UA / RU
Підтримати ZN.ua

Героями не народжуються, або Про деякі складники готовності до бою

Чоловік і військовослужбовець - це ж не синоніми. Щоб чоловік став військовим, він повинен розуміти, чому й навіщо повинен убивати інших людей. Спробуймо зрозуміти психологічний стан чоловіка, коли він отримує повістку.

Автори: Володимир Малинка, Юлія Лучик

Війна нікуди не зникла. Хіба що українські солдати вмирають уже не щодня і не десятками. Ми просто звикли, хоч як прикро, це визнавати. Звикли пити заспокійливе перед переглядом щоденних новин, звикли бачити "ганебні стовпи" для "укрів" у Донецьку - багато до чого звикли. Призвичаїлися вже й до тих серед нас, хто, отримавши повістку, служити й захищати Батьківщину не йде. Хтось їх виправдовує, а хтось свердлить поглядом при кожній зустрічі, наче натякаючи: "Ти ще тут і спокійно спиш, а хтось умирає". Хоча ті, хто "свердлить", теж сплять спокійно.

Ми вирішили нікого поглядами не катувати - не маємо на це морального права, бо й самі живемо і працюємо далеко від брудних наметів, від казанків із кашею, що булькають на багатті під постріли "градів". Ми лише спробуємо зрозуміти психологічний стан чоловіка, коли він отримує повістку.

Нашому знайомому прийшла. Якийсь час він ходив зі скляними очима - видно, щось обдумував. Це нелегко - наважитися на вчинок, що не тільки змінить усе життя, а й може забрати його. Він не наважився. Чому? Ось кілька історій - відповідей на це запитання.

Артем, 27 років:

- Мобілізація... Але навіщо? Своє життя за "розбірки" між політиками я віддавати не готовий. І наречена нізащо мене не відпустить, бо ми щойно заручилися! Ми довго думали і вирішили, що воювати я не піду. Якби мене мобілізували ще тоді, коли все це тільки "заварювалося", я б без вагань пішов, а зараз... Ні, все змінилося. Я - пас. Ми саме чекаємо поповнення. Кохана вже на п'ятому місяці. Як вона впорається без мене? Я просто не маю права померти і залишити напризволяще найдорожчих мені людей. У мене ж син буде. Син...

Я не вмію вбивати. На військовій кафедрі університету нас навчали тільки для заліку. Мене ж уб'ють у першій же атаці! І крові я боюся. Не моє це все… Краще вже тюрма за ухилення від призову.

Андрій, 22 роки:

- Я вже більше місяця не користуюся мобільним телефоном і з дому майже не виходжу. Не хочу стати гарматним м'ясом у бою, коли й воєнного стану ніхто не оголошував. Друг загинув у добровольчому батальйоні ще в серпні.

Мої рідні дуже бояться за мене. Всі друзі, знайомі намагаються ігнорувати вхідні виклики з неідентифікованих номерів. Батьки вже відвикли відчиняти двері незнайомим людям і пошту не перевіряють.

Зверталися навіть до адвоката. Вона сказала, що якщо повістку таки вручать і "відкупитися" не вдається (тепер із цим суворо), єдиний шлях - постійно змінювати фактичне місце проживання.

Володимир, 33 роки:

- Я - єдиний годувальник у сім'ї. За часів Союзу служив в армії в десантних військах і "пороху" нанюхався досхочу, але в зону АТО не поїду. Новину про те, що мене мобілізують, зустрів у компанії друзів за святковим столом. Тоді добряче випив, бравада била у скроні, думав, піду на блокпост служити, країну захищати. Але ближче до ранку схаменувся, багато курив… Зрозумів, що залишати сім'ю, напевне, буде неправильно… Зараз мене оформили як доглядальника 91-річної самотньої бабусі в сусідньому селі. Тільки б не померла передчасно.

Микола, 37 років:

- Я по вуха в кредитах і з дня на день можу втратити роботу. Наразі проходжу польові навчання, але до пуття так нічого й не навчився: нас кілька разів звозили на полігон, дали постріляти з автомата...

Вдома на мене чекає дружина. Сьогодні твердо вирішив, що за будь-яку ціну намагатимусь повернутися назад. Боєць із мене ніякий. Я не зможу вбити людину. Вирішив, що якось буду вибиратися з частини. У крайньому разі - готовий зламати собі руку. Кажуть, що тоді на Схід уже не відправлять.

Єгор, 30 років:

- Я щойно з окупованого терористами Антрацита приїхав і повертатися назад точно не хочу. Та ще й стріляти в росіян? Вони ж брати! Нізащо! Поживу поки в Києві, а далі - як вийде. У Росію переїжджати не хочу. Тут мені більше подобається.

Богдан, 24 роки:

- Із самого початку АТО служив в одному з добровольчих батальйонів, але за станом здоров'я змушений був повернутися додому. Донедавна дуже любив дивитися воєнні фільми. Сьогодні від війни вже тікаю. Не хочу повертатися в те пекло. Психіка не витримує. Я там убив людей. Двох чоловіків... Вони помирали на моїх очах… І як із цим жити? Приїхав додому - тут усе спокійно. Люди живуть як і жили, а я не знаю, куди себе подіти.

***

Ви помітили в історіях цих чоловіків хоч натяк на адаптацію їхньої психіки до умов воєнного часу? Навряд чи. Вони налякані й не вірять, що командування української армії і держава подбають про їхні родини, якщо, не дай бог, ті втратять годувальника. У будь-якому підручнику з морально-психологічної підготовки військовослужбовця можна прочитати: "Практика показує, що в перехідному періоді від миру до війни ефективними методами формування відповідних воєнному часу світосприйняття і самосвідомості є: роз'яснення військовослужбовцям характеру воєнної небезпеки; причин і винуватців її виникнення; створення образу ворога у вигляді сильного, хитрого, підступного і жорстокого, вкрай небезпечного противника; роз'яснення можливих наслідків війни, необхідності мобілізації всіх сил та ін.".

Чи відчувають це хлопці, яким прийшла повістка, або ті, що вже в зоні АТО? А якщо не відчувають, не усвідомлюють усього того, тоді виходить, що домашню роботу з підручниками наші командири, їхні заступники з виховної роботи, ба навіть відповідні державні органи, провалили. Водночас військова прокуратура рахує: понад три тисячі солдатів проходять у провадженнях як підозрювані в дезертирстві.

А як щодо цього в НАТО? У цій структурі, як зазначає кандидат військових наук М.Зеленков, позитивно впливають на психологічний стан військовослужбовців такі фактори: високий рівень особистої професійної підготовки і постійне прагнення його підвищувати; переконаність у винятковості державного ладу своєї країни; гордість за належність до своєї країни та її збройних сил; відданість традиціям військових частини і збройних сил у цілому; впевненість у якості своєї зброї; висока психологічна готовність до початку воєнних дій.

А тепер згадаймо про стан наших призовників. Відчуваєте різницю?

Чоловік і військовослужбовець - це ж не синоніми. Щоб чоловік став військовим, він повинен розуміти, чому й навіщо повинен убивати інших людей. На цій проблемі в нашій складній ситуації сьогодні намагаються грати журналісти, політики, генерали і навіть митрополити. Проте коли бійці відмовляються виконувати завдання через те, що в них несправна чи невідповідна зброя, через те, що завдання поставлено нечітко, - то чи завжди тільки вони винні в цьому? Адже в армії всі знають: риба гниє з голови.

Провідний військовий експерт Центру імені Разумкова Олексій Мельник погоджується із цим частково: "У ситуації, коли солдати залишають поле бою, вина може лежати як на них самих, так і на командуванні. Потрібно кожен випадок розглядати окремо… Найчастіше українські військовослужбовці залишалися без боєприпасів, без підтримки і допомоги тижнями. Вони стояли перед вибором: або загинути беззбройними, не маючи змоги захистити себе, і виконати завдання, або залишити позиції, здатися в полон, вдатися до кроків, які тепер кваліфікують як дезертирство. Не хочу виправдовувати військових, але й бути на боці керівництва, яке всю вину перекладає на солдатів, теж не можна. Боєць чи командир не бачить глобальної картини, і коли йому обіцяють допомогу днями, а вона не надходить, доводиться діяти всупереч інструкціям.

Соціологічні опитування, які ми проводили не так давно, показали, що загальна готовність населення захищати Україну - понад 50%. Причому серед чоловічого населення призовного віку - навіть понад 60%. Тому можна говорити, що моральний дух і патріотизм досить високі. Проте є й інші 40%. І їх не поменшає, бо цьому не сприяє невизначеність: коли в країні не запроваджено воєнного стану, коли постійно з'являється інформація про "сумну перспективу" на час військової служби (починаючи з недостатнього рівня професійної підготовки, поганого забезпечення засобами індивідуального захисту і закінчуючи невідповідними побутовими умовами). Тобто є прірва між усвідомленням необхідності захищати батьківщину і тим, що держава нездатна чи не бажає забезпечити умови для своїх захисників.

Найефективнішою пропагандою брати зброю до рук буде впевненість кожного громадянина, який вирушає в зону АТО, в доцільності рішень керівництва і в тому, що держава турбується про збереження його життя і під час виконання завдань, і в разі поранення чи потрапляння в полон".

Та повернімося до наших підручників. Висновок однозначний: морально-психологічна підготовка має вирішальне значення для успішної діяльності військовослужбовців як у бойових умовах, так і в інших екстремальних ситуаціях. Психологічна готовність вказує на те, що військовослужбовець прийняв роль активного збройного захисника своєї країни й адаптувався до реальних умов її реалізації.

Проте стандартна картина для більшості полігонів незмінна. Ось враження від останнього нашого візиту у військову частину. Підполковник на польових зборах, оглядаючи чергових нехлюїв, яких йому привезли зі столиці, дуже не задоволений. Проте бачить перспективу, бо й не таких приводив до тями. Він пильно вдивляється в обличчя, сподіваючись побачити їх мужніми. Перебігав поглядом далі й далі - десятки чоловіків. Сказав як відрубав: "На полі бою - ворог. Або ви його, або він вас. Зрозуміло!?". У відповідь - ні звука, і не було очевидно, чи зрозуміли щось ці солдати. Але меседж явно закарбувався у підкірці головного мозку.

Вони дуже хотіли зрозуміти. І були впевнені, що підполковник точно їм усе роз'яснить. Як діти, що бачать у вчителеві батька й наставника. І їм так не хочеться розчаровуватися.