UA / RU
Підтримати ZN.ua

Гори, гори, ватро!..

Дурна то справа — запитувати наддніпрянсько-слобожансько-таврійських українців, чи були вони взимку в Карпатах?..

Автор: Ірина Мушенок

Дурна то справа — запитувати наддніпрянсько-слобожансько-таврійських українців, чи були вони взимку в Карпатах? Адже гори і лижі — найвірніші зимово-провесняні супутники тих, хто має цілі кінцівки, певну кількість грошей на рахунку, автомобіль або ж квиток на потяг. Різнокольорові (за якістю отриманих вражень опісля) спуски на засніжених трасах, напружені легені (стільки ж бо кисню на годину вони ще ніколи не переробляли!), теплі капчури — шкарпетки з овечої шерсті після зимового дня, гуцульські «смачності» зимового вечора... Радіє душа, радіє тіло й усі його органи, крім травмованих ніг, рук, вух, носа (потрібне підкреслити). Радіють і веселяться в той час, коли їхній законний власник у задушливому офісі ностальгує за своєю новорічною відпусткою.

Та на календарі, що його час від часу з надією споглядає наше втомлене око, приманливо красується початок липня. Лижам та іншим зимово-спортивним спорядженням вже давно сниться десятий сон на антресолях, термометр за вікном вперто показує всі ті ж 27 тільки з іншим знаком, а нам чомусь кортить саме тих відчуттів… Легких, пахучих, крилатих, нестримних і вільних. Гірських… То чому б ні?! Чому б на додачу не послухати соковитий живий спів, вольовий гул трембіти, від якого спирає дух? До кольок у животі не насміятися з гуморесок і співанок, без яких не минає жодна гуцульська «масовка»?..

У передостанній день першого місяця літа відбувся найбільший фестиваль народного мистецтва з промовистою назвою «Полонинське літо», організований Верховинською районною владою за сприяння приватних підприємців. Офіційний початок дійства — одинадцята ранку, неофіційний — четверта ранку. Офіційне завершення — 22.00, неофіційне — точно невідомо. Місце дійства — Україна, Гуцульщина, Івано-Франківська область, Верховинський район, окраїна селища Верхній Ясенів, високогірне пасовище Запідок.

Історія свята прозора як вода. Пам’ятаєте у Коцюбинського: «Ти меш, сарако, вiвчарити, а я му сіно робити. Вилiзу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембiтай... Може, почую. Як муть мряки сiдати на гори, я сяду та й сизаплачу, що не видно, де пробува? милий. А як в погожу нiчку зазорi? небо, я му дивитись, котра зiрка над полонинков — тоту бачить Iванко...» Так тужно проводжала химерна Марічка свого химерного Іванка на полонину вівчарити, відчуваючи, що це літо стане останнім для їхньої любові... І нехай дещо змінилися традиції, нехай не «трембітають» вже так часто вівчарики своїм коханим з високих полонин, але полив’яний дух цього священно-чарівливого дійства геть не змінився.

Проте, це якщо не брати до уваги лише зовнішніх деталей свята — галявина для святкувань у вигляді такого собі містечка, спеціально спорудженої нової сцени з гобеленом, колиба (це до тих гуцульських «смачностей»), мальовничої альтанки для відпочинку, каплички. Вздовж дороги до місця «відбування» дійства встановлено різьблені дерев’яні ослінчики для найбільш стомлених і лінивих гостей краю. Примітка: замість значення слова «дорога» як чогось такого, що простеляється прямо, тут розуміється гострокутний підйом.

Зміст змагань, без яких, власне, не проходить тут жодне народне гуляння, доволі простий. Керівники сільських рад мали представити свій населений пункт у всій його красі: це стосувалося оформлення території, привітання, національного одягу, художньої самодіяльності. На полонині відбувалося доїння корів, на яке залюбки припорошувалися всі охочі, овець (на випадок, якщо когось з панянок лякали коров’ячі габарити), приготування бринзи — славнозвісного солоного сиру зі специфічним молочним ароматом тощо. Все це, а також гуцульська кухня, виставка виробів народних умільців (пищики з бринзи й коники з твердого сиру в обов’язковому асортименті). Загалом у святковому дійстві взяло участь понад 300 учасників художньої самодіяльності з різних регіонів області, численні міліцейські й пожежно-рятувальні патрулі — шашлики, хоч і піст, ніхто так і не наважився відмінити.

...Життя у цьому маленькому куточку землі вирувало ще далеко за північ. Не стихали музики, лунав спів, свято дозрівання і повнокров’я природи продовжувало буяти духмяними барвами літньої ночі. Напуваючи світ п’янким ароматом різнотрав’я, щастя і жаркого вогню, який гуцульська ватра щедро віддавала людям і небу.