У рік 200-річчя Вітчизняної війни варто згадати слова, сказані Наполеоном своїм генералам: «Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги; якщо заволодію Петербургом, я візьму її за голову; зайнявши Москву, поцілю її в серце». У спаленій Москві «французу» вдалося побувати дуже недовго, а все інше взагалі зазнало фіаско. Бої 1812 року Києва не торкнулися, але з містом пов’язані багато героїв тієї війни.
Кутузов
Перший серед них - генерал-фельдмаршал, ясновельможний князь Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов-Смоленський (1745-1813). Його іменем 1912 року, коли відзначалося 100-ліття Бородінської битви, було названо Бухтєєвську вулицю на Печерську: спершу вона називалася Кутузовською, а нині - Кутузова.
За шість років до війни з Наполеоном, 30 вересня 1806 року, генерала від інфантерії (піхоти) Кутузова було призначено київським військовим губернатором. Цьому передував довгий ратний шлях майбутнього полководця, що почався зі вступу до Петербурзької артилерійської та інженерної дворянської школи й закінчення її 1761 року. Далі була служба у кримській армії і турецька куля в бою поблизу Алушти 24 липня 1774 року, яка, «вдаривши його між оком і скронею, вийшла навиліт в тому ж місці на іншому боці обличчя». Вдруге Кутузова було тяжко поранено 1788 року при облозі Очакова - куля пройшла навиліт «зі скроні в скроню за обома очима». Потім були участь у штурмі Ізмаїла під командуванням Суворова й звання генерал-поручика за відзнаку в бою, успішна служба надзвичайним послом Катерини II у Константинополі, директорство в Сухопутному шляхетському кадетському корпусі, посада військового губернатора в Санкт-Петербурзі.
1805 року Кутузова призначили головнокомандувачем армії, посланої на допомогу Австрії. Блискучий початок кампанії завершився втратою битви під Аустерліцом та обвинуваченням, що Кутузов недостатньо енергійно заперечував проти плану операції, хоча передбачав її результат. Відтоді полководець став ніби докором і нагадуванням Олександру I про ту катастрофу.
30 листопада 1806 року імператор видав маніфест «Про складання й утворення внутрішнього тимчасового ополчення або міліції» у зв’язку із загрозою вторгнення французької армії в межі Росії. В усіх губерніях почали збирати кошти на ополчення загальною чисельністю 612 тисяч осіб. У Київській губернії «добровільні приношення дворянства на користь Вітчизни» становили через місяць 67709 рублів. Із них поміщики Володимир, Станіслав і Ярослав Потоцькі дали по 14 тис. руб. кожен, брати Федір і Андрій Бунге - 1000 руб., військовий губернатор Кутузов теж вніс одну тисячу - за кількістю його селян у Київській губернії.
А тим часом, як писав 1840 року Д.Бантиш-Каменський, «в то время как Михаил Илларионович старался в древнем достоянии Великих Князей Российских сохранять порядок и благочиние и, облегчая участь осужденных, благосклонно выслушивал просителей, не оскорблял никого гордым приемом, Европа более и более подавлена была Наполеоном.
...Вдали от ратного стана Михаил Илларионович утешал себя безукоризненным исполнением лежавшей на нем обязанности, любовью вверенных ему жителей, давал блестящие праздники и, на закате дней, страстно обожал еще прекрасный пол, одушевлял общества умом, любезностью, даром слова».
У Києві М.Кутузов жив у двоповерховому генерал-губернаторському будинку за Печерською Воскресенською церквою. Його побудували в 1750-х роках за проектом московського архітектора С.Каріна і після пожежі, що сталася в грудні 1782 року, перебудували. Нині тут, на вул. Лаврській, 19, розміщено Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».
5 квітня 1808 року Кутузов покинув місто й за указом Олександра I очолив корпус молдавської армії. Але через розбіжності з головнокомандува-чем фельдмаршалом О.Прозоровським, котрий звалив на нього провину за невдачу при штурмі фортеці Браїлів, Михайла Іларіоновича у червні 1809 року звільнили й призначили військовим губернатором у Вільно (Вільнюс). Але через рік Кутузов знову опинився в молдавській армії, тепер уже головнокомандувачем. Далі в полководця були бої Вітчизняної 1812 року…
Раєвський
У лютому 1816 року в Київ на місце командира 4-го піхотного корпусу 1-ї армії призначили генерала від кавалерії Миколу Миколайовича Раєвського (1771-1829). Спочатку він разом зі своїм штабом розмістився в царському палаці, де царствені особи давно вже не зупинялися.
Річ у тому, що побудований 1755 року палац стояв занедбаний, і 1811 року його збиралися ремонтувати, але війна зруйнувала всі плани. Після її закінчення палац пристосували для тримання під вартою кількох сотень полонених саксонців. Невдовзі серед них поширилася невідома хвороба, від якої більшість бранців загинули. Після цього палац відремонтували, і його зі штабом зайняв М.Раєвський. Та оскільки приміщення ще не мали належного вигляду, імператор Олександр І, відвідуючи Київ 7- 12 вересня 1816 року, зупинився навпроти палацу - в будинку генеральші Надії Оболонської між вулицями Липською і Шовковичною.
Протягом усього свого перебування в Києві командир корпусу Раєвський мешкав послідовно за трьома адресами. З 1816 року по січень 1819-го - у царському палаці, з серпня 1819 року по липень 1821-го - в будинку Максима Гудим-Левковича в Кріпосному провулку, з серпня 1821 року до початку 1825-го - в будинку полковника артилерії Андрія Іванова на розі Інститутської та Шовковичної.
На відміну від манірного Петербурга і зарозумілої Москви з їхніми салонами та балами, простодушно гостинний Київ славився своїми обідами. Приклад у свій київський період подавав генерал Раєвський, який був у місті, за словами Ф.Вігеля, «первенствующею в нем особою», бо в 1812-1827 роках військові губернатори в Київ не призначалися.
Колоритний опис одного із цілком ординарних, треба гадати, обідів у Раєвського залишив князь І.Долгорукий, який відвідав Київ у серпні 1817 року: «Герой был окружен своим военным штатом и несколькими ратоборцами, свидетелями его славы. Он нас принял очень ласково. Живет во дворце, держит хороший стол, всегда рад гостям. Мы пили у него отменное Шампанское вино, фруктов наелись досыта, изобилие в них большое, но не для всякого; они покупаются довольно ценно, воздух созревает их даром - это правда, но владельцы той почвы, на которую льются лучи Феба (у грецькій міфології - злотокудрий бог, охоронець стад, світла, наук і мистецтв, бог-зцілювач. - В.К.), берут за плоды свои хорошие деньги».
Однак так тривало недовго, бо 15 січня 1819 року царський палац згорів.
У травні 1820-го й січні-лютому 1821 року в Києві проїздом побував і зустрічався з Раєвськими, яких знав з Петербурга, О.Пушкін. Але сталося це не в так званому будинку Раєвських, про що повідомляє меморіальна дошка, яка досі висить на стіні будинку №14 на вул. М.Грушевського. Насправді 14 травня Пушкін зустрівся з генералом Раєвським, його сином 25-річним полковником Олександром Раєвським і молодшими доньками 14-річною Марією та 13-річною Софією у триповерховому будинку в Кріпосному провулку, що його найняло місто для квартирування генерала після пожежі. А Софія Олексіївна була тоді в Петербурзі зі старшими доньками Катериною та Оленою. Того дня з ними обідали також зведені брати Раєвського-старшого Олександр і Василь Львовичі Давидови, які доводилися двоюрідними братами знаменитому партизанові Денису Давидову.
У вересні 1820 року Олександр Пушкін писав своєму братові Льву: «Счастливейшие минуты жизни моей провел я посреди семейства почтенного Раевского. Я не видел в нем героя, славу русского войска, я в нем любил человека с ясным умом, с простой, прекрасной душою; снисходительного, попечительного друга, всегда милого, ласкового хозяина. Свидетель Екатерининского века, памятник 12 года, человек без предрассудков, с сильным характером и чувствительный, он невольно привяжет к себе всякого, кто достоин понимать и ценить его высокие качества. Старший сын его будет более нежели известен. Все его дочери - прелесть, старшая - женщина необыкновенная. Суди, был ли я счастлив: свободная, беспечная жизнь в кругу милого семейства, жизнь, которую я так люблю и которой никогда не наслаждался - счастливое полуденное небо, прелестный край, природа, удовлетворяющая воображение, - горы, сады, море. Друг мой, любимая моя надежда - увидеть опять полуденный берег и семейство Раевских».
Восени 1824 року генерал пішов у відпустку «до вилікування хвороби», але на службу вже не повернувся. У січні 1826-го Микола I призначив його членом Державної ради. 1962 року, коли відзначали 150-ліття війни 1812 року, іменем Миколи Раєвського було названо вулицю в Печерському районі. Вона пролягає від вулиці Івана Кудрі до вул. Перспективної і раніше називалася Новомитрофанівською.
Кайсаров
На початку листопада 1812 року, коли французи відходили від Москви до Смоленська, у бою під селищем Красним авангардний загін на чолі зі штабс-капітаном лейб-гвардії Фінляндського полку Сергієм Байковим (1772-1848) захопив обоз з особистим багажем маршала Франції Даву. Там виявився й маршальський жезл, який Байков 8 листопада віддав Кутузову. Фельдмаршал доручив штабс-капітану відвезти його разом із повідомленням про бій до Санкт-Петербурга. 14 листопада в Зимовому палаці Байков передав усе це Олександрові I й удостоївся Георгіївського хреста IV ступеня й чину капітана. 1813 року він брав участь в облозі фортеці Модлін, у битвах під Бауценом і Лютценом на заході Саксонії, а пізніше отримав медаль «За взяття Парижа». Діставши тяжке поранення в Російсько-турецькій війні 1828-1829 років, шість місяців лікувався у київському госпіталі, потім знову пішов воювати. У результаті став генерал-майором і, вийшовши у відставку, оселився в Києві на Печерську.
У квітні 1831 року Байков позичив титулярному радникові Демінському чималу суму грошей, узяв у нього як заставу, а потім викупив хутір на 64 десятини землі (1 дес. = 1,09 га) над Либіддю. Цю ділянку Демінському було відведено 1825 року під шовковичний, виноградний і частково фруктовий сад. Тут він побудував челядню, сарай і льох, посадив дерева, а тепер усе продав. Очевидно, через те, що одна половина землі була, як тоді називали, зручною, а інша - болотистою і яружною. Люди, котрі мешкали поруч із хутором, що став називатися Байковим, займалися переважно випасанням худоби.
Тим часом у зв’язку із планами будівництва Нової Печерської фортеці та ліквідацією через це печерських цвинтарів виникло питання про відведення землі для нових. Про місце для одного з них у червні 1833 року висловив свою думку митрополит Київський і Галицький Євген Болховітінов: «Представляется выгоднейшей возвышенность за Лыбедью, близ хутора генерала Байкова, влево от мостика и тропинки, идущей в гору. Место это, будучи вне города, не может быть впоследствии занято строениями и, состоя почти в средоточии между крепостью и поселениями, по берегу Лыбеди раскинутыми, представляется менее затруднительным при сопровождении мертвых». Минуло ще кілька років, і наприкінці 1837-го жителям міста оголосили про виділення поблизу хутора генерала Байкова шести десятин землі для трьох нових цвинтарів - греко-російського, римсько-католицького та лютеранського.
Як повелося за давніх часів, хутір невдовзі почали називати просто по імені власника. Звідси стали Байковими і гора, і вулиця, і цвинтар, хоча сам Сергій Байков не мав до його виникнення жодного стосунку. З’явилося і селище Забайков’я.
Багговут
Вулиця Багговутівська зберігає пам’ять про мешканця Лук’янівки генерала Олександра Федоровича Багговута (1806-1883). Зрозуміло, він не був пов’язаний з війною 1812 року, але його дядько Карл Федорович став одним з героїв Бородінської битви, за що був нагороджений орденом Св. Олександра Невського. Та отримати його командир 2-го піхотного корпусу генерал-лейтенант К.Багговут не встиг - 6 жовтня 1812 року він був убитий ворожим ядром у бою під Тарутиним. Співчуття, надіслане Олександром І удові, закінчувалося словами: «Я втратив у ньому хороброго воєначальника, корисного вітчизні; він умер на полі честі й залишив вам славу імені свого».
Син його брата Олександр, закінчивши 1825 року в Петербурзі 1-й кадетський корпус, продовжив армійський шлях роду Багговутів, що походив з Естляндії (Естонії). Він був активним учасником Кавказької та Кримської воєн, дослужився до генерал-лейтенанта. Після виходу 1871 року у відставку Багговуту присвоїли звання генерала від кавалерії. На цей час Олександр Федорович із сім’єю вже жив у Києві на Лук’янівці, де на ім’я дружини Єлизавети Дмитрівни вони 1865 року придбали садибу площею близько трьох гектарів, а потім додали ще.
Того ж року Багговут став одним із тих ініціативних «осілих жителів Окремого Лук’янівського кварталу», які подали до міської думи прохання про виділення землі для спорудження парафіяльної церкви. Пізніше генерал звертався з приводу будівництва храму й особисто до міністра внутрішніх справ. І от у квітні 1873 року в новій церкві св. Феодора на розі вулиць Овруцької та Верхньої Юрковиці відбулося освячення посудин, пожертвуваних храму імператрицею Марією Олександрівною на клопотання генеральші Єлизавети Багговут. А сам генерал з 1875 року був старостою церкви.
О.Багговут помер навесні 1883 року, і його вдова подала клопотання про перейменування частини Юрківської вулиці на Багговутівську. 26 квітня 1884 року міська дума відхилила прохання, але при цьому М.Бунге сказав, що можна було б дати назву новій вулиці. Єлизавета Дмитрівна подала другу заяву й домоглася свого - 23 серпня дума задовольнила клопотання. Але тепер треба було мати дозвіл зверху, і міський голова 7 грудня просив губернатора дозволити перейменувати «на вшанування заслуг покійного генерала від кавалерії О.Багговута та корисної для цієї місцевості діяльності його, особливо при облаштуванні церкви св. Феодора». Потім губернатор написав генерал-губернатору, а той - міністру внутрішніх справ, який 4 квітня 1885 року доповів государеві імператору, й Олександр ІІІ «соизволил на удовлетворение ходатайства». Вулиця стала Багговутівською, але в 1925-1944 роках називалася вулицею 9 Січня, в 1944-1977 роках - Січневою, в 1977-1991 роках - Маршала Будьонного, а потім назву повернули.
Сто років тому нинішня вулиця Еспланадна носила ім’я фельдмаршала О.Прозоровського, вулиця Шовковична була Левашовською (на честь учасника Вітчизняної війни 1812 року генерала від кавалерії та київського, подільського й волинського генерал-губернатора В.Левашова), бульвар Т.Шевченка був Бібіковським бульваром (за іменем Д.Бібікова, учасника Вітчизняної війни, який став потім у Києві генерал-губернатором).