Рік розпочався у вересні.
Я добре пам’ятаю день, коли пішов на прес-конференцію котрогось із високих американських чиновників, здається, заступника міністра оборони — відбувався черговий тур російсько-американських консультацій, за цим слід було стежити, хоча й неймовірно нудно... Прес-конференція все відкладалася і відкладалася, раптом почали майже одночасно дзвонити мобільники американських колег, я майже не звернув на це уваги, згодом з’явився заступник міністра, чимось надзвичайно збентежений, колеги почали запитувати його про якийсь літак, про те, яка позиція Росії, що взагалі відбувається у Нью-Йорку... Реакція самозахисту — дивовижна річ: я вирішив, що просто не розумію цієї швидкої збудженої англійської, адже тут має йтися про переговори, а не про літак і терористів. Я занотував собі, що Росія рішуче засуджує тероризм, і подався до офісу. Готель «Маріотт», де проходила зустріч, і московське бюро радіо «Свобода» містяться в одному провулку, отож я встиг зайти саме в той момент, коли другий літак врізався у Всесвітній торговий центр...
Це тепер можна все це осмислювати, коментувати, усвідомлювати, що ми переможемо. Тоді, швидше, не хотілося жити. Тоді важко було зрозуміти, хто це «ми» і чи залишимося «ми» взагалі на цій планеті...
Тоді...
Ми вже були свідками і учасниками великої історії. На наших очах руйнувався берлінський мур, піднімався прапор біля Київради, Єльцин проголошував з броньовика і червоним пострілом залишав чорне московське небо прапор Радянського Союзу. Це була наша історія, яка багатьох втомила, а багатьох розчарувала. І — найголовніше — всі ми були впевнені, що це і є закінчення епохи великих змін, яка випала на нашу долю. Американський політолог Френсіс Фукуяма навіть написав тоді досить модну книжку — «Кінець історії». І це справді був фінал, фінал експериментування над історією і над нами. Здавалося, далі буде лише нудна політика, розвага честолюбців, авантюристів і графоманів.
11 вересня історія прокинулася, годинник почав відбивати незнайомий такт, паралелі почали мінятися місцями з меридіанами. Це було те, чого ми ще не бачили і могли не побачити ніколи — початок історії. Справжньої історії того століття, в якому ми опинилися, того часу, в якому ми живемо. Я не знаю, чим ми заслужили все це, таку трагедію, такий надмірний тиск на одні й ті ж самі покоління — побачити водночас і кінець, і початок історії, і все в таких багрових тонах, у такій кричущій суміші барв. Однак заслужили. Тепер будемо жити. Будемо спостерігати.
Тільки спостерігати. Як спостерігали у серпні 1991 року — Єльцин на броньовику і дивні люди на барикадах біля російського парламенту обернулися для нас власною державою, яку й досі не знаємо як розбудовувати. Тепер важкий, однак, найімовірніше, невідворотний поворот Росії в західний бік обернеться такою ж невідворотністю для нас... Пишу це не для полеміки, можна скільки завгодно полемізувати з об’єктивними процесами, можна покласти на їхньому шляху купу сміття, можна навіть лягти всім парламентом, — а процеси підуть собі своєю дорогою, може, трішки тільки призупиняться для дезинфекції простору. 11 вересня — день, який може вважатися альтернативою демократії, бо він позбавив нас вибору. Вибору бути людьми або не бути ними, рахуватися із реальністю чи вірити в утопії, бути відповідальними чи вважати, що за нас там усе вирішать. Ми можемо навіть вважати, що здатні щоразу вибрати інший варіант, думати, що і такий вибір є, що ми можемо його зробити, однак насправді помиляємося: все вже зроблено за нас. Зараз дуже ризикований час, щоб дозволяти робити вибір нам самим. Ми можемо помилитися, а людство не дозволяє собі сьогодні такої розкоші. Цей світ тепер — ніби Ноїв ковчег, який просто зобов’язаний добратися до свого Арарату. Будь ласка, пристебніть ремені безпеки...