Реформуючи свої армії та флоти, уряди країн колишнього СРСР, у тому числі й України, прагнуть виробити зважену позицію, врахувати нові геополітичні реалії й економічні можливості. Під час кожної зміни міністра оборони реформа стає об’єктом жорсткої критики. Приходить несподіване просвітління: виявляється, знову йшли не туди. Проте реформа Збройних Сил — це політична проблема, а не приватна справа міністра оборони! Особливе місце в ній посідає флот, створюючи який, легко помилитися, але важко виправити помилку. І вирішувати, який флот будувати, має не командування флоту. Його справа — забезпечувати бойову готовність того, що побудовано.
Вивчаючи історію, не завжди можна знайти відповідь на запитання «як треба зробити?», але найчастіше можна зрозуміти — чого і чому робити не слід.
Із середини XIX століття Росія прагнула «подолати свою континентальність» і вийти в океанський простір. Реакцією на нові устремління Росії була Кримська війна, що ознаменувала початок боротьби Заходу за недопущення виходу «континентального гіганта» у Світовий океан. Усі наступні війни, які вела Росія проти морських держав, були війнами за статус «світової держави».
Перемігши у Кримській і російсько-японській війнах, Захід виявився нездатним розтрощити континентальну імперію. Це був головний урок державам, які прийняли стратегію морського стримування Росії. Величезна територія і природні ресурси дозволяли їй, використовуючи географічні та кліматичні умови, виснажувати противника і протистояти будь-якому його тискові.
То чи потрібен був Росії для самодостатності військовий флот? Якщо так, то який і для вирішення яких завдань? У Кримській, російсько-японській і Першій світовій війнах флот Росії, що будувався для крейсерських операцій, використовувався в оборонних бойових діях. Його доля була трагічна: у Кримській війні його потопили самі чорноморці; у російсько-японській — противник; а в Першій світовій Росія втратила і флот, і державність. В умовах континентальної війни, коли доля країни вирішується в сухопутних боях, гасло «оборона морських рубежів» фактично призводило до марнотратності державних коштів. Не флот був винен у цих провалах, а невідповідність між прийнятою стратегією і реальною геополітичною ситуацією. Не можна було починати будувати флот, не розібравшись із власною геополітикою та геостратегією.
Для України це особливо актуально, бо третина її кордонів проходить акваторіями прилеглих морів, але зі своєю «морською» орієнтацією ми все ще не визначилися.
Уроки історії ВМФ СРСР дуже показові в цьому сенсі. Після 1917 р. флотська наука політизувалася, але так і не зуміла створити «морської стратегії СРСР». У численних працях та статтях армійських теоретиків, які мислили континентально, справедливо доводилася єдність військової стратегії, а тому замість «захисту інтересів держави у Світовому океані» повторюються завдання «оборони країни на морських напрямках». До 1938 р. розвиток ВМФ вівся відповідно до теорії «малого» флоту і був підпорядкований інтересам флангу сухопутних військ. Створені для вирішення прибережних завдань, сили флоту повністю залежали від берегової авіації.
Після прийняття 1938 р. рішення створити «великий» флот питань із приводу реальності задумів вождя стало більше. Відсутність корабельної авіації і засобів ППО на кораблях, які будувалися, не дозволяла їм самостійно діяти у відкритому морі. Тоді авіація, що швидко розвивалася, вже кардинально змінила розстановку сил в операціях на суші і на морі.
Німецька авіація, як засвідчив досвід війни з Англією, а потім і з СРСР, ефективно діяла в морських районах, цілком замінюючи флот. 1942-го, захопивши Крим угрупованням близько 1000 літаків, німці контролювали весь Південь України, заподіяли великих втрат досить потужному, але без протиповітряного прикриття Чорноморському флоту і блокували його в портах Грузії. Ще тяжча доля спіткала Балтійський флот, який втратив половину кораблів у перші дні війни (під час сумнозвісного Талліннського переходу), а потім блокованого в «Маркізовій калюжі» німецькою авіацією та мінами.
Як це могло статися? Із досвіду попередніх воєн ми бачимо, що океанський флот потрібен Росії лише для боротьби за світове панування. В обороні він непотрібен. Найбільш затребувані можливості флоту — артилерійська й авіаційна підтримка армійських частин, висадка тактичних десантів на флангах і в ближньому тилу противника і забезпечення переправ військ. На жаль, саме вони виявилися недостатніми, а от лінкори і важкі крейсери стали тягарем для армії та флоту.
Навіть поставивши перед собою недосяжне і безглузде завдання — стати світовою морською державою, Росія—СРСР систематично припускалася стратегічної помилки, яка не дозволяла цього досягти. Розпилення сил по чотирьох морських театрах на догоду континентальній стратегії робило створення потужного океанського флоту нереальним. Не можна поєднувати непоєднуване — для океанського флоту потрібна морська стратегія і завдання у Світовому океані.
Повним абсурдом видається прийняте Сталіним 1938 р. рішення будувати «великий» флот. Океанський флот СРСР міг діяти лише з військово-морських баз єдиного відкритого морського театру — Північного. Але саме на півночі його катастрофічно бракувало. Побудова оперативно-стратегічних угруповань по чотирьох флотах, без урахування особливостей морських театрів СРСР, призвела до того, що все «спрацювало з точністю до навпаки».
Радянські адмірали, у тому числі М.Кузнєцов та С.Горшков, у своїх мемуарах не торкаються цих питань. У архівних матеріалах поки що не виявлено документів, що точно показували б, як вождь уявляв собі цілі і завдання океанського флоту. Тому спробуємо самостійно розібратися в «туманних» задумах і планах Сталіна. Проаналізуємо систему геополітичних інтересів вождя, що стала доступною за матеріалами МЗС СРСР 1939—1941 рр. Враховуючи масштабність особистості Сталіна, складно вичленувати тему флоту з контексту геополітики і геостратегії вождя. Та постараємося все ж таки визначити роль і місце флоту в його задумах.
«Моментом істини» у вивченні геополітичного мислення Сталіна може послужити «пакт Молотова—Ріббентропа» та подальше підписання Договору про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною. Зіштовхнувши між собою західні капіталістичні країни і зміцнивши позиції СРСР, Сталін визначив свої загарбницькі устремління і, отримавши на них карт-бланш від Гітлера, зумів залишитися «стороннім спостерігачем» сутички в Європі, зберіг свободу вибору місця й часу своєї участі у війні. За його задумом, війна між Німеччиною та західними країнами мала б розхитати обидві сторони, ослабити капіталістичну систему в цілому. Тоді й передбачався його «зоряний час», кінцева мета більшовизму — революційний вихід із війни та «знищення капіталістичного рабства». І тут знадобляться потужні армія і флот.
Було приєднано Західну Україну, Західну Білорусь, Бессарабію, Північну Буковину, три прибалтійські держави і Карельський перешийок. Сталіну імпонувала участь у політичних акціях, які відкривали перспективу розширення сфер впливу й території Радянського Союзу. У розвитку відносин із Німеччиною він бачив можливість переділу світу і встановлення нових зон інтересів для радянської імперії. Але тяжіла над Сталіним та його соратниками загроза західної інтервенції. Страх війни вкупі з прийнятою стратегією «повного розгрому» обумовив висування передових ешелонів армії та флоту до нового кордону. Радянська авіація з аеродромів Прибалтики на 300 км розширювала зону повітряного прикриття операцій флоту на захід від нового кордону СРСР. При наступальній стратегії це було важливо. Що стосується Чорноморського флоту, то після створення Дунайської флотилії Сталін наполегливо домагається розміщення радянських баз у протоках.
Радянські замовлення на нову техніку й озброєння, зроблені після підписання торгової угоди з Німеччиною, дозволили німецьким експертам визначити масштаби сухопутних і морських амбіцій Сталіна. Гітлерівське керівництво тривожило відродження «імперського синдрому Росії». Зароджувану силу потрібно було або зупинити, або скерувати у потрібному для фашистської Німеччини руслі. Інтерес сталінського керівництва до Потрійного пакту і перспектив участі в ньому СРСР Гітлер використав для зондажу і розв’язання цієї проблеми.
Амбіції, виявлені Сталіним у ході переговорів по Потрійному пакту, свідчать, що після поразки Іспанської республіки він зміцнів на думці боротися за Балкани. Оборонна теорія «малого» флоту зазнала краху під час війни в Іспанії 1936—1939 рр., коли виявилося неможливим прикрити радянські транспорти в Середземному морі від ударів італійського флоту. Прокотилися масові репресії як ідеологів, так і виконавців теорії «малого» флоту і рішення про перехід до побудови «великого».
У ході візиту Молотова до Берліна у листопаді 1940 року в сталінській пропозиції «відкритої декларації» про спільні гарантії Британській імперії мислилася чотиристороння угода СРСР, Німеччини, Італії та Японії, що висунула б перед Англією такі умови:
невтручання в європейські справи;
вихід із Гібралтару та Єгипту;
повернення Німеччині її колишніх колоній;
відмова Англії від підмандатних територій.
Сталін вважав, що радянсько-німецька угода 1939 р. про часткове розмежування сфер інтересів СРСР та Німеччини вичерпана. Тепер варто домагатися, щоб до сфери інтересів СРСР було віднесено Фінляндію, Дунай, Болгарію. Також без участі СРСР не можуть вирішуватися питання про Туреччину, Румунію, Угорщину й Іран. За всім цим стоять традиційний для євразійської геополітики «кидок на Південь» і проблема Балкан, добре засвоєні Сталіним. Але для самостійних операцій флоту в Середземному морі потрібне панування в повітрі.
М.Кузнєцов у своїх мемуарах згадує про кількаразові доповіді Сталіну про необхідність будівництва авіаносців і озброєння кораблів зенітною артилерією. Сталін цих пропозицій не сприйняв, і розумного пояснення цьому факту поки не існує. Можливі дві версії: або вирішення цієї проблеми він відкладав на пізніший час, або бачив варіант забезпечення бойових дій флоту з берегових аеродромів інших держав.
У листопаді 1940 року на переговорах у Берліні Гітлер виклав Молотову основні принципи нацистської геостратегії: необхідність життєвого простору, колоніальна експансія в Північній Африці, гарантії постачання стратегічної сировини і недопущення створення ворожими державами військових баз у певних районах. У «зоні життєвих інтересів» Німеччини опинялися Середземномор’я, Туреччина, Перська затока, Східна Азія та ін.
На переконання Гітлера, наймудрішим буде прагнення СРСР, Німеччини, Італії та Японії до меридіонального розширення свого життєвого простору на південь. Гітлер і Ріббентроп, зрозумівши прагнення Сталіна вийти у Світовий океан, висунули свій варіант «великої ідеї» кидка СРСР на південь для отримання виходу у відкрите море. Після падіння Британської імперії і поділу її гігантських володінь СРСР отримає доступ до незамерзаючого і відкритого Індійського океану. Найвигідніший напрям може бути реалізований через Перську затоку й Аравійське море. Туреччина згодом має звільнитися від зв’язків із Великобританією і приєднатися до чотирьох націй. Конвенція про Чорноморські протоки і Дунайські комісії будуть замінені чимось новим.
Німеччина вважає цілком прийнятною думку про особливі привілеї СРСР на Чорному морі і готова будь-якої хвилини допомогти в його прагненні до проток. У такий спосіб Гітлер відкрито пропонував Сталіну приєднатися до війни проти Англії.
Розроблена стратегія Гітлера була націлена на розгортання СРСР із західного і балканського напрямків, де було зосереджено угруповання з 2,7 млн. чол., 12 тис. танків, 37,5 тис. гармат і 6379 літаків, у бік Ірану й Індійського океану. Але Гітлеру був потрібен СРСР, який разом із Німеччиною бореться проти Великобританії, а не пробирається в Туреччину і на Балкани — де, за його геостратегією, проходив «меридіан Німеччини».
У проекті угоди закріплювалися обговорені на переговорах сфери впливу в Євразії й Африці. У таємному протоколі № 1 було закріплено меридіональні напрямки на південь геостратегії чотирьох держав. Основні територіальні інтереси Радянського Союзу визначалися в напрямку Індійського океану.
Після обговорення фашистських проектів у Москві посол Німеччини в СРСР Шуленбург надіслав телеграму Ріббентропу про те, що радянське керівництво підтвердило згоду прийняти проект Пакту чотирьох держав на таких умовах:
1. Німецькі війська повинні негайно залишити Фінляндію, що входить, за договором 1939 року, в радянську зону впливу. Радянський Союз гарантує захист німецьких економічних інтересів у Фінляндії (експорт лісу та нікелю).
2. Безпека Радянського Союзу з боку Чорноморських проток гарантується побудовою бази для сухопутних і військово-морських сил СРСР у районі Босфору та Дарданелл на умовах довгострокової оренди.
3. Радянський Союз укладає пакт про взаємодопомогу з Болгарією, яка перебуває всередині зони безпеки чорноморських кордонів Радянського Союзу.
4. Центром територіальних устремлінь СРСР визнається зона на південь від Батумі і Баку в напрямку Перської затоки.
5. На Далекому Сході Японія відмовиться від своїх прав на вугільні та нафтові концесії на Північному Сахаліні.
Радянська сторона наполягала на прийнятті додаткових трьох таємних протоколів, у яких містилося б вищевикладене.
Телеграма з цими непомірними для гітлерівської геостратегії амбіціями Сталіна була відіслана з Москви в Берлін 26 листопада 1940 року — у першу річницю початку радянсько-фінської війни, яка показала слабкість Червоної Армії, посилила спокусу керівників Третього рейху одноосібно правити євразійським хартлендом. 18 грудня 1940 року Гітлер підписує директиву № 21 «План «Барбаросса».
Завершальний «переговорний етап» взаємовідносин із СРСР після листопада 1940 р. був відтяжним маневром Гітлера, аби приспати підозри Сталіна щодо намірів фюрера.
Підписавши 1939 р. пакт, Сталін виключив створення в Європі системи колективної безпеки — і прорахувався. Тривалої, «взаємознищувальної» війни на Заході не вийшло. Німеччина не ослабла, а зміцніла, і співвідношення сил на континенті швидко змінилося на її користь. Німецьке панування в Європі звело нанівець надії Сталіна знищити там «капіталістичне рабство». А сам факт «дружби» більшовизму з фашизмом завдав нищівного удару по «лівих» антифашистських силах західних країн.
Наприкінці 1940 р. східний партнер став не потрібен Гітлеру. Розв’язуючи «Балканський вузол» із січня по квітень 1941 р., Гітлер геть проігнорував інтереси СРСР. До Потрійного пакту приєдналися Угорщина, Румунія, Словаччина та Болгарія. Переговори СРСР і Туреччини з приводу Чорноморських проток не увінчалися успіхом, а 18 червня 1941 р. турецький уряд підписав договір про «дружбу і ненапад» із Німеччиною. Це було повне банкрутство сталінської зовнішньої політики та військової стратегії напередодні війни.
Із початком війни «океанські флоти» Чорного та Балтійського морів виявилися без завдань і були блоковані в базах авіацією та застосуванням мінної зброї. Це була вже четверта поспіль війна Росії, у якій флот не вирішував тих завдань, для яких створювався. Яка постійність!
Таким чином, щоб зі слов’янською постійністю «не наступати на граблі», Україні саме сьогодні слід визначити свої геополітичні та геостратегічні пріоритети у Світовому океані. Лише після цього стане можливою розробка морської стратегії. Без такого кроку всі розроблювані «концепції Військово-морських сил України» і «програми кораблебудування» не мають під собою жодного грунту і є «службово-посадовими фантазіями», що ведуть до розбазарювання народних коштів.