Першою реакцією людей, із якими я зустрічався при підготовці цього матеріалу, було здивування: навіщо вам це?! Про масове поховання жертв сталінських репресій 1937—1939 років, виявленому 1966-го при будівництві центрального універмагу в Хмельницькому, уже говорено-переговорено предосить. Сьогодні, мовляв, це нікому не цікаво — перегоріло, переболіло і кануло в минуле. Однак продовжуючи працювати над статтею, я зіткнувся з такими фактами, про які не знали багато людей, котрі вважають себе знавцями історії. Що ж стосується публікацій у пресі, то, на мій погляд, найчастіше вони були досить поверховими, сумбурними і грішили претензійною аналітикою. З огляду на все це, ризикую повернутися до «заяложеної» теми і, спираючись на розповіді очевидців і акцентуючи увагу насамперед на мало відомих фактах, сподіваюся, що більшості читачів дана розповідь буде цікавою.
Нічні похорони
У вересні 1966-го в Хмельницькому почалося будівництво центрального універмагу. Бульдозерами розчистили майданчик під фундамент, зробили розмітку території. Роботами керував майстер БМУ «Цiвiльбуд» Володимир Вержбицький. Якось до нього підійшов літній чоловік і запитав: «Звідки почнете копати?» Володимир показав рукою у бік майбутнього правого рогу будинку. Незнайомець похитав головою і вимовив: «Тоді знайдете щось цікаве...» І, помовчавши, додав: «Колись тут був тир».
Майстру було ніколи. Він відмахнувся від дивного стариганя і дав команду екскаваторнику Василю Раку починати роботу. Однак буквально після третього ковша Василь зачерпнув уперемішку з осколками цегельної кладки останки людей — кістки, черепи, напівзгнилий одяг... Моторошне видовище настільки вразило робітника, що він вискочив із машини і з лайкою накинувся на Вержбицького, певне, вважаючи, що його підставили і що майстер заздалегідь знав про майбутню знахідку. Проте сам Вержбицький був уражений і розгублений не менше. Він швидко повідомив про пригоду «куди слід» і отримав розпорядження припинити роботи.
На місце оперативно прибули міські власті і представники правоохоронних органів, у тому числі всюдисущого КДБ. Рішення треба було приймати швидко — чутка про знахідку блискавично поширилася містом. На будівництво відразу потягнувся народ, здебільшого зацікавлена публіка та дітлахи. Однак були серед них і ті, хто прийшов сюди в пошуках своїх рідних, які назавжди залишили дім майже 30 років тому, в супроводі працівників НКВС. За розповідями очевидців, деякі відкопані тіла настільки добре збереглися, що впізнати покійного було дуже реально. Щоправда, так і не вдалося достеменно встановити, чи впізнав хоч хтось родичів, але самі пошуки, людський поголос і простріли від куль у черепах приречених зробили свою справу — у місті практично ніхто не сумнівався, як і від чиїх рук загинули ці люди. Та головна небезпека для влади на той момент була навіть не в цьому. Щоб не бентежити народ, насамперед треба було приховати масштаби поховань, про які в ті роки намагалися не згадувати. Втім, як видно, батьки міста і самі не уявляли собі тоді число похованих тут «ворогів народу». Наступного дня місце огородили високим дерев’яним парканом, а робітникам комунальної служби дали розпорядження складати останки в труни, яких привезли штук двадцять, сподіваючись хутенько вирішити проблему. Проте трупів виявилося так багато, що стало ясно — подібний план не спрацює. Тоді вирішили діяти інакше...
Парканом огородили всю ділянку майбутнього будівництва. Ночами, при світлі прожекторів, останки людей екскаватором разом із землею і сміттям вантажили в самоскиди і вивозили на околицю нинішнього старого кладовища. Згаданий вище екскаваторник Василь Рак навідріз відмовився від роботи навіть під страхом звільнення і залишив лиховісне місце, у зв’язку з чим керівництво змушене було терміново викликати з Кам’янця-Подільського його колегу, теж Василя. Для стимулу чи, якщо можна так сказати, «заохочення», йому дозволили під час навантаження вживати спиртне. Те ж саме стали собі дозволяти і водії ЗіЛів. Причому працівники державтоіспекції не лише не чіпали їх, а й навіть забезпечували «зелену вулицю». Для цього водії вантажівок мали рухатися за раніше обговореним маршрутом і, наближаючись до перехресть, тричі блимнути фарами, після чого чергові інспектори перекривали дорогу іншим учасникам руху. На крутих віражах захмелілі водії частково втрачали вміст своїх кузовів. І ранками діти, йдучи до школи, підбирали кістки і навіть черепи, що були для них предметом своєрідного колекціонування та хвастощів.
Для поховання на околиці кладовища, неподалік нинішнього комунального автопідприємства по вулиці Чехова, викопали велику яму, куди самоскиди і скидали купи останків. Втім, вона заповнилася буквально за кілька ночей. Екскаваторник, що копав «братську могилу», просто не поспівав за потоком машин, та й рельєф обраного місця не дозволяв суттєво її розширити. І це ще один факт, котрий свідчить про те, що керівники «спецоперації» до кінця не уявляли собі масштабів поховання. Тоді в горіхову алею, трохи далі по вулиці, пригнали бульдозер, що вирив довгу — 50—60-метрову траншею. Вона і стала приймати «вантаж–200».
У цілому роботи тривали п’ять-шість ночей. За цей час, за твердженням свідків, було перепоховано від півтори до трьох тисяч розстріляних! Зазвичай людей знаходили на глибині до трьох метрів. Здебільшого це були чоловіки, але зустрічалися і жінки, котрих можна було розпізнати за довгим волоссям і елементами одягу. Розповідають і про тих, чиї руки були зв’язані колючим дротом, і про черепи із декількома отворами від куль. Особистих речей практично не знаходили.
Як стверджують водії, у міру віддалення від колишнього Палацу піонерів трупів ставало менше і, за рядом ознак, можна було визначити, що це — більш пізнє поховання. Коли кісток стало зовсім мало, вирішено було вивозити грунт на будівництво дамби. Проте останки усе ще зустрічалися, і водіям, котрі нарікали з цього приводу, сказали, що працівники відповідних служб зберуть їх. Однак ще довго після цього дощі вимивали на поверхню кістки, і знову ж таки всюдисуща дітвора розтягувала їх по околицях...
«Виходить, так треба було...»
Ось так і закінчилася історія блюзнірського перезаховання викреслених із життя та радянської історії безневинно убієнних громадян. Ніхто тоді не наважився виступити з осудом подібних дій. Це і зрозуміло. Сміливцю, який надумався б подати голос протесту, зіпсували б життя всерйоз і надовго. Але не тільки страх рухав людьми. Багато хто, чий жереб виявився щасливішим і чиї сім’ї не зачепили масові розстріли та заслання, і сьогодні щиро вважають: «Виходить, так треба було. Без цього не було б залізного порядку, перемоги над фашизмом, польотів у космос тощо». Адже життя в ті роки дійсно налагоджувалося, і суворе покоління, пройшовши крізь жорна колективізації, м’ясорубку війни, голод і холод, воліло не надавати подібним речам особливого значення: і не таке, мовляв, бачили...
Влада, як могла, намагалася допомогти людям не помічати очевидного і з легкістю парирувала: а нічого такого, власне, і не сталося... Приклад тому — результати «розслідування» комісії міськвиконкому, створеної відразу після описаних подій. У її висновку йдеться про останки усього 68(!) чоловік, які нібито були розстріляні гестапівцями, а також загинули під час повоєнного авіаційного нальоту. Висновкам комісії передувала така офіційна версія...
До 1938 року в будинку лялькового театру знаходилося окружне відділення НКВС, а потім, аж до початку війни — особливий відділ НКВС 5-ї армійської кавалерійської групи. Під час фашистської окупації його облюбували гестапівці. Влітку 1943 року, за твердженням очевидця, у подвір’ї будинку з колонами він бачив траншею з мертвими тілами на дні.
Після звільнення Проскурова (так називався Хмельницький до 1954 р.) у будинку влаштувалося обласне відділення НКВС. А на місці ЦУМу до і після війни стояли господарські будівлі «особистів» — стайня, гаражі, склади і невеличка одноповерхова споруда, де перебували черговий, телефоніст, охорона, кілька камер попереднього ув’язнення. У неї і влучила одна з чотирьох важких авіаційних бомб, скинутих на місто на початку червня 1944 року, у результаті чого загинули і чекісти, і в’язні. Загиблих, із незрозумілих причин, вирішено було поховати у воронці від вибуху, що розніс у тріски відкритий тир. За збігом обставин, лягли вони в землю поруч із жертвами гестапівців, розстріляними роком раніше. Саме на їхні останки і наштовхнулися будівельники через 22 роки.
Можливо, у числі відправлених на самоскидах у нічну подорож сплячим містом і були загиблі в 43—44-х роках. Але ясно одне — переважна більшість була жертвами іншої війни — війни сталінського режиму з власним народом.
Прах, який не знає спочинку
Історія з перепохованням отримала продовження наприкінці 80-х. У розпал горбачовської перебудови багато говорилося про масові репресії. Після того як зі Сталіним і Берією начебто «все стало ясно», погляди тих, хто жадав правди і справедливості, кинулися «на місця». На той час КДБ, намагаючись відхреститися від зловісної спадщини, розсекретив деякі архіви, але, окрім моторошних цифр і покалічених доль, широка публіка нічого не отримала — винних не було...
1990 року, під час копання котловану під корпус «Легпрому», що за кладовищем на розі вулиць Рибалка і проспекту Миру, робітники знову виявили людські останки. Цього разу допитливі чоловічки роздивилися черепи і, помітивши на них характерні отвори від куль, повідомили про знахідку начальству. На місце, як і далекого 1966-го, прибули міські власті, робітники комунальної служби й інші посадовці. Але надворі був вже інший час: грунт старанно перебрали, і на світ Божий витягли близько двох десятків черепів, які акуратно склали в ряд. Все знаходилося під невсипущою увагою представників молодого в ті роки Руху, громадськості й об’єктива відеокамери. Спільними зусиллями вдалося встановити, що поховання це з’явилося тут навесні 1973 року, під час будівництва за ЦУМом котельної. Коли ківш екскаватора у черговий раз витягнув із землі кістки, ніхто не здивувався. Досвід виходу з подібних ситуацій вже був: швидко і без зайвих емоцій на заріччі викопали яму і за одну ніч на декількох самоскидах вивезли туди грунт із людськими останками.
До речі, багата на неприємні сюрпризи земля неподалік лялькового театру нагадала про себе і 1978 року під час комуністичного суботника. Тоді поруч із котельною споруджували насосну станцію. Того разу проблему вирішили просто — котлован викопали трохи глибший, аніж необхідно, і на дно скинули грунт з останками — дешево і без зайвого галасу...
Однак повернімося до 90-го... Після виявлення «зарічанського» поховання постало питання — де ж тепер віддати землі прах, який не знав спочинку?.. На військовому цвинтарі, на місці поховань репресованих, тоді вже стояв обеліск. Туди і вирішили перевезти знайдені останки, а заодно перепоховати по-людському всіх, звалених раніше в «братську» могилу. Але для цього їх треба було відшукати. Комунальників озброїли важкою технікою і відправили на пошуки. Жителі приватних будинків із вулиці Чехова приблизно вказали місце, на якому колись давно ревіли вночі вантажівки і бульдозер, позбавляючи їх спочинку і сну. На цьому місці вже стояли господарські споруди автопідприємства. Втім, ніхто так і не зміг пригадати, щоб при їхньому будівництві із землі витягалося щось гідне уваги. У пошуках кісток екскаватор за кілька днів перерив чималу частину території підприємства. Але знахідки були більш аніж скромні — лише невелика купка кісток, які незрозуміло кому належали за життя. Їх поклали в труну і поховали неподалік пам’ятного обеліска, а родичі репресованих поставили над могилою хрест і посадили квіти.
Недавно один із ветеранів автопідприємства, котрий усе життя прожив за 150 метрів від нього й у деталях пам’ятав нічні «вояжі» навантажених трупами ЗіЛів, вказав нам точне місце поховання. Шукати потрібно буквально за метр-два від входу в гараж. Таким чином, тисячі нещасних, які прийняли люту смерть, а потім двічі по-варварськи поховані, і сьогодні продовжують лежати під асфальтом.
«Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки присуджуються до розстрілу...»
Чи дізнаємося ми будь-коли всю правду про масові розстріли в підвалах НКВС? Навряд чи. Безпосередніх виконавців злочинної волі вождів уже давно немає в живих. Більша частина катів розділила долю своїх жертв. «За порушення соціалістичної законності» — це останнє, що чуло більшість із них у своєму житті. Дивом вцілілих добила війна. Багато таємниць, пов’язаних із кривавим періодом історії, так і залишилися нерозгаданими. Лише розрізнені й іноді суперечливі розповіді рідкісних очевидців дають можливість будувати версії — за фрагментами, немов мозаїку, «реставрувати» минуле.
Як уже зазначалося, у довоєнному Проскурові в будинку сьогоднішнього лялькового театру розміщалося окружне відділення НКВС. На місці, де зараз пам’ятник «Скорбний ангел», стояв гарний чотириповерховий будинок. Там розміщалася низка режимних «контор», контрольованих чекістами, а в будинок навпроти на початку 1938 року переїхало окружне відділення. Вивільнену площу зайняв особливий відділ НКВС 5-ї армійської кавалерійської групи. У приміщенні, що сьогодні займає обласна прокуратура, знаходилося тоді слідче відділення місцевої в’язниці, а в подвір’ї і сама тюрма на 100 в’язнів. Знаючі люди стверджують, що всі ці будинки були пов’язані добротними підземними тунелями. У підземному місті була сила-силенна відгалужень і приміщень, частину з яких із середини 50-х років почали переробляти під укриття на випадок атомної війни — із нарами, протигазами, запасами води та їжі. Проте всі тунелі, що ведуть убік ЦУМу, були замуровані. За розповідями, саме там ходи розгалужувалися, створюючи своєрідний лабіринт із численними кімнатками-тупиками.
Можна припустити, що катування і розстріли почалися тут задовго до 1937 року. Як видно, саме тоді катам спало на думку використовувати «апендикси» під «могили» — не треба було вивозити тіла для поховання. Усе було гранично просто: після виконання вироку убитих складали штабелями або ж ставили, щільно притуляючи один до одного, у підземному тупику, а потім замуровували цегляною кладкою. Поступово, у міру заповнення вільного простору, «особисти» рухалися усе ближче до будинку НКВС, при цьому дедалі сильніше ущільнюючи «могили», частину з яких, можливо, засуджені споруджували собі самі. Ніхто не знав, як довго протриває кривава вакханалія...
Про те, як приводилися у виконання сумновідомі смертельні вироки «трійок», що виносилися за рознарядкою і сфабрикованими справами, існує не так багато свідчень. Нижче ми наводимо розповідь Василя Панчина, котрий із 1937 по 1938 рік працював другим секретарем Проскурівського райкому партії. Потім був арештований, але чудом уникнув загибелі, «загубившись» у Червоній Армії.
«...У січні 1938 року мені зателефонував Зіновій Браун, начальник Проскурівського міськвідділу НКВС. Наказав бути в нього за п’ять хвилин опівночі.
Цілий день я не мав спокою, гадав, чи не дійшла черга і до мене: усі працівники минулого складу райкому партії вже давно за гратами. Що робити? Не йти? Тоді енкавеесівці оголосять «ворогом народу», посадять, а то й розстріляють.
Приходжу в зазначений час. Дивлюся, Брауна чекають ще два-три товариші. Один із них — мій добрий знайомий. Радить набратися терпіння і нічим не виявляти хвилювання, бо нас зібрали як свідків розстрілу «ворогів народу». Відмова буде викликом, а з цим жартувати не можна.
Ось і Браун. Разом із ним сім-вісім енкавеесівців, прокурор Клюєв. Усі разом спускаємося в підвал. Бачу велике цементне коло, відгороджене скляним простінком. Забризкані кров’ю стіни. А далі, убік нинішнього ЦУМу, видно двері. Неподалік них двоє охоронців у цивільному одязі.
Браун дає команду почати розправу з репресованими. Енкавеесівці по одному виштовхують ув’язнених, а двоє катів, що стоять біля входу в камери, раз по раз б’ють ломаками чергову жертву по голові. Людина падає, непритомніє, хрипить. Інші енкавеесівці з пістолетів і наганів стріляють у нещасного і відтягають труп убік. Страшне побоїще, жахлива картина — я непритомнію...
Мене можуть запитати: навіщо там потрібен був прокурор? Для чого була необхідна моя присутність? А для того, щоб начебто усе було за законом. Прокурор вставав і зачитував вирок: «Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки присуджуються до розстрілу...» Наскільки пам’ятаю, навіть імені не називав. Не чули цього і самі присуджені. Більшість нещасних не встигали навіть крикнути. А якщо хто й кричав, ніхто його не чув — усе поглинало підземелля».
* * *
Як багато ще залишилося запитань! Наприклад, чому частину розстріляних залишали гнити в підвалах НКВС, а іншу вивозили на околицю нинішнього військового кладовища для поховання? Про що думали енкавеесівці, створюючи величезну «братську» могилу в самісінькому центрі міста? Чи не сподівалися на світову революцію, що списала б їм усі гріхи? Незрозуміло й те, як усезнаючий КДБ зразка 1966 року прогледів ледь не публічні розкопки під самісіньким носом? Невже не підозрював про наявність поховань?
Цілком можливо, що історія ця ще не раз відгукнеться гіркою луною. Адже очевидці стверджують, що між центральним універмагом і ляльковим театром так і залишилися лежати сотні небіжчиків.
Сподіваємося, що часи перетягування праху минули. Логічніше вчити навпаки — у відомих місцях поховань поставити пам’ятні знаки чи, у крайньому разі, простенькі хрести. І, може, після того як священик прочитає заупокійну за безневинно убієнними, ми хоч трохи згладимо свою провину перед цими людьми. Як то кажуть, краще пізно, аніж ніколи.
Якось хрест уже з’являвся над братською могилою. Його ставив один зі свідків поховання, котрий живе поруч із кладовищем, наступного дня після цинічних «похорон». Однак простояв хрест усього кілька днів, а потім безвісти зник. Чи назавжди?..