Офіційна пропаганда в СРСР замовчувала відомості про голод початку 30-х років, прагнула не вживати слова «голод». Офіційна статистика здебільшого вживала поняття «недооблік смертей». Тим часом лише в Україні від голоду померло щонайменше 4-4,5 мільйона людей. Як же вдалося приховати правду про масштабну трагедію, адже голодом були охоплені величезні території (Україна, Північний Кавказ, Нижня Волга, Західний Сибір, Центрально-Чорноземна область, Казахстан)?
Неправда з самого початку
Україна разом із Північним Кавказом постачала понад половину зерна, що вироблялося в СРСР. Оцінюючи ситуацію в Україні в 1931 р., Сталін зазначав, що «ряд урожайних районів опинилися в стані розорення і голоду». Причому в Кремлі вважали - в Україні є великі запаси зерна, що їх ховають від держави колгоспи і селяни-одноосібники. Ось чому під час хлібозаготівель влада використовувала метод реквізицій. У травні 1932 р. плани заготівель були знижені для деяких областей Уралу, Середньої Волги, Казахстану й водночас це зниження практично не торкнулося України і Північного Кавказу.
У 1931 р. Україна здала менше хліба, ніж у 1930-му. І тоді спеціальною постановою ЦК ВКП(б) січень 1932 р. оголосили бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель. Вже в 1931 р. в Україні померло близько 150 тисяч людей. Але влада почала списувати проблеми на дії місцевих керівників. 26 квітня 1932 р. тодішній партійний лідер УСРР Станіслав Косіор писав Сталіну: «У нас є окремі випадки і навіть села, які голодують, однак це лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Усілякі розмови про «голод» на Україні варто категорично відкинути».
Як бачимо, ще навесні 1932-го винайшли формулу: голод є, але розмови про голод слід «категорично відкинути». І «стіна мовчання» зводилася насамперед у партійно-державному апараті, працівників якого карали навіть за розмови про голод, не кажучи вже про спроби допомогти селянам (були випадки, коли засуджували цілі райкоми партії).
Особливо небезпечним для сталінського режиму було те, що селяни прагнули виїхати з голодних місць. У червні 1932-го в одному з листів Кагановичу Сталін висловлював невдоволення тим, що «кілька десятків тисяч українських колгоспників усе ще роз’їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і ниттям». Незабаром невдоволення вождя набуло конкретних форм. Восени 1932 р. і взимку 1933-го діяли так звані харчові блокади кордонів України, організовані з використанням внутрішніх військ і міліції. Вони перешкоджали виїзду селян, а отже, й поширенню інформації про голод. Неможливим був і продуктовий «реверс» - приватним особам не дозволялося ввозити продукти з Росії та Білорусії в Україну (обсяги цих ввезень обмежувалися спецрішеннями).
22 січня 1933 р. Сталін і Молотов розіслали директиву партійним і державним органам, у якій підкреслювалося: міграційні процеси, що почалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами радянської влади, есерами й агентами Польщі з метою агітації «через селян» у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти радянської влади». Органам влади і ДПУ УСРР і Північного Кавказу наказувалося не допускати масового виїзду селян в інші райони. Відповідні вказівки були дані транспортним відділам ОДПУ СРСР.
Архівні документи свідчать - комуністична спецслужба знала правду про реалії голоду, а одним з її завдань було зберегти в таємниці факт голоду та його фатальних наслідків. 16 лютого 1933-го з’явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків набрякання та смерті в результаті голоду, крім органів ОДПУ». Сільрадам дали розпорядження при реєстрації смерті не вказувати причини. У 1934 р. надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАЦС про реєстрацію смертей за 1932-1933 рр. вислати до спецчастин. Значну їх кількість було знищено.
Сталіну, роздратованому спробами українських керівників пом’якшити плани хлібозаготівель, урвався терпець. Наприкінці 1932 р. він зустрівся з секретарем ЦК КП(б)У і Харківського обкому Романом Тереховим, який повідомляв йому про голод. Відповідь була така: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, гарний оратор, виявляється, ви гарний оповідач - вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але не вийде! Чи не краще вам залишити посаду секретаря обкому і ЦК КП(б) та піти працювати до Спілки письменників; будете казки писати, а дурні читатимуть».
За рішенням ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р. посаду втратив не лише Терехов. Почалися кадрові зміни, найважливішою з яких було призначення Павла Постишева на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Харківського обкому КП(б)У. Постишев і «команда» (люди з його ближнього кола, а також партпрацівники, які прибули з Росії для кадрового «зміцнення»), здійснювали лінію щодо викачування зерна і паралельно «вичищаючи» партію і всі сфери суспільства від «петлюрівців», «шкідників» та «українських націоналістів». На них і «списали» організацію голоду. Голод і брехливі версії про його винуватців стали бажаним приводом для змін у національній політиці, для відмови від «українізації», для перманентних репресивних кампаній, що згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936-1938 рр.
Таким чином, винні були названі владою, а тема голоду стала табу. Можна було говорити лише про «господарські труднощі», про «прорив у сільському господарстві». Правдиві оцінки того, що відбувалося в українському селі, подеколи звучали лише в розмовах. У 1934 р. у своєму виступі на ХVII з’їзді ВКП(б) Сталін заявив про приріст населення СРСР у 1933 році. Після цього навіть у секретній документації зникли згадки про голод.
Успішно впорався режим і з порятунком власної міжнародної репутації. Вдалося зробити голод таємницею для світу. 14 січня 1933 р., відповідаючи на запити з-за кордону, нарком іноземних справ СРСР Максим Литвинов зробив заяву про те, що голоду в країні немає. Але правда таки пробивалася на Захід. І дипканалами, і через повідомлення іноземних кореспондентів. Тоді 23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів». Встановили порядок, «в силу якого вони можуть їздити по СРСР і перебувати у визначених пунктах тільки з дозволу Головного управління міліції». Дозвіл отримали «надійні» кореспонденти. І результат поїздок був відповідний. Так, 31 березня 1933 р., після поїздки Україною, кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті писав, що «росіяни голодні, але не голодують». І додавав, що «немає справжнього голоду чи смертності від голоду, однак поширеною є смертність від недуги недоїдання».
Кремль і далі експортував хліб за кордон за демпінговими цінами. Коли на Заході з’явилися протестувальники проти «голодного» хліба, сталінські дипломати вміло цьому протистояли. В СРСР запросили прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, письменників Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Бернарда Шоу. Вони заявляли, що голоду не бачили. Режим, знаючи, що мільйони людей голодують, навіть не збирався віддавати призначені на експорт продукти власному народові.
Щоправда, були на Заході й ті, хто розумів суть речей. Наприклад англійський журналіст Ґарет Джонс, який таки побачив голод в Україні і якого в СРСР оголосили персоною нон-ґрата за правдиві публікації.
Подолання неправди
Парадоксально, але ще в 1933 р. в УСРР у журналі «Червоний шлях» опублікували розповідь японського письменника Наоши Токунаґи під назвою «Голод при багатому врожаї». Незважаючи на те, що розповідь присвячена подіям у Японії, назва і рік публікації дають підстави припустити, що це була спроба езоповою мовою повідомити про голод в Україні. Самі публікатори в передмові писали, що це розповідь про те, як експлуатують японське селянство куркулі і поміщики, як «біднота, працюючи до сьомого поту, не має зайвої жмені рису для власних потреб».
Перша коротка згадка про голод з’явилася в одній зі статей Михайла Шолохова в збірнику, присвяченому 60-річчю Сталіна. Шолохов відзначав, що на Північному Кавказі під приводом боротьби проти саботажу хлібозаготівель вилучили весь хліб, зокрема й виданий на трудодні. Внаслідок цього «в колгоспах почався голод». У 1940 році на нараді, де обговорювали кінофільм «Закон життя» за твором Олександра Авдєєнка, Сталін визнав, що «у нас, наприклад, мільйонів 25-30 у минулому голодувало, хліба не вистачало…». Однак причин і винуватців не було названо.
Вже по війні вони були названі представниками української діаспори (насамперед у США). Відповідальність за голодомор-геноцид покладалася на московське керівництво. Важливим кроком в утвердженні такого підходу стала поява в 1946 р. книжки Віктора Кравченка «Я обираю свободу». Автор, очевидець голодомору, член радянської торговельної місії, в 1944 р. залишився в США, де попросив політичного притулку. Книжка мала величезний резонанс, чим привернула увагу світу до трагедії, яку пережила Україна. На 20-ту річницю голодомору в 1953 р. українці в США організували зібрання, на якому промовляв Рафаель Лемкін. Саме цей правник, який походив з Польщі, був фактичним автором конвенції ООН про запобігання геноциду. Його участь у зібранні стала знаковою, дискусії про голод в Україні перейшли в нову площину.
У 1960-ті рр. тема голоду почала прориватися крізь цензурні бар’єри на сторінки радянських художніх творів. Так, сторінки про трагедії початку 30-х років можна знайти в книжках Івана Стаднюка, Михайла Стельмаха, Михайла Алексєєва. Дисиденти згадували про це в заявах і публікаціях. Важливе місце посіла ця тема в спогадах генерала Петра Григоренка, виданих у США, а також у публікаціях Євгена Сверстюка, Миколи Руденка, В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого та інших. Про голод писали Василь Гроссман, Олександр Солженіцин, Рой Медведєв, Лев Копелєв… Проте «стіна мовчання», зведена в СРСР в 30-ті рр. все ще не була зруйнована.
У 1933 р. президент США Франклін Делано Рузвельт санкціонував дипломатичне визнання СРСР, а через 50 років ще один американський президент - Рональд Рейган назвав Радянський Союз «імперією зла» та започаткував діяльність Комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні в 1932-1933 рр. Комісія почала збирати матеріали, насамперед свідчення людей, що пережили голод. СРСР контратакував. 10 жовтня 1983 р. у виступі на Генасамблеї ООН у Нью-Йорку доктор історичних наук Іван Хміль заявив, що інформація про голод 1932-1933 рр. є вигадкою українських буржуазних націоналістів, що служили Гітлеру, а потім утекли до США. Щоб виправдати свою присутність там, вони почали поширювати фальшиві версії про голод.
Головним завданням радянської контрпропаганди було заперечити факт голоду (мовилося лише про «продовольчі труднощі»), антиукраїнську спрямованість дій Кремля. З цією метою всіляко дискредитували тих, хто порушував на Заході тему голоду. До цієї роботи, зокрема, був залучений посол СРСР у Канаді, майбутній архітектор «перебудови» Олександр Яковлєв. У березні 1983 р. він у спеціальній записці подав пропозиції щодо «нейтралізації ворожих ідеологічних акцій українських буржуазних націоналістів». 5 липня того самого року Посольство СРСР висловилило офіційний протест у зв’язку з планами спорудити пам’ятник жертвам голодомору в центрі Едмонтона. «Ця акція.., - підкреслювалося в ноті, - має на меті зіпсувати історичну правду про колективізацію сільського господарства в СРСР, розпалити ворожнечу щодо радянського народу».
Примітною спробою «спростувати» очевидне на міжнародному рівні став вихід у світ 1987 р. в Торонто книжки журналіста Дагласа Тотла під назвою «Обман, голод і фашизм. Міф про український геноцид від Гітлера до Гарварда». Хоч на обкладинці й стояло ім’я реальної людини, було зрозуміло, що книжка підготовлена колективом авторів і, поза сумнівом, на замовлення Кремля. Задум публікації полягав у тому, щоб поставити під сумнів джерела, на яких будуються публікації про голод початку 1930-х рр. в Україні, а також переконати західного читача, що авторами цих публікацій є люди із сумнівною репутацією. Перший варіант рукопису під назвою «Обман, голод і фашизм» рукопису було надіслано для рецензування до Києва. Директори трьох київських академічних інститутів, схвалюючи рукопис в цілому, запропонували зняти згадки про український фашизм (оскільки його не існувало), а також скоротити посилання на публікації радянських контрпропагандистів.
На думку Тотла, у багатьох публікаціях про голод такі чинники, як «посуха і саботаж ігнорувалися, заперечувалися, применшувалися або спотворювалися. Навпаки, радянські перегини та помилки підкреслюються, подаються з «антиукраїнською» мотивацією, описуються як свідомо сплановані, і наслідки перебільшені в описах багатьох мільйонів, що померли від голоду».
2 листопада 1987-го Михайло Горбачов виголосив доповідь у зв’язку з 70-річчям Жовтневої революції. Цей виступ ознаменував новий етап у ствердженні гласності. 25 грудня 1987 р. перший секретар ЦК КПУ, консервативний і обережний Володимир Щербицький, у доповіді, присвяченій 70-річчю встановлення радянської влади в Україні, згадав, що на початку 30-х рр. в УСРР мали місце «продовольчі труднощі, а в сільській місцевості і голод».
В Україні почали з’являтися публікації, в яких дедалі виразніше йшлося про голод. Тоді московське керівництво зважилося на маневр. Визнаючи факт голоду в Україні, воно спростовувало наявність особливих антиукраїнських акцентів у діях Сталіна та його оточення. 23 травня 1988 р. професор Джейкоб Сандберґ у Брюсселі відкрив перші слухання Міжнародної комісії з розкриття перед світовою громадськістю трагедії голоду в Україні, його причин і наслідків. Комісія почала аналізувати ці події з погляду норм міжнародного права.
Кремль, попри «перебудову», інспірував черговий протест. 14 жовтня 1988 р. четверо юристів та четверо істориків з України, які працювали в Академії наук УРСР, надіслали на адресу професора Сандберґа протест. У ньому підкреслювалося, що «розслідування, яке проводить комісія, навряд чи може бути віднесене до суто правових дій. Воно скоріше має політичний характер і є співучастю в цілеспрямованій ідеологічній акції. Такі дії несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть прояснити істину. Тому вони не можуть не викликати недовіри і протесту».
Один з істориків, що підписав цей протест, на той момент був в Україні найавторитетнішим дослідником теми голоду, а в 1990 р. ввійшов до авторського колективу книги «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Це було перше науково-документальне видання в СРСР, у якому (за рішенням Політбюро ЦК КПУ!) були опубліковані вбивчі за змістом документи вищих партійно-державних інстанцій СРСР і УСРР. Все починало ставати на місця: посухи не було, голод мав масовий характер, ніякого особливого (у порівнянні з попередніми роками) саботажу не було.
Залишалася «остання барикада» - питання про те, чи мали дії Кремля антиукраїнську спрямованість. Радянській контрпропаганді в цьому питанні вдалося досягти успіху. Зокрема, досить вдалим було використання оцінок західних дослідників, які не були обізнані з багатьма документами, що підтверджують таку спрямованість. Ці дослідники охоче роздавали оцінки, що об’єктивно працювали на користь кремлівської контрпропаганди.
Архівні відкриття останніх років внесли істотні корективи. Разом з тим ці відкриття окреслили нові перспективи наукової дискусії. Нині західні дослідники дорікають українським тим, що останні конструюють «український голокост», а «пам’ять про єврейський голокост відсунуто в тінь», тим, що українські автори нечасто згадують про те, що голод 1932-1933 рр. «зачепив також інші регіони Радянського Союзу», тим, що в підручниках з української історії немає згадок про «моральну оцінку мовчазних свідків або того факту, що українці також брали участь у збиранні зерна» etc.
У цій статті я прагнув підкреслити, що правду про голодомор було майстерно поховано на довгі роки, а відтак і віднайдення її не буде простим процесом. Так, у написанні історії найважливішу роль відіграє час, у якому живуть історики (часи, як відомо, не обирають). Але, здається, трагедія в Україні початку 30-х була такою подією, з приводу якої навряд чи морально створювати будь-які етнічні та національні пандани, а тим більше пропонувати версії про те, що українці самі собі (без сталінської допомоги) створили голод і самі себе поїли на очах у доброзичливого та здивованого західного світу. Втім, це вже тема для іншої розмови.