«Гранти — це подачки від тих, у кого є багато грошей, тим, у кого грошей немає. Їх дають, щоб показати, як багатий турбується про бідного. Мистецтво грантодавців полягає у вмінні дати якнайменше й отримати при цьому якомога ширшу рекламу; завдання грантоотримувачів — стягнути якнайбільше грошей, гарно написавши при цьому липовий звіт», — приблизно так, по-радянському, описують сутність грантової системи найуспішніші «подвижники» українського громадського руху.
У чому, однак, сутність грантів? Яким є — а яким може бути — їхнє суспільне призначення? Хто може отримувати їх, а хто — надавати? Для чого? Про все це слід міркувати, адже грант у демократичному світі — найефективніший механізм розвитку суспільних ініціатив.
Що таке грант і з чим його їдять (грантоїди)
Рік у рік в Україні збільшується кількість сфер суспільного життя, що отримують підтримку у формі грантів. Однак ще й досі багато громадян не осягають усієї суспільної значимості гранта, а окремі — навіть самого призначення цього феномена.
Найперше, що слід знати про гранти, — це правильне написання цього слова. У нашій державі поширена помилкова практика називання гранта «грандом» — очевидно, тому що це поняття асоціюється з чимось невиправдано великим, неочікуваним, таким, що «впало з неба», а особа, котра його отримала, є справжнім грандом, тобто професіоналом.
Слово «грант» — англійського походження (grant) і перекладається українською як «дотація», «стипендія», «добровільна підтримка». Зазвичай гранти надаються на освітні, наукові та просвітницькі проекти. Їхня мета — допомога конкретному дослідникові чи організації здійснити певну суспільно значиму ініціативу. Цим грант відрізняється від пожертви, мета якої — виключно гуманітарна, а призначення — доброчинне.
Хоча формально досить часто джерело походження гранта — державні кошти, насправді він є інструментом, із допомогою якого громадянське суспільство розвиває пріоритетні для нього відносини самостійно. Зазвичай гранти надаються для реалізації разового проекту коротко- чи середньострокової тривалості із бодай відносно видимим кінцевим результатом.
Гранти бувають індивідуальні та колективні. Досить часто гранти надаються «авансом», на перспективу, тобто молодим дослідникам, студентам, а не лише визнаним корифеям науки, освіти чи громадянського суспільства.
Дайте гроші,
бо ми хороші
Ставлення українського суспільства до грантів — насторожено негативне. Мало кому віриться, що якийсь «добрий дядько» даватиме з доброго дива гроші на підтримку незнайомих людей. Здогадливо-насторожена вдача українців, які звикли до відчуття перманентної обманутості, швидко «викрила» суть грантів: гроші даються, щоб потім зобов’язати людину, приручити її, узалежнити від наступної подачки.
Така парадигма в оцінці грантів буяє не лише на суспільному маргінесі, а й на політичних вершинах — згадати хоча б кампанію проти «грантоїдів», ініційовану популістськими лівими силами у Верховній Раді (вже) попереднього скликання.
Вихід із болотяної бухти радянського світогляду у вільні моря європейського думання зумовлює відкидання простих пояснень для комплексних явищ. Напружившись, справді можна уявити, як окремі елементи грантової системи ведуть до фінансового упокорення і приручання. Одначе з таким самим успіхом можна міркувати про псування ножа під час чищення картоплі: цей ефект настільки незначний, що не вартує бодай побічної згадки.
У чому справді полягає небезпека грантової системи в Україні — то це у відсутності культури громадської активності. Натепер більшість грантів, що їх щедро роздають численні західні фонди, осідають у бюджетах незначного відсотка організацій — тих, які вправно освоїли психологію грантодавців: вони знають, як витратити гроші, як відзвітувати і як зробити рекламу.
Однак здебільшого справжня суть діяльності таких організацій скерована саме на «освоєння» чи «відмивання» гранта, а не на здійснення певної соціальної функції: функція вторинна — первинним є бажання отримати грант.
Менеджери таких інституцій жартома й самі називають себе «дітьми капітана Гранта», хоча насправді семантично вони більше подібні до «дітей лейтенанта Шмідта»: якщо анонсується конкурс на отримання грантів з екологічної проблематики — вони враз «зелені»; якщо йдеться про вибори — вони вже «знай свої права»; коли заговорять про розвиток національних меншин — з’являються борці за ромську ідею; коли про питання статевої рівності — дивись, вони вже гендерні експерти.
Терещенко-ХХІ
Таке сумне, з погляду демократії, становище існуватиме в Україні доти, доки саме суспільство, самі його представники не ініціюватимуть дієвих проектів у галузях, які видаються їм щиро цікавими й важливими. Якщо первинна мета — здійснення проекту і саме для цього здобувається грант, — ініціатива «приречена» на успіх.
Коли ж метою є заробляння грошей через гранти із використанням при цьому популярних у суспільстві лозунгів, — це, щонайменше, непорядно. Варто поглянути бодай на ставлення української діаспори до громадських ініціатив українців. Зі здобуттям незалежності до нашої держави скеровувалися мільйони доларів, що роздавалися на тисячі суспільних ініціатив.
За кілька років в Україні з’явилася ціла каста «професійних патріотів», які вміло користали з довіри діаспори, збираючи гроші на церкви, пам’ятники, музеї чи газети, пишучи сердечні листи подяки, забуваючи, однак, надіслати елементарні фінансові звіти. Із середини дев’яностих і аж до помаранчевої революції діаспора значно звузила допомогу Україні — саме тому, що «професійні патріоти» непорядно її використовували.
Однак справжня демократизація повинна йти у двох напрямах — «дорослішати» мають не лише вітчизняні громадські організації, а й потенційні грантодавці. Культура суспільної підтримки новітніх меценатів не повинна обмежуватися пожертвами на сиротинці чи будинки престарілих. Допомога має існувати у повній палітрі суспільних відносин.
Причому грантодавець не повинен вважати себе «паном», а сам грант «подачкою з панського плеча». Він є активним членом суспільства і прилучається до його розвитку в межах власного розуміння своєї ролі і статусу в ньому. Для справжньої демократії це — норма, а не показна бравада.
Українське суспільство мало цілу плеяду меценатів, які жертвували на громадські справи значну (а дехто й переважну) частину власних статків. Деякі імена збереглися в народі і стали символами справжнього розуміння громадянського партнерства.
Процес становлення новітніх чикаленків та терещенків в Україні невідворотний, а суспільна роль грантів дедалі зростатиме. Важливо лише усвідомлювати, що ефективне функціонування грантів неможливе без наявності живого суспільного інтересу. А суспільний інтерес — це і є ознака демократії та свободи.