Згадаймо…
13 лютого за старим стилем 1871 року старовинний рід Косачів — Драгоманових примножився: у дворянина Петра Косача та його дружини Ольги (вродженої Драгоманової, письменниці Олени Пчілки) народилася друга дитина — дівчинка. Сталося це у древньому місті Новограді-Волинському в домі «старого добродія Окружка». За десять днів дитя було охрещене. Дівчинці було дане грецьке ім’я — Лариса. Хрещеними батьками стали полковник Степан Васильковський та Полтавської губернії дворянка Єлизавета Драгоманова.
За півтора-два десятиліття потому Україна дізнається про народження геніального Поета — Лесі Українки, чиє життя можна було б покласти в основу величної драми, чи найсвітлішої поезії, як гімн величі й силі людського духу.
У 2001 році минуло 130 років із дня народження письменниці. Хтось пам’ятає урочистості на її честь? Я — ні. Все так скромненько було. Хіба-що літературознавці більш-менш вшанували письменницю та її творчість на сторінках своїх видань… Нинішнього року влітку минає 90 років від дня смерті Лесі Українки. І мені вже сьогодні хочеться нагадати про це нашій спільноті.
Її життя протікало в один із найскладніших і найцікавіших періодів в історії України — на попередньому віковому порубіжжі, в час, коли нація переживала складні трансформаційні процеси в усіх галузях буття, найголовніше — чергову трансформацію свідомості. Отже, не дивно, що ця жінка рішучо вирізнила свою індивідуальність й унікальність, оголосивши «urbi et orbi» про свою українськість. І це в час, коли само слово «Україна» звучало в Європі, за визначенням сучасника, «порожньою луною»…
Однак феномен Лесі Українки цікавий не лише тим, що вона жінка й українка, але й тим, що вона була великою особистістю й мала такий характер, який дозволив їй бути жінкою-письменницею.
А що означало бути письменницею, поетесою в Європі в ті часи?
«Європейський розум» кінця ХIХ — початку ХХ ст. — то все ще значною мірою такий же «розум із перешкодами» стосовно жінки та її літературного талану, як і в попередні віки, — дарма що на книжкових полицях європейських магазинів і бібліотек вже стояли книги, написані жінками. Тож написання для жінки книжок, «та ще й з віршами», хоч і не було вже ознакою втрати здорового глузду та добропорядності, однак було допустимим за єдиної умови: триматися в певних рамках, які вважалися, на думку суспільства, обов’язковими — «варто лише прагнути до досконалості у сміливому визнанні обмеженості власної статі». Слова мадам де Сталь (жінки, сила таланту якої в свій час обумовила її вільне і абсолютно законне перебування на провідних ролях в національній літературі) про те, що чоловік може зневажати громадську думку, жінка ж мусить їй коритися, залишалися відтак актуальними і через століття в суспільстві з глибоко вкоріненими патріархальними традиціями.
Жінка була приреченою на вторинність, підлеглість. Не в останню чергу такий стан речей обумовлювався її матеріальною залежністю. Цей останній чинник був, само собою зрозумілим, і, приміром, в Англії для В.Вулф, і в Україні для Лесі Українки. «В тім-то й річ: інтелектуальна свобода залежить від матеріальних умов. Поезія залежить від інтелектуальної свободи», — писала перша. «…Матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності», — свідчила друга.
Прагнення жінки розширити простір своєї мислі і бажань щоразу наражалося на матеріальний чинник. Те, що Леся Українка сповна відчула цю залежність, говорять не лише докладні фінансові звіти, на які потрапляємо час від часу в її листах до батьків, але й її постійні побоювання щодо втрати свого невеликого письменницького заробітку, оскільки в такому разі вона була б «страх зв’язана фінансами в щоденному навіть бюджеті», а про «екстрені видатки» нічого буде й думати. «Зарібок мені к о н е ч н е потрібний, — писала Леся в листі до сестри, — бо дедалі мені стає все трудніше жити без власних, безконтрольних фондів, …може, стане і зовсім морально неможливо ввиду всяких моїх дальших планів, що, може, і не зійдуться з планами тих, від кого я залежу».
У становленні Лесі Українки сім’я — і, щонайперше, мати — відіграла визначальну роль. А далі свою роль відіграла її сумлінна праця над собою. Відтак попри те, що Леся Українка так ніколи і не отримала не лише літературної, а й взагалі будь-якої, так би мовити, офіційної освіти (говорила ж бо: «Я — самоук»), ця жінка відбулася.
Парадоксально, але ця жінка фактично не мала тієї біографії, яку б, на перший погляд, годилося мати людині, масштаби особистості якої дозволили не стертися її йменню в пам’яті наступних поколінь: вкорочене хворобою дитинство, а далі (за її визначенням) — тридцятилітня війна із хворобою, болем, тридцятилітні тілесні страждання, гірке усвідомлення того, що її життя — життя тіні у «Дантовому пеклі, — з плачем і скрежетом зубовним», що інколи вона просто «ростина», часом — «хірургічно-ортопедичний манекен». На такому тлі юдолі земної — перейняття трепетною думкою-мрією: «будь я здорова… будь я здорова…», і — натхненна творча праця наперекір «великій сліпій» Долі, яка, як Леся сама писала, не дала нічого, «окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши».
Життя її обірвалося в 42 роки. Обірвалося в злиднях. Далеко від України. Обірвалося у час могутнього злету духу, що, здається, наблизився до апогею розуміння драми людського життя, здолавши рамки хворого тіла, знехтувавши його муками. Вочевидь Ніцше мав рацію, коли стверджував, що на наше життя впливає не тільки те, що з нами відбувається, але, напевно, ще більшою мірою те, чого не трапляється. Дух гартується в очікуваннях і надіях, у втратах і розчаруваннях. А як наслідок у Лесі — «натура не по організмові». Могутній дух над знесиленим тілом.
Розуміючи, що вона (знову ж за її визначенням) «людина без завтрашнього дня», ця жінка проголошувала «Evviva la vita!» — хай живе життя! І жила, жила у своїх поезіях, драмах, листах…
Ще за життя сприймали її як «enfant terrible» — жахливу дитину, — так і не спромігшись піднятись до осягнення і сприйняття її творчого доробку в повному масштабі. Затим нащадки в один час вбачали в її творчості щось від ідеології фашизму; в інший — здійснювали спроби затиснути життя і творчість Лесі Українки в прокрустове ложе «революційного демократизму», докладали зусиль для її стилізації під «дочку Прометея», «співачку досвітніх вогнів», «друга робітників» і т. д. Сьогодні з’являються ті, що з патологічною хворобливістю анатомують її епістолярну спадщину, щоб відшукати в ній і задовольнити свої хвороблі марення подробиці із особистого Лесиного життя. А між тим її творчість і, зокрема, драматичні твори залишаються тією елітарною вершиною української літератури, «інтелектуальне сходження» на яку можуть дозволити собі лише поодинокі з нас. Кинуте з відразою Ізидорою Косач-Борисовою (найменшою Лесиною сестрою) на адресу радянських лесезнавців вбивче «смерди», все ще не втрачає сенсу. Свідоме духовне холопство непоборне.
Прикметно, що з приводу «виставлення особи автора на позорище» сама Леся Українка писала у листі до О.Маковея так: «Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати… Нехай уже, як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх».
Ті «скарби» можна з побожним трепетом відкривати для себе і брати їх, «вступаючи» з автором у розмову. А можна і їх покривати скверною чи робити з них купюри і приховувати, щоб ніхто й ніколи де дізнався, що був і такий скарб. Як це було в радянський час. У дванадцятитомне, нібито найповніше, видання творів поетеси, що було здійснене в 70-ті роки в УРСР, не ввійшло ряд листів Лесі Українки, що вже друкувались у 50-ті роки у п’ятитомному зібранні. Не були включені до дванадцятитомника 70-х і ще щонайменше 107 листів, вже опублікованих на Заході Лесиною сестрою Ольгою Косач-Кревинюк. Редактори даного академічного видання мали їх у своєму розпорядженні. З цього приводу один із найгрунтовніших дослідників спадщини поетеси Петро Одарченко з іронією відзначав, що вочевидь брежнєвська цензура була значно жорсткішою у порівнянні з хрущовською. Крім того, до видання 70-х не потрапила, наприклад, драма «Бояриня», поезії «Ізраїль в Єгипті», «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», російськомовна стаття «Утопия в беллетристическом смысле».
Однак, зважмо, що не лише переслідування автора, цензурні обмеження і знищення книжок полум’ям є найтяжчими злочинами. Не менший гріх — нечитання книжок. За це людина розплачується всім своїм життям, а якщо його скоює нація — вона платить за це своєю історією.
Ми повинні говорити про Лесю Українку як про особистість високого духу, філософа, що бачив проблеми людства на всій його історії буття, які і сьогодні, сто років потому, залишаються актуальними. Рефлексії на цю тему не є легкими. І не лише тому, що у Лесі «нема біографії» (Климент Квітка вказував, що «можна складати біографії тільки тих людей, що жили, хоч в середній мірі, громадським життям», а Леся Українка «мусила все жити на чужині або на курортах, у сторонах, хоч багатих на сонце і тепло, так дуже убогих на духовне і артистичне життя і на інтересних людей»), а її спадщина все ще не представлена нащадкам належним чином, але й, зрештою, тому, що ми у своїй більшості не набули здатності дивитися на Лесю інакше, як тільки на «дочку Прометея», своєрідного роду ідола, якому не випало мати людських вад, суперечливих почуттів. Доля ідолів відома: на них моляться, далі — свідомо чи несвідомо знеславлюють і — зносять.
У свій час сама письменниця писала: «Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене… Але я б хотіла на те заслужити». Один із найдобросовісніших, найгрунтовніших дослідників Лесиного життя і творчості А.Костенко, звертаючи увагу на те, що життя поетеси минало у безперестанному подорожуванні по місцях лікування і служби чоловіка Климента Квітки, зауважував, що за таких обставин для більшості людей, котрі її зустрічали, Леся Українка була просто Ларисою Петрівною Косач, а після одруження з Квіткою — особою, що безперестану мандрувала і нічим особливим себе не виказувала. Однак подив викликає інше — свідомі того, з ким їх звела доля, зрештою, чомусь виявилися або взагалі «німими», як М.Вороний, Грицько Григоренко, О.Кобилянська, О.Маковей, П.Мирний та ін., або вельми не багатослівними у своїх спогадах (див.: Спогади про Лесю Українку. Видання друге, доповн. — К.: Дніпро, 1971). І сьогодні нам доводиться лише губитися в здогадках, роздумуючи над причинами того замовчування та дивної стриманості…
Сама Леся в одному із листів зазначала, що не бачить «потреби збирати архів» — без нього ж в умовах імперії було «далеко приємніше жити», адже не любила, щоб навіть конверти з її листів «діставались в чужі руки». Можливо, аналогічними міркуваннями керувалися і Лесині сучасники, не залишаючи «слідів пам’яті»; а, може, ті сліди зникли стараннями працівників радянського «Комітету Правди» — НКВД — та його спадкоємців.
Звернення до життя і творчості Лесі Українки в одному випадку примножить «громаду вірних» їй і Україні (що, напевно, вже само по собі вже немало), в іншому — стане мірилом для багатьох і власних вчинків, і власного життя. Для тих же, хто звик все сприймати «холодним» раціональним поглядом (поза, так би мовити, патріотичними чи етичними сентиментами), життя і доля Лесі Українки послужить прикладом буття унікальної жінки, яка мовила своє вагоме слово — слово любові до людей, життя та України.
Говорімо про Лесю…