Що для нас голос церкви? Для усіх — і для практикуючих віруючих, і для стихійних, і навіть для атеїстів. Хоч як дивно, відповідно до соцопитувань, для більшості громадян — моральний авторитет. Дивно тому, що останнім часом поведінка церкви продовжує бути, м’яко кажучи, компрометуючою. І зараз мова вже не про їхні внутрішні чвари, взаємні образи й агресивність — від цього вже втомилися, це набридло і перестало збуджувати більшість парафіян. Парафіяни поступово стають поблажливими до цих «слабкостей» своїх пастирів, сприймають їхні нападки один на одного вже не як вказівку до дії, а як звичну частину дійсності. Церковна агресія виходить із моди навіть у більшості церковних ЗМІ: мовні звороти на кшталт «анафемований Філарет Денисенко» або «імперська церква» стали стійкими риторичними фігурами, що не викликають жодних емоцій, крім відчуття стабільності.
Стабільність. А хіба не до неї ми так довго прагнули? Ми прагнули, а вона взяла і настала. І тепер нас постійно лякають можливістю втрати цієї стабільності. Зрозуміло, ті, хто лякає, знають, чого вони можуть позбутися — ця хитка рівновага влаштовує їх. Вона влаштовує не лише тих, хто стабільно стриже купони за чужий кошт, а й тих, хто встановив власні стабільні «канонічні межі» впливів — їх теж тривожить можливість бодай якогось «переділу». Стабільні злидні та безправ’я пастви й решти громадян «канонічної території» цілком можна терпіти, адже не на її дві лепти, а на щедрі дарунки з панського плеча влади живе церква. Чи, може, я якось неправильно зрозуміла, що малося на увазі під «нашими спільними досягненнями, завойованими неймовірними зусиллями», відзначеними у «Зверненні до народу України представників політичних партій і громадських об’єднань України».
Цей документ, озвучений і візуалізований на ТБ, підписала низка шанованих церковних лідерів, і єдність при цьому була виявлена рідкісна: в одному ряду стоять імена Патріарха Філарета, митрополита Володимира, митрополита Мефодія, єпископа-ординарія РКЦ Мар’яна Трофим’яка, глав об’єднань протестантських церков.
Що ж змусило наших шановних патріархів і прирівняних до них так одностайно заступитися за владу? У тексті сказано про це: «тривога мільйонів віруючих викликана гаслами громадянської непокори і погрозами проведення масових акцій, які, за задумом їхніх ініціаторів, повинні відбутися найближчим часом». Цікаві риторичні викрутаси, чи не так? Наприклад, те, що глави церков звертаються до нас від імені «мільйонів віруючих». Взагалі-то я не чула, щоб ці «мільйони» їх уповноважили, але що вдієш — це необхідно в таких документах: «від імені всього прогресивного людства»... Так і повіяло піонерським дитинством.
По-друге, «масові акції» у цій фразі асоційовані із загрозою. Атмосфера загрози розмазана по всьому тексту звернення: говориться про небезпеку того, що хтось хоче чогось «домогтися силою» і навіть «зазіханням на символи держави». Взагалі-то акція «зазіхала» на правління конкретної особи і її політику. А, наскільки я пам’ятаю, образ Президента Кучми ще не канонізований і не прирівняний до герба, прапора і гімну — символів держави. Тут святі отці, м’яко кажучи, злукавили. Серед інших «погроз» особливо сильно пролунало «зазіхання на життя наших співвітчизників». Щоправда, звідки у церковників інформація про можливе смертовбивство, так і залишилося без коментарів. Ось лише після прочитання звернення не полишало відчуття, що упорядник документа вже й не знав, яку б іще якомога страшнішу страшилку вигадати.
А взагалі, не будемо чіплятися до слів — текст досить передбачуваний. Інші «звернення до широкої громадськості» бувають ще й не такими безглуздими за формою та змістом. Значно цікавішим є сам факт участі церкви в цій справі. У країні з формальною відокремленістю церкви від держави здається дивною та запальність, із якою церква кидається захищати «символи держави» взагалі і нинішній режим зокрема. Здається, нашим шановним предстоятелям треба нагадувати не лише про принцип відділення церкви від держави, а й про масу демократичних свобод: свободу совісті, свободу зборів, право громадянина продемонструвати своїй владі те, що він про неї думає. Слід, здається, нагадати церковникам про те, що свобода совісті припускає не лише право сповідувати ту чи іншу релігію і не зазнавати за це гонінь з боку держави, а й те, що за ті чи інші політичні рішення людина не зобов’язана звітувати перед церквою та узгоджувати власні дії з її інтересами. А коли шановні пастирі і справді були настільки стурбовані можливістю порушення заповідей, чому б їм замість того, щоб сумнівні папірці підписувати, не піти 16 вересня на Європейську площу, аби бути серед своїх овець у момент небезпеки для їхніх душ? Невже лиха слава попа Гапона зупинила?
Що ж, думка тих, хто непричетний до влади, здається, не дуже цікавить підписантів. Коли церковники підписували цей документ, вони не могли не розуміти, що їм пропонують завдати удару нижче пояса саме тим, хто вірить їм і водночас іще здатний мислити і діяти. Неприємно говорити про це, але зараз церква стала в один ряд із тими «прибічниками стабільності», які всіляко намагаються зберегти нинішнє становище, стимулюючи загальне отупіння, що забезпечує баранячу покірність. Той, хто ще здатний діяти, виявився відділеним від «мільйона віруючих», перетворився на «загрозу», зазіхнув на «святе».
Адже ставши на бік влади, підтримавши ту ганебну «стабільність», яку нав’язують суспільству, церкви власноручно підтримали «право сильного», від якого застерігають читачів своєї відозви. Честь, гідність і саме життя громадян України, про які нагадують шановні предстоятелі, певне, виявилися в їхніх очах прерогативою тих, проти кого був спрямований протест. Інакше як пояснити байдужість церков до зазіхань влади на честь, гідність і навіть саме життя середнього громадянина України, у тому числі віруючого, ім’ям якого так безпардонно скористалися патріархи?
Звісно, церква має право, і навіть, напевно, зобов’язана висловлювати власну думку з приводу стану суспільства, наставляти своїх вірних. І в цьому разі — нехай, не справою на майдані, а хоча б словом своєї відозви вона могла закликати до зваженості, застерегти від необдуманих слів і справ. Якщо підписанти відозви вважають, що саме це і зробили, то нехай пояснять своїй пастві, чому вони звернули ці слова до учасників акції, але «забули» застерегти від поспішних рішень представників влади і від насильства — представників силових структур. Очевидною є лише одна відповідь: оскільки думка про них влади їх цікавить набагато більше, аніж думка їхньої власної пастви.
Більш-менш вдалося зберегти лице предстоятелю УГКЦ кардиналу Любомиру Гузару — головним чином тому, що його імені немає серед підписантів звернення. Обережність кардинала відома: з одного боку, він не на стільки радикальний, аби підписувати такі сумнівні папірці, з другого — навряд чи протестуватиме проти використання в ролику фрагментів його інтерв’ю, у якому він закликав громадян до терпіння, застерігав від «пристрасних ораторів» і закликав супротивників влади подумати «чи варта мета методів», ними обраних. Дивно, чому мітинг і демонстрація здаються кардиналу невартим методом...
Рішуче відмежувалася від підписантів лише патріархія УАПЦ. Відповідно до заяви, патріарша рада УАПЦ не схвалювала жодних документів, які забороняли б чи рекомендували вірним цієї конфесії брати участь у будь-яких громадянських акціях.
Цікаво й те, що серед підписантів немає представників нехристиянських конфесій — чи то влада була упевнена в лояльності мусульман, іудеїв та всіх решти, чи то звикла думати, що «Україна — християнська держава».
Отже, із тими, хто підписав, — зрозуміло. Але захотілося розібратися ще й в авторстві звернення. Тим паче, що чутка, ніби цей документ ухвалила Всеукраїнська рада церков при Держкомрелігії, виявилася дещо перебільшеною: за неперевіреними даними, ще у вівторок — наступного дня після акції — відповідні служби Держкомрелігії не мали у своєму розпорядженні протоколу засідання Всеукраїнської ради церков, на якому нібито це звернення ухвалили. Є підстави припускати, що й самого засідання не було: як правило, Рада церков ніколи не приховує свого наміру зібратися на засідання, запрошує журналістів і представників громадськості, тобто засідання Всеукраїнської ради церков ніколи не були таємними зборами. Очевидно, складений кимось текст був підписаний «у робочому порядку» без засідань, дебатів, голосувань й іншої демократичної нісенітниці.
Та хоч би хто був автором документа, без підписів він залишився б кумедною анонімкою: тягар відповідальності за кожне слово лежить на тому, хто поставив під ним автограф. Зробивши це, дев’ять глав церков і релігійних організацій України прямо оголосили чималу частину українців чужими собі. А отже, і самі стали чужими людям. Звісно, влада їх розрадить — церковку подарує, наприклад. А що, коли в цю церковку одного разу ніхто не прийде?