Жителі однієї з багатоповерхівок Львова помітили, що в сусідній квартирі постійно працює телевізор, навіть уночі, а нікого не видно й не чути. Відчинивши двері, побачили дво-трирічного малюка, побитого й геть знесиленого. Як загнане звіря, він тиснувся в куток. З’ясувалося, що його мама поїхала кудись на заробітки, хлопчик залишився з батьком. Результат... Дорослий чоловік, залишивши своє рідне чадо, так і не з’явився. Дитину з виснаженням і глибоким неврозом поклали до лікарні. Однак хлопчик досі не може адаптуватися до нормального життя, а коли до палати заходять лікарі-чоловіки, щосили злякано кричить...
Життя створює проблеми, а вирішувати їх їдуть за кордон
Можна сказати, що описана ситуація — нетипова. Скільки є прикладів, коли хтось із батьків виїжджає на заробітки, і все гаразд. Навпаки, з’являються гроші на прожиття, купівлю квартири чи на оплату навчання власної дитини, на інші сімейні потреби. Та й, прилучившись до цивілізації, інших благ, відчувши «дух свободи», наші люди й самі стають активнішими та впевненими у собі. Не так уже й зле в поєднанні з підвищенням матеріального рівня. Проте педагоги, лікарі й психологи одностайно заявляють: немає жодної дитини, хай то буде немовля чи вже підліток, на кому тривала відсутність бодай одного з батьків не позначилася б негативно.
На жаль, поки що наша держава не досить серйозно ставиться до цієї проблеми. Донедавна взагалі не існувало офіційних статистичних даних про виїзд на заробітки. Та й нині наводяться різні цифри, що базуються переважно на версії: одна бабка сказала... Стверджується, що кордон України в пошуках заробітку перетнуло 7—8 мільйонів наших співвітчизників. Та де їх рахували, хто? Побувавши в кількох районах Львівської області, переконалася: обліку як такого і там немає. Матері та батьки виїжджають за кордон, не виписуючись із постійного місця проживання. Де-юре — вони на місці, а де-факто їх і слід прохолонув. І це статистичне питання не вирішене. А відомо ж, приміром, що італійська влада, дозволивши легалізувати перебування в країні іноземних працівників (це насамперед податки, які платитимуть приїжджі), запросила всіх нелегалів прийти до відповідних органів і подати необхідні документи. Отже, у результаті роз’яснювальної роботи та відкритої агітації (спочатку іноземці, природно, боялися подавати про себе будь-які відомості) шість (!!!) мільйонів нелегальних мігрантів із різних країн подали документи на перебування в Італії. Наших співвітчизників там теж чимало, кажуть, не менше півмільйона.
А наші міста та села порожніють. На Львівщині це насамперед депресивні зони, де неможливо знайти роботу. Сільське господарство в його нинішньому стані та виділені паї не рятують. А проблеми нагромаджуються. За статистикою, у гірських Старосамбірському та Сколівському районах на одне робоче місце нещодавно претендувало не менше двохсот чоловік! Про Турківський, який ще далі на околиці, й говорити не доводиться. Куди подітися, чим зайнятися молоді та людям середнього віку? Від безробіття лише виникають проблеми. Тому, певною мірою рятуючись від них, люди виїжджають за кордон. І не одноразово. Знову за тією самою негласною статистикою, той, хто хоч раз побував «за бугром», як правило, їде туди знову. І це не найгірші наші співвітчизники.
Торік аспірантка Львівської комерційної академії Ірина Лапшина, готуючись до захисту кандидатської дисертації на тему нелегальної міграції, провела соціологічне опитування серед жителів Старосамбірського району й отримала такі дані: найчастіше на заробітки виїжджають люди молоді, із вищою та середньою фаховою освітою. З 360 опитаних 51,7% становили чоловіки і 48,3% — жінки. Найчисельнішою виявилася група 17—27-річних (41,7%). Трохи менше заробітчан віком 28—38 і 39—49 років — відповідно, 28,3 і 26,7%. А людей у віці понад 50 років — лише 3,3%. Найбільше мігрантів із вищою освітою — 36,7%, із середньою спеціальною — 26,7%, середньою — 15%, а з незакінченою вищою — 13,3%. Отже, їде не найгірша половина нашого суспільства, до того ж найпродуктивніша. І причина, звісно, не лише у відсутності роботи (за великого бажання, її можна знайти в нас, щоправда, оплачувану не так, як на Заході, але ж і ризик там більший). Часто жінки змушені залишати домівку, бо чоловіки не в змозі забезпечити сім’ю («Від хорошого чоловіка ще жодна жінка не поїхала за кордон...»), або за порадою родичів та знайомих («Сусідка поїхала, добре влаштувалася, гроші заробила, чому б і мені не поїхати, он проблем скільки...»). Так і їздять-подорожують далекими містами та селами. Щоправда, останнім часом намітилася тенденція до того, що почали виїжджати на заробітки цілими сім’ями — спочатку чоловік або дружина поїдуть, а потім викликають свою половину, нерідко навіть із дитиною, якщо та ще дошкільного віку і її можна віддати в дитсадок. Та більшість тих, хто виїжджає, все-таки залишають своїх дітей удома — чи то на другу половину, чи то на бабусь-дідусів, інших близьких родичів. Зрозуміло, більшості наважитися на такий крок непросто, адже нерідко або чоловік спивається чи знаходить собі іншу «половину», або жінка створює нову сім’ю на чужині, і дитина стає практично нікому не потрібна — самі клопоти з нею... А це — найстрашніше. Ми навіть не можемо собі уявити, до яких наслідків призведе така половинчаста або ж урізано-сімейна міграція. І скільки проблем бумерангом відгукнуться уже в недалекому майбутньому. Якщо влада та інші причетні до проблеми чиновники різноманітних рангів цю перспективу замовчують, то на життєвому рівні все видно неозброєним оком.
«Я не пам’ятаю свою маму…»
Молода жінка виїжджала до Італії, залишаючи у Львові чоловіка та маленьку дворічну доньку. Особливих проблем у сім’ї не було. Мали помешкання і на харчі. Але сестра молодої мами, поїхавши до Італії, мальовничо описувала життя в заморській країні, можливості добре заробити. На сімейній нараді вирішили, що жінка поїде на півроку, максимум — на рік, але постійно телефонуватиме, писатиме, допомагатиме. Мала її не забуде. З тим і поїхала. Спочатку справді часто телефонувала, а потім дедалі рідше. Минув рік, і молода мама знайшла причину, щоб не повертатися додому. Дівчинка, ще зовсім крихітна, дуже сумувала за матір’ю, тягнулася до кожної жінки, попри те, що тато й бабуся були з нею постійно. Весела, усміхнена, товариська, вона стала замкненою, тихою, не по роках серйозною, в її очках уже набагато рідше можна було побачити іскорки щастя. Хоч як старалися рідні, здавалося, віддаючи маленькій себе до крихти, вона не ставала веселішою. Вдягали її, як лялечку, водили на всі дитячі розваги, та й це не допомагало. Дівчинка з часом усе рідше згадувала маму, не запитувала про неї й нічого не говорила. Минуло п’ять років. За цей час змучений батько подав на розлучення і отримав його, відтак дівчинка, яка вже пішла до школи, стала мати лише одного з батьків. І раптом, як грім серед ясного неба, приїхала з Італії її мама. Не знаю, як відбулася їхня зустріч, але родичі розповідали, що жінка навіть не наважилася сказати своїй дочці правду. А та на запитання, де її мама, відповідає: «Я не пам’ятаю свою маму...» Трагедія, і якби лише одна...
Дитину в будь-якому віці, але особливо в молодшому, не можна відлучати від матері. Вона пов’язана з нею невидимою пуповиною, так, як в утробі була пов’язана пуповиною реальною. Ще тоді, коли маленька людина росте й розвивається поза нашим матеріальним світом, вона відчуває цей світ у переданні матері, і особливо відчуває її. І та майбутня мама, яка хоч хвилинку в день розмовляє зі своїм ще не народженим малям, приділяє йому час, виявляє свою любов і ніжність, — робить велику справу на благо всього його наступного життя. Психологи стверджують, що дитину до семирічного віку взагалі не можна розлучати з матір’ю навіть на кілька днів. Розриваються нитки, що їх пов’язують, завдаючи непоправної шкоди дитині.
Побувавши в Ізраїлі, я спостерігала, як батьки там вовтузяться зі своїми малюками, причому цілою маленькою комуною, не дратуючись при цьому, не нервуючи, а отримуючи щире задоволення від обопільного спілкування, з усмішкою звертаючись до малого бешкетника: «Дорогий, ти, напевно, не хотів цього зробити...» Ізраїльтяни (гадаю, й інші народи) не уявляють, як можна віддати дитину бабусям та дідусям навіть на нетривалий час, не кажучи вже про те, щоб відсилати їх через континент або в сусідню країну, місто. Там розуміють важливість сімейного спілкування і виховання, які будуть вирішальними в розвитку й становленні маленької людини. У нас, на жаль, на це не звертають уваги, а якщо й відчувають «щось таке», то знаходять виправдання своєму вчинку. А тому дедалі більше наших мам стають, на жаль, фактичними «зозулями».
Чим це загрожує, крім обопільного відлучення, їхнім дітям? Сьогодні такі картинки можна побачити в реаліях нашого життя.
Посіяти гроші можна, а що пожнеш?
Ганна Богуцька, вчителька однієї з львівських шкіл, розповіла, що практично в кожному класі є кілька дітей, мами яких поїхали на заробітки, залишивши школярів під опікою чи то тат, чи то бабусь і дідусів, які здебільшого вже досить похилого віку й добре наглядати за молодими та спритними просто не в змозі, не кажучи вже про те, щоб допомагати в навчанні. До того ж бабусю чи дідуся можна легко обдурити, чим деякі юні чада успішно користуються. Крім того, нерідко такі діти виявляються втягнутими у ще один сімейний конфлікт: дорослі люди намагаються перетягнути «безгоспну» дитину на свій бік, дозволяючи собі при цьому негарні висловлювання на адресу одного з батьків, у такий спосіб підриваючи авторитет сім’ї, хай і заочної. А ще гірше, коли бабуся та дідусь починають ділити дітей, які виросли в одній сім’ї: одна дитина переходить жити до материних батьків, друга — до батькових. Нескладно спрогнозувати, як почуватимуться ці діти...У результаті таких кардинальних змін вони, як правило, починають гірше навчатися, і не лише через відсутність допомоги та контролю. Абсолютно змінюється їхня психіка: «Батьки за все заплатять». Вони переконані, що за гроші все можна купити, а заробити можна тільки за кордоном. Навчилися наші діти і користуватися «сучасним моментом»: як належне сприймають різні закордонні блага, що ними батьки намагаються компенсувати брак їхньої любові, турботи та уваги. Найчастіше це призводить до того, що дитина прогулює заняття, а матеріальні набутки виходять у неї на перший план. Вона бачить свою, як їй здається, перевагу над однокласниками, нерідко стає зарозумілою та грубою. Вчителі для неї — теж не авторитет. Старші школярі, користуючись несподіваною свободою, починають випивати, курити травку тощо. Мама нічого цього не бачить і не знає, вона найчастіше переконана, що з її дитиною все гаразд, оскільки та залишена під наглядом. У тому-то й річ, що самого нагляду замало. Юній людині насамперед потрібно, щоб її любили! А без цього починаються суцільні проблеми, які підлітка можуть заплутати-закрутити так, що й дорослому їх не під силу розв’язати. Виявляється, своїми дорослими вчинками ми не покращуємо життя наших дітей, а навпаки, робимо його важчим.
…В одному з сільських магазинів на прилавку лежало лише по одному зразку товару. Коли про цей «експеримент» запитали в продавця, вона пояснила, що весь товар змушена тримати вдома, аби його не вкрали. Промишляють цим 12—13-річні підлітки, і не через те, що їм нічого їсти — більшості доступні солодощі тощо, — а з причини безконтрольності. Як результат — хамство, вседозволеність і навіть кримінал. Так, можна заробити гроші, і чималі, але де гарантія, що це не призведе до втрати набагато більших цінностей — наших дітей? Тоді буде замало всіх зароблених грошей, щоб врятувати їх і поставити на ноги. Час неможливо повернути назад. І хоч на заробітки їдуть із щонайблагороднішими намірами, результат може виявитися непередбачуваним.
Не можна заперечити того, що в сільських школах є проблема якості навчання і з сільським атестатом навіть розумній дитині не пробитися до вузу. Тому батьки, які працюють на селі, прагнуть зібрати значну суму грошей, щоб «дитя» вступило й вивчилося. І хоча Львівський національний університет імені І.Франка вже чимало років проводить окреме тестування сільських дітей і є значна квота на їх вступ до вузу саме на держзамовлення, це, звісно, крапля в морі. Сьогодні, якщо з’являється можливість заробити, сільські батьки йдуть на цей гарантований крок. Інша річ, що потім ці мозолями зароблені гроші можуть просто вилетіти в «трубу» — молодь, яку насильно заштовхнули до вузу, не хоче вчитися, прогулює заняття або й просто вимагає у батьків додаткових грошей на оплату заліків та іспитів. Чи варта у такому разі жертва отриманих результатів? Хоча, швидше за все, набагато більшими жертвами за будь-якої ситуації виявляються все-таки діти.
— Кожна, хай навіть тимчасово залишена батьками дитина, — каже психіатр Львівського психоневрологічного дитячого диспансеру Світлана Дяденко, — хворіє на невроз. Я кажу не про дітей, які мають інші захворювання, дітей-інвалідів (на жаль, і їх залишають під опікою), у яких загострюються всі хвороби, а маю на увазі звичайних здорових дітей. На жаль, серйозно цієї проблеми, наскільки мені відомо, не вивчають. У кожному разі, немає офіційної статистики, скільки дітей хворіють на невроз у результаті «відлучення» від своїх мам чи тат. А це потрібно вивчати, доводити до відома тих-таки мам, щоб вони добре подумали, перш ніж залишати свою дитину задля тимчасових матеріальних вигод. При живих бабусях, дідусях, татах діти практично залишаються самотніми й полишеними самі на себе. Це викликає депресії, неврози. Навіть новонароджені малюки, якщо мами немає поруч, страждають на такі розлади. Тому кількість дітей із неврозами зростає. Батько, навіть якщо він і не п’є і не гуляє, а займається дитиною, однак не може замінити маму. А якщо батькові не до дитини... Знаю такий випадок, причому стався він в інтелігентній, здавалося б, родині. Батьки виховували хлопчика в повній злагоді, бабуся та дідусь дуже любили. Ніщо не віщувало лиха. І ось мама поїхала на заробітки, залишивши сина з батьком. Щоправда, батьки матері до батька дитини ставилися не ідеально. Як чимало батьків, вони вважали, що він не досить хороший для дочки. Однак хлопчик залишився з батьком, а дідусь і бабуся зустрічалися із шестирічним онуком зрідка. І раптом вони довідалися, що хлопчик фактично бомжує, тиняється вулицями голодний, а його батько невідомо де. Звичайно, дитину знайшли, відігріли, та в хлопчика через стрес розвинувся глибокий невроз. У тата з’явилася інша жінка, а мама знайшла нове щастя в Італії. Цей хлопчик ще дитина, однак мине час, і він поставить перед собою запитання: навіщо мене народили на світ, якщо я нікому не потрібен, якщо найближчі для мене люди — батько й мати — фактично відмовилися від мене?.. І скільки в нас таких дітей-відмовників! Що чекає на них попереду? А всупереч яким природним законам, відбувається в жінок «омертвіння» материнських почуттів та інстинктів? Набуваючи менше, втрачаємо значно більше.
Дітям, які пережили стрес у дитинстві або в підлітковому віці, дуже важко потім відновитися. В їхньому дорослому житті це потрясіння може виявитися по-різному, відбитися на їхніх майбутніх сім’ях, здоров’ї, емоціях, на ставленні до інших людей. Ті можуть буквально марити своїми дітьми, всіляко опікуватися ними, пестити й плекати їх, оскільки самі були цього позбавлені. Ті, можливо, вдаряться в іншу крайність: коли я вижив(ла), то й ти живи, як знаєш... Готових рецептів немає, але наявна глибока психологічна, моральна проблема, не помічати якої ми не маємо права.
Крім того, як наголошують багато зі співрозмовників, ризик втратити незміцніле молоде покоління у нас постійно зростає, оскільки проблема тимчасової трудової міграції не вирішується і не втрачає гостроти. У дітей з’являється образа на державу, яка змусила маму (тата) виїжджати на заробітки. Відбувається формування майбутньої особистості не на позитиві, а на негативі. І, найстрашніше — немає тієї сімейної аури, атмосфери, до якої тягнуться діти. Не формуються й не підтримуються сімейні традиції, просто немає тих свят і буднів, у яких природно виростає молода людина. Не виховується гордість за свою сім’ю, а тому немає й гордості за свою державу. Фундаменту, на якому все від початку має будуватися, немає. І це — страшно...