Довго думав, чи варто мені звично підбивати підсумки цього неймовірно непростого і не дуже оптимістичного року, пов’язаного для багатьох людей з не найкращими емоційними переживаннями... Якось навіть зрадів тому, що жанр щоденників дозволяє обійти підсумки і прогнози і залишитися не стільки наодинці із світом, скільки наодинці із самим собою — можливо, це і є наодинці із світом.
Я вирішив просто зупинитися на найважливішому для себе враженні цього року. Тим більш, що це враження також новорічне, тільки пов’язане із святкуванням єврейського Нового року. Я вже писав у одному із своїх записів у вересні, що у маленькому польському містечку Новий Сонч я несподівано побачив те, що й не сподівався побачити — єднання культур і цивілізацій десь там, у висоті... Це неочікуване переживання залишилося зі мною надовго. І десь ближче до католицького Різдва я також несподівано для себе написав вірша, який і хочу зробити заключною нотою мого осмислення 2002 року. Тим більш, що вірш цей — різдвяний, новорічний, присвячений Богородиці...
БОГОРОДИЦА В СИНАГОГЕ
Богородица в синагоге
Потрясенно отводит очи.
На иконы в молитвенном доме
Очевидно, смотреть не хочет.
Но приходится.
Это Польша.
Мир, очищенный от евреев.
Новогоднее поздравленье.
Без хлопушек.
Подобно Богу
Я нашел себе синагогу.
Я один.
Все давно растаяли.
Растворились.
Сожглись.
Уехали.
Только мы
сошлись с Богородицей
Одинаково изумленные.
Я икон в синагогах не видывал
А она-то как потрясена,
На мужской молясь половине
И оставшись совсем одна
В этом маленьком городке
В этом трижды
потерянном мире
Богородица тихо молится
О своем убиенном сыне.
Богородица ждет мессию.
Новолуние.
Новый Год.
Без хлопушек.
Подобно Богу
Я нашел себе синагогу,
Но не смог отыскать народ.
Може, на цьому було б варто поставити крапку, однак я все ж таки журналіст, а не поет і тому хотів би продовжити свою думку — продовжити у формі новорічного побажання. Кожному з нас варто відшукати народ, той, перед яким ми маємо бути відповідальними. Іноді навіть живеш серед нього — і не помічаєш. А коли всі ми живемо, як в пустелі — оптимізму не додається. А ми ж заслуговуємо на те, щоб бути щасливими і прожити осмислене життя. Хоча б наступного року...