речі, наштовхнувся на репродукцію «Королів» Чюрльоніса — і з цього все почалося. Ось я в Києві, на присвяченій Чюрльонісу виставці. А ось у Друскінінкаї, рідному місті дивовижного литовця, прогулююсь до його маленького меморіального музею — звісно, для мене особисто Чюрльоніс і починався з Друскінінкая. Залишилося тільки поїхати до Каунаса, завітати до музею Чюрльоніса, в якому зберігаються його найкращі твори, щоб коло замкнулося. Може, сьогодні і поїду...
Сюжет «Королів» простий, майже казковий — два монархи вдивляються у маленьку земну кулю, яка знаходиться перед ними. Тільки з часом розумієш, що на цій кулі кожний бачить те, що сам побажає, або те, що змушений бачити. В Друскінінкаї в мене з’явилася можливість порівняти своє бачення минулих часів із тим, що вдається роздивитися сьогодні... Як все ж таки по-іншому падає світло... Останній раз я був у цьому місті ще за часів Радянського Союзу і добре пам’ятаю, які саме проблеми мене турбували. А тепер приїхав на конференцію, присвячену пострадянському простору. В конференційному залі зібралися люди з багатьох колишніх радянських республік — за винятком хіба що Росії і країн Центральної Азії. І під час розмови я раптом відчув, що ті проблеми, які свого часу сприймалися мною як власні, тепер видаються суто теоретичними. Навіть інакше можна висловитися: сприймаються з холодним серцем. Прогулюючись засніженим берегом Ратнічеле, замислився: річка та ж, минуло не так уже й багато років, а світло почало для мене падати інакше. Однак, здається, це не я змінився. Це змістилася Україна.
Свого часу я не розумів своїх балтійських друзів, які перестали цікавитися нашими проблемами. Для них ніби виросла цивілізаційна стіна на Сході і до Берліна чи Гельсінкі стало набагато ближче, ніж до Москви чи Києва. Сьогодні, коли присвячені пострадянському простору конференції відбуваються у Балтії, вони не стають свідченням повернення національного інтересу до колишніх сусідів. А, скоріш, демонструють колективну європейську відповідальність за світ, який оточує старий континент. Ми ж у цей час проходимо інший етап — етап «переїзду» в Європу, коли до Варшави чи Берліна стає ближче, ніж до Тбілісі чи Астани. Ну, очевидно ближче — можна й на мапу не дивитися! Наші сусіди по СНД перетворюються для нас скоріш на символи. Коли згадують про Грузію, так не про її бідність і територіальну дезінтегрованість, а про удавану схожість режимів і методології «зліплення» нової номенклатури. Туркменистан — це тільки газ. Казахстан — також газ. І ще нафта. У Вірменії не було революції і немає енергоносіїв. Тому ми про неї майже нічого тепер не знаємо.
Такий погляд на світ можна було б вважати ознакою певної обмеженості, а можна — просто наслідком нашого «відпливання» з колишньої імперії. Для того щоб проблеми наших уже тепер давніх сусідів знову стали нашими власними проблемами, потрібні дві речі. Або відчуття спільної долі з Росією, яка й досі піклується про всіх, хто був поруч, як про нерозумних дітей і готова в будь-який момент допомогти кожному, хто визнає її право на таку турботу. Або відчуття спільної відповідальності за навколишній світ, яке присутнє у європейців, і ширше — у євроатлантичного світу і починає вже відпромінюватися у зацікавленості балтійців. Вибір простий. Треба тільки самим вирішити, як насправді для нас падає світло...