«Професорський будинок» на розі вулиць Волоської та Іллінської на Подолі — одне з «маленьких» відкриттів у топоніміці Києва. Знеособлена в радянський час споруда, де впродовж багатьох років містився військовий навчальний заклад, на початку ХХ століття належала до Київської духовної академії. Тут жила професура КДА, і на квартирах викладачів (проф. П.Кудрявцева, С.Афонського та ін.) академія існувала явочним порядком до 1927 року після її закриття в 1923-му. Тут же 2 червня 1901 року у родині видатного вченого, професора й ректора Духовної академії протоієрея Олександра Олександровича Глаголєва народився Олексій Глаголєв — священик, який рятував під час війни євреїв від Бабиного Яру, праведник світу. Про це повідомляє меморіальна дошка на стіні «професорського будинку», встановлена 30 січня 2002 року. Можливо, тому, що з бронзової плити на нас дивляться навдивовижу людяні й беззахисні обличчя цих двох людей, хочеться думати, що настає час іншого Києва — Києва, який відкриває правду своїх вулиць і правду про нас, хто безтурботно простує бруківкою Андріївського узвозу, Боричевого току, Покровської вулиці...
Але це важка правда.
Батько
Київ зустрічав ХХ століття бурхливими змінами: 1900 року — новим розкішним готелем «Континенталь» і цирком Крутікова з дивовижною акустикою на Микільській, у 1901-му — оперним театром, який щойно відкрився... Місто прокидалося від провінційної сплячки, тягнулося не тільки до розкоші, а й до духовних висот. Це місто Миколи Бердяєва, Льва Шестова. У політехнічному викладає 30-річний філософ Сергій Булгаков. У КДА кафедру Старого Заповіту очолює 28-річний магістр богослов’я, уже відомий гебраїст Олександр Глаголєв. Саме в цей час він записав таке (подаємо мовою оригіналу): «Нужны нам более всего силы благодатные к следованию путем добродетели и святости — путем тесноты, скорби и страданий, столь чувственных для телесной стороны существа нашего, столь невыносимых для обыденной жизни нашей». 28-річний Олександр Глаголєв уже прозирав «тесный путь», яким пройдуть у ХХ столітті мати Марія (Скобцова), батько Димитрій Клепінін, католицький священик Максиміліан Кольбе, філософ Едіт Штайн, вчитель і письменник Януш Корчак та інші мученики, які добровільно пішли на смерть разом із мільйонами в’язнів концтаборів. Поза сумнівом, і сам Олександр Глаголєв готовий був пройти цим шляхом до кінця. Його Голгофою стала Лук’янівська в’язниця, де восени 1937 року його замучили.
Із «записки» його сина, Олексія Глаголєва, написаної 1945 року на прохання церковних ієрархів для звіту тодішньому першому секретарю ЦК КПУ Хрущову, в якій він розповів, як його родина в окупованому Києві рятувала євреїв, ми дізнаємося, що з 1909-го по 1930-й Глаголєви жили у священицькому будинку на Покровській вулиці поблизу церкви Миколи Доброго, де Олександр Олександрович став настоятелем і залишався ним до закриття храму 1934 року. У 1930-му Глаголєвих виселили, і видатний учений, професор КДА з дружиною Зінаїдою Петрівною оселився на сходовому майданчику під дзвіницею Варваринської церкви — «на скрині» (з меблів були стіл і велика скриня, на якій панотець відпочивав між службами). Після смерті дружини 1936 року Олександр Глаголєв жив під дзвіницею ще дев’ять місяців, поки в ніч із 19 на 20 жовтня до нього не прийшли з обшуком. Після обшуку, який тривав усю ніч, його забрали до Лук’янівської в’язниці.
Ми не знаємо нічого про останні тридцять шість днів його життя (1937-го з Лук’янівської в’язниці нікого не випускали й побачень із родичами не давали). Не знаємо, як він загинув і де почиває його прах (містом поширилася чутка, що вночі з тюрми на Лук’янівський цвинтар вивозять на вантажівці тіла розстріляних. Олексій Глаголєв кілька ночей «чергував» на кладовищі, ховаючись за деревами, і бачив, як у велику яму на одній з алей скидали тіла. Він не міг впізнати тіла свого батька, оскільки перебував занадто далеко, але запам’ятав місце: нині там встановлено пам’ятник-хрест о. Олександру).
Навіть дату його смерті довгі роки приховували. До літа 1941 року Тетяна Павлівна, дружина Олексія Глаголєва, носила у в’язницю передачі — їх брали. Але в 1944-му офіційно повідомили, що О.Глаголєв помер 25.11.37. Проте лише 1997 року (ні Олексія, ні Тетяни вже не було серед живих) з’явилася можливість ознайомитися зі «справою» священика Глаголєва, обвинуваченого в «активній участі в антирадянській організації церковників». У «справі» немає жодного протоколу допитів! Однак відомо, що через 36 днів після арешту о. Олександр помер від хвороби, якої в нього ніколи не було, — серцевої недостатності. Так система не лише вбивала людину, а й всіляко приховувала сліди правди про неї. Проте труднощі на шляху до правди пов’язані не тільки з жахливою містифікацією офіційних документів.
Відомо, що в храм Миколи Доброго до о. Олександра 1923 року перейшла община о. Анатолія Жураковського (після його першого арешту), до якої входила переважно «професорська» молодь. У цьому не було нічого дивного, бо братчики й сестри, дорослішаючи, дедалі більше тяглися до «глаголєвців». Їхні переходи о. Анатолій сприймав якщо й не без ревнощів, то з розумінням (про це він писав в одному з «соловецьких» листів у 30-ті роки). 1925-го після повернення до Києва з Краснококшайського заслання він жив із дружиною Ніною Сергіївною в будинку на розі Андріївського узвозу й Боричевого току (і тут його знову заарештували 1930 року, після чого він потрапив на Соловки, де в 1937-му за рішенням «трійки» був розстріляний).
З Глаголєвими Жураковських пов’язувала щира дружба. Це відомо зі спогадів онуки о. Олександра й доньки о. Олексія М.Пальян-Глаголєвої. Проте в 1927-му община Анатолія Жураковського перейшла в іншу парафію, того самого року з’явилася «декларація» митрополита Сергія (Страгородського), яка закликала миритися з владою. Це й дало привід деяким історикам вважати, що між о. Олександром та о. Анатолієм у той час виникли розбіжності, внаслідок яких о. Олександр відмовив общині о. Анатолія. Щоб таке припустити, потрібно зовсім не знати, якою людиною був о. Олександр.
Зазвичай «виводять» Олександра Глаголєва з роману Михайла Булгакова «Біла гвардія». Знаємо, що його «будиночок» (вул. Покровська, 6) затіняло гілля дерев, у вікна струменіли пахощі бузку, що в тісному кабінетику, заповненому книгами, допізна трудився священик, який завжди ніяковів, «якщо доводилося розмовляти з людьми». Михайло Панасович особисто знав о. Олександра, який дружив із родиною Булгакових і часто бував у них у будинку №13 на Андріївському узвозі. Поза сумнівом, булгаковський «отець Олександр» списаний із натури досить точно.
Але й милий, симпатичний булгаковський образ, правильний у деталях, — не схожий на отця Олександра в головному. Ось що розповідає, повернувшись 1946 року із заслання, священик Кіндрат Кравченко, який сидів 1937-го в Лук’янівській в’язниці разом з Олександром Глаголєвим. Деякі слідчі вдавалися до особливого методу: допитуваних змушували вночі годинами стояти в незручному положенні з закинутою головою. Кравченко, після в’язниці опинившись за Полярним колом у парусинових тапочках, відморозивши та втративши пальці на обох ногах, переживши табори й заслання, з жахом згадував два таких допити. Отця Олександра, за його словами, допитували так вісімнадцять разів. Ми знаємо й зі слів Олексія Глаголєва (із «записки») про те, що «1905 року під час єврейського погрому батько мій, попри свій м’який і навіть боязкий з вигляду характер, не побоявся вийти на чолі хресного ходу назустріч розлютованому натовпу, вмовляючи його припинити свою лиху, нехристиянську справу; а 1913 року, коли його призначили експертом у справі Бейліса, виступив на захист євреїв, яких несправедливо звинувачували в ритуальних убивствах». Такий був «боязкий» о. Олександр, «який виганяв» зі своєї парафії общину Анатолія Жураковського.
Син
Меморіальна дошка на «професорському будинку» також повідомляє нам про ще одного чудового київського священика, старшого сина о. Олександра — Олексія Глаголєва, праведника світу. Слід зазначити, що «відомим» о. Олексій (як і його дружина, Тетяна Павлівна) став після смерті — 1991 року інститут пам’яті жертв і героїв Холокосту Яд Вашем у Єрусалимі вручив родині Глаголєвих диплом праведників світу. А немудряща розповідь священика про те, як його родина рятувала євреїв у роки війни, написана 1945-го для «звіту» церковному керівництву, майже п’ятдесят років пролежала під сукном і лише 1990 року була опублікована (№10 «Нового мира»). За життя він був «простим» священиком.
Багато киян пам’ятають його вайлуваті рухи під час богослужіння й довгі-довгі сповіді (у великодню ніч 1942 року сповідь тривала до світанку). Пам’ятають його стрімку, легку постать з розмаяними рукавами ризи на бані Покровської церкви, що стояла в будівельних риштованнях наприкінці 50-х. Пам’ятають, як він постійно поспішав — причастити хворого, відвідати літню людину, котра живе в іншому кінці міста. Він завжди несподівано з’являвся на порозі будинку або квартири, щоб привітати з Різдвом, Великоднем (за радянських часів!), іменинами чи для розради в горі й, за необхідності, допомоги. Здавалося, він міг перебувати в кількох місцях відразу. Юнь 60-х років пам’ятає, як просто приходила до нього додому на Боричів тік молодь для докладних, із неодмінним чаюванням розмов — про літературу, про віру, про все, що могло хвилювати допитливу молоду людину. Пам’ятають його й уже тяжко хворим на початку 70-х (після війни він витримав сім внутрішньопорожнинних операцій — наслідок численних побоїв під час окупації), і сумне 25 січня 1972 року — день його похорон, день іменин його дружини Тетяни Павлівни.
Що вражає: хоч о. Олексій Глаголєв, за обивательськими мірками, мав би бути «нещасливим», він завжди справляв враження щасливої людини — неймовірно світлої, життєлюбної, людини, яка жартувала, не засмучувалася й була добродушною з усіма (навіть із тими, хто писав на нього доноси). Тим часом умови, в яких доводилося жити йому та його родині, справді були тяжкими. Після виселення зі священицького будинку 1930 року Олексій із Тетяною та дітьми — трирічною Магдалиною й півторарічним Миколкою — тулилися у вогкому глибокому підвалі на Кудрявській, потім жили у завжди холодних двох кімнатах старого будинку в злодійському «кутку» (так називалося глухе місце під горою на Дьогтевій), а в роки окупації — у напівпідвалі Покровської церкви (там 1943 року в них народилася друга донька — Марія). Нарешті, після війни вони жили вп’ятьох в одній кімнаті в будинку на Боричевому току.
Не кращим було й матеріальне становище. Грошей завжди не вистачало. Олексій, закінчивши 1923 року Богословську академію (під цією назвою після 1921-го продовжувала існувати КДА), здобувши блискучу освіту й володіючи давньогрецькою та кількома європейськими мовами, не міг знайти роботу. 1932 року його заарештували (обвинувачення за статтею 54-10 КК УРСР «проведення контрреволюційної роботи, спрямованої на підрив радянської влади»), два тижні він перебував у Київському БУПРі (на бульварі Шевченка). Через брак доказів звинувачення з Олексія зняли, але, як сина служителя культу, його позбавили права голосу. Аж до 1936-го (коли нова Конституція повернула «колишнім» права) він міг працювати лише чорноробом: мостив шосе, був бетонником, сторожем, вагарем...
1936 року Олексій вступив на фізико-математичний факультет Київського педінституту, де навчався екстерном. Як здібного математика, який робив розрахунки, пов’язані зі штучним вирощуванням кристалів, його залишали в 1940-му на кафедрі фізики. Здавалося, з’явилася можливість мати «пристойну» роботу, але саме в цей час він вирішує стати священиком. Продавши бібліотеку, на виручені гроші він вирушає з дорученням від давнього друга сім’ї Глаголєвих владики Антонія Абашидзе в Тифліс до католікоса Цинцадзе для таємного висвячення. Але католікос попросив «потерпіти», промовивши пророчі слова, що невдовзі Олексій стане священиком в Україні. 1941 року він знову повторює спробу: на попутках їде через окуповані території України до Почаєва, звідти в Кременець, де його — сорокарічним, як і хотів його батько, — висвятили в священики.
Упертість, із якою Олексій Глаголєв йшов проти течії, мало зрозуміла обивателю. Нелегко, напевно, збагнути, звідки в цій, невисокій на зріст, аж ніяк не «мужнього вигляду» людині бралася непоказна безстрашність. Він не вирізнявся фізичною силою, був навіть слабкий (ще в гімназії йому перепадало від товаришів, захищав його... молодший брат Сергій). Але цей тендітний інтелігент в окулярах у 1936 році на очах в усіх ніс на собі вулицями Подолу хрест, скинутий із бані церкви Миколи Доброго, й, попри погрози комсомольців, зберігав його (як ікони та всі речі батька) у квартирі на Дьогтевій. Єдиним священиком у Києві, котрий відмовився в квітні 1942 року служити молебень Гітлеру на честь дня його народження, був о. Олексій. Він не побоявся 1946-го оселити у Варваринській церкві (де тимчасово жили солдати, виписані з госпіталю,) родину киян, яка, за рішенням суду, мала впродовж 24 годин виїхати з Києва (в їхній квартирі на Андріївському узвозі оселився енкаведист).
Страшний наказ німців від 28 вересня 1941 р., в якому йшлося про те, що «всі євреї міста Києва мусять з’явитися 29-го вересня о третій годині на Дегтярівську вулицю поблизу єврейського цвинтаря», містив і недвозначне попередження, що всі, хто ховатиме євреїв, поплатиться життям. Невдовзі в двері до Глаголєвих постукали родичі Ізабелли Наумівни Міркіної. Вони прийшли за порадою знайомих, які знали ще о. Олександра (ті говорили, що о. Олександр захищав євреїв, тому й син його має їм допомогти), благати отця Олексія у якийсь спосіб врятувати родичку та її 10-річну дитину. Отець Олексій пообіцяв допомогти. Він і Тетяна всю ніч думали, як врятувати цих людей. І тоді Тетяна вирішила віддати своє свідоцтво про хрещення й паспорт малознайомій жінці. Наступного ранку вона побігла до Ізабелли Наумівни й віддала їй свій паспорт, куди новоявлена «Тетяна Петрівна Глаголєва» вклеїла свою фотографію. Прислужилося й те, що під час пожежі в будинку Глаголєвих на Дьогтевій ще в 30-ті роки (тоді згоріли всі речі о. Олександра) пошкодився паспорт Тетяни, його кути обгоріли, печатка розпливлася. Ізабеллу Наумівну з донькою відправили до Злодіївки, за 50 кілометрів від Києва, до знайомих селян. «У цей період, — пише Олексій Глаголєв у «Записці», — моя дружина ледве не поплатилася життям за свій відчайдушний вчинок. Гестапівці, які ходили по квартирах із метою реквізиції, зажадали в неї паспорт і, коли його не виявилося, заявили, що відведуть дружину мою до гестапо як підозрілу особу. А вже з гестапо мало хто повертався додому. Ледве вдалося їх ублагати дати дружині спокій, засвідчивши показаннями свідків її особистість».
У 1941—1943 роках у напівпідвалі Покровської церкви, де вони жили, а також у будинках на Покровській вулиці, які числилися за парафією о. Олексія, ховалося кілька єврейських родин. Аби врятувати людей від Бабиного Яру, о. Олексій видавав на старих, дивом збережених бланках довідки про хрещення, записував «паламарями», «півчими», «сторожами» і разом із кербудом А.Горбовським примудрявся навіть добувати для них хлібні картки. Цих «працівників» вистачило б на п’ять великих парафій, і якби німці поцікавилися «штатним розписом», родину священику негайно розстріляли б.
Повертаючи з Андріївського узвозу на крихітну Покровську вулицю, ми проходимо повз маленьку Варваринську церкву й низку будинків (№№ 7, 9, 11), де в роки окупації ховалися кілька десятків людей, зокрема й росіян, котрі рятувалися від відправлення до Німеччини. Вони нагадують нам не лише про людський страх, а й про надію, про мудру приказку, що не стоїть місто без праведника. Пам’ять — це інколи єдине, що дозволяє зберегти правду, а отже протистояти «життю як у всіх». Чим погане це життя? Тим, що воно плекає маленьке людське «я» й породжує в ньому химер та чудовиськ. Перш ніж світ став поклонятися леніним, сталіним, гітлерам, у ньому вже жили «звичайні» студент Ульянов, семінарист Джугашвілі, художник Шикльгрубер.
Можливо, настає час іншого Києва — Києва, який відкриває правду своїх вулиць і правду про нас, хто безтурботно простує бруківкою Андріївського узвозу, Боричевого току, Покровської вулиці...
Але це важка правда.