UA / RU
Підтримати ZN.ua

Герой майбутнього роману

Якими будуть персонажі книжок про сучасну війну в Україні?

Автор: Катерина Соколова

Герої не вмирають, бо мертвий не може померти ще раз. Відчайдушні спроби воскресити того мертвого на літературних сторінках викликають у мене злість, сум і сором за авторів. І річ навіть не в змісті. Річ у швидкості.

Кров на його руках іще гаряча, до неї ще липне весь бруд актуальних подій, а на книжкових ринках і в книгарнях уже продається з десяток "безсмертних творів" про його подвиги.

"Герої не вмирають!" - кричимо. А замисліться на хвилину - наші герої вже мертві. І ніхто не рахував їх точну кількість. І дуже мало людей знають на ім'я кожного окремого загиблого. Сотні віршів-узагальнень про те, як складно їм було, але "вони боролися і віддали своє життя за нас", - не врятують жодного. Слова не спроможні воскресити - вони лише іноді дарують безсмертя людським діянням.

Останнім часом для мене занадто актуальними стали книжки Артуро Перес-Реверте. Коли їх читала кілька років тому, навіть уявити не могла, що подібне може статися в моїй країні і торкнутися мене особисто. Пам'ятаєте, у книжці "Баталіст" головний герой малював? Малював усе, що міг згадати, і, здається мені тепер, - задля того, щоб зберегти розум.

Моя особиста картина почнеться з блакитного кольору, зі сліз. А їх було багато. Коли не знаєш, що робити, сльози самі ллються безперервно. Пам'ятаю кінець липня. Тоді остаточно зник зв'язок з Луганськом. До всього ще й зламала руку. Пам'ятаю, як з тривогою подумки перебирала села, через які краще їхати, щоб забрати маму з Луганська. Пам'ятаю, як друзі й знайомі мене відмовляли. Але в моменти повного безсилля прокидається сліпе "геройство". А потім мама якимось дивом "пробивається" на зв'язок… і розум повертається. У такому стані я живу вже кілька місяців.

На картині буде багато червоного кольору. Я зовсім не вмію малювати, тому литиму червону фарбу великими плямами - колір пристрасті, колір кохання, колір крові, якою залили моє рідне місто. Хто герой там? Той, хто стріляв і вижив, чи той, чия кров пролилася?..

Не кажіть мені про героїв… Я їх уявляю інакше. Ось моя тітка збирає помідори, зовсім поруч стріляють з "Града", і вона вже майже звично припадає до землі. Ось мама з вітчимом копають картоплю, а снаряд вибухає майже в городі… Треба бути героєм, щоб таке пережити і не схибнутися з розуму.

А пам'ятаєте нутрощі на деревах у книжці Ремарка ("На Західному фронті без змін")? Так, ми не хочемо про таке чути. Це те, про що Я не хочу чути. Коли три доби поспіль сняться мертві, страшно заплющувати очі і страшно думати. Страшно щось знати, бо це може підвести до небажаних висновків. А подруга каже, що мертві сняться на краще. А мені хочеться вірити…

…Виливаю плямами жовтогарячий колір на свою картину. Туди, де розповзається пустеля. На місці колишнього спокою. Божевільний колір нестерпної тиші. З гарячим літнім сонцем прокидається і з крижаним зимовим вітром засинає моє рідне місто. Приблизно о шостій вечора. Без електроенергії банально не подивишся телевізор, і телефон майже увесь час вимкнений… А читати можна лише вдень або вночі при свічках. Отака вона, воєнна романтика. І який герой поверне людям світло?

Ми знаємо, що наші знайомі, родичі, сини воюють не заради нас, не заради себе. Вони пішли один проти одного, бо комусь так було треба. Хто їх питав, чи хотіли вони віддати своє життя? Ніхто.

Останнім кольором моєї картини буде сірий - ґрунтової дороги, яка змійкою переповзає з одного поля на інше. Луганські поля безкраї. Вони з'єднуються непомітними лініями. І крізь кожне з них стелиться дорога. Бувало їдемо з татом на велосипедах з Луганська в Родакове, а поля - наче одне падає в обійми іншого. А соняшники всім своїм єством тягнуться до сонця… Який герой поверне той спокій і ту красу?

Якби можна було намалювати на картині сміх - якого кольору він був би? Можливо, зеленого? Помаранчевого? А може, всіх кольорів веселки? Мені здається, це єдиний адекватний вихід із ситуації: якщо вже залишився там з власної волі, аби зберегти свій дім - борися, смійся, інакше потонеш у власних сльозах.

Який герой пояснить людям, що починати життя з нуля далеко від дому, можливо і в п'ятдесят років? А скільки років має бути цьому герою? Чи залишав він колись свою домівку? Чи змушували його до цього? На жаль, література не дасть відповідей на ці запитання. Це відповіді, яких ми не хочемо чути. Це факти, яких не хочемо знати.

Скільки людей, знайомих і не знайомих, не захотіли залишати свої домівки? Багато. І серед них моя мама. Вона ще сподівається, що все буде добре. Сподівається, що "цивілізація" повернеться в наше селище. Сподівається, що знову влаштується на роботу. Мабуть, вона чекає героїв. Мабуть, для цього й потрібні герої. А я в героїв не вірю. Я починаю вчити сербську мову, щоб прочитати неперекладені книжки про війну…