Не знаю, чи варто пояснювати, що після останніх подій в Україні ставлення у світі до нашої країни істотно змінилося, — напевне, це помітив кожен, хто спілкується з іноземцями, постійно подорожує чи бодай регулярно переглядає західні телеканали або газети. Раніше й України ніякої не було, — не тільки для пересічного європейця чи американця, а й для чільних представників політичної еліти ми залишалися частиною якщо не сусідньої держави, то сусіднього простору, що розвивається за власними, не зрозумілими цивілізованій людині правилами. Досить хоча б згадати: висловлювання тепер уже колишнього керівника Єврокомісії Романо Проді про те, що шанси України приєднатися до ЄС дорівнюють шансам Нової Зеландії, розглядалися не як свідчення чиновницької недалекоглядності, а як констатація вочевидь зрозумілого факту. Пану Проді ніхто не наважився дорікнути тому, що ціннісних відмінностей між нами і нашими західними сусідами не можна було приховати...
І ось раптом — принаймні з європейської точки зору — ці відмінності починають зникати. Європейські телеканали розпочинають випуски новин із повідомлень з України, газети друкують київські фотографії на перших шпальтах... Мій приятель, провідний менеджер відомої західної фармацевтичної корпорації, телефонує з Німеччини й розповідає, як його колеги обговорюють українське майбутнє під час ланчу... Присягаюся, ще місяць тому ці успішні вічно зайняті люди навіть гадки не мали, де ця Україна міститься…
Але така зацікавленість — це ще й величезний кредит довіри. Пригадую, як такий кредит був виданий Сербії. Пояснювати, де вона міститься, європейцям не треба було — незадовго до перемоги опозиції відбувалися етнічні чистки в Косово і бомбардування югославських об’єктів авіацією НАТО. Аж виявилося, що в Сербії таке саме свідоме європейське суспільство, що виступає проти диктатора... Доброго ранку, Сербіє!
З часом захоплення сербською свободою зникло. Насамперед тому, що виявилося: величезна частина сербського суспільства голосувала не за, а проти — проти Мілошевича. Але таке суспільство продовжує сподіватися на «хорошу» владу, а не на себе, і стає легкою здобиччю популістів. Відразу після перемоги розпочалися чвари в таборі колишніх опозиціонерів, що не вщухають досі. І до того ж у Сербії також відбувалося весілля націоналізму й демократії, про яке з задоволенням говорить, маючи на увазі Україну, американський політолог Збігнєв Бжезінський. Але це завжди нерівний шлюб, що зазвичай призводить до посилення такого націоналізму, який не бажає мати із демократією нічого спільного...
Щоб не розповідати у деталях новітньої політичної історії Сербії, скажу тільки, що європейці переконалися: країна тяжко хворіє. І більше не плекають особливих сподівань... Я б і європейців не ідеалізував особливо. Коли чую, як на переговори до Києва знову прилетів Хав’єр Солана, пригадую: це саме та людина, котра буквально примусила сербських і чорногорських лідерів зберегти єдину державу, що вже була не дуже потрібною, проте залишається важливим чинником пожвавлення великосербського шовінізму... Отож ми повинні намагатися не перетворитися на «хвору країну Європи» не заради Брюсселя, а задля самих себе...