В’ячеслав ВОРОНКОВ
Цей помпезний будинок, споруджений за кращими традиціями сталінської архітектури, — перше, з чим зустрічаються в Одесі десятки тисяч пасажирів, котрі прибувають сюди залізницею.
Мабуть, мало хто з цієї публіки, яка вічно квапиться та вічно спізнюється, знає, що спорудження вокзалу пов’язане з людиною, на ім’я якої здригалися серця сотень тисяч її сучасників. Людини, чия чорна зірка зійшла в Одесі, а закотилася в Москві.
МіРАЖі ТА ВіРАЖі
…1926 року зі столиці до Одеси терміново прибув сам товариш Дерібас. Приїжджий не мав ніякого стосунку до легендарного засновника «міста біля моря» адмірала де Рібаса. Він був справжнісіньким орачем від плуга, тобто селянином з походження, родом з Катеринославщини. Проте в ієрархії великих начальників молодої радянської влади Терентій Дерібас обіймав зовсім не другорядну посаду начальника таємного відділу ОДПУ.
Покладена на нього місія була відповідальна і дуже секретна. Він мав заарештувати й допровадити до Москви громадянина Френкеля Натана Ароновича.
Погодьтеся, не по кожного громадянина, що зацікавив ОДПУ, соратники «залізного Фелікса» посилали особу такого високого чину. Але з Натаном Френкелем у чекістів були особливі стосунки. Склалися вони відразу ж після революції. Саме тоді, примчавши з Туреччини, син турецького підданого, єврей Натан Френкель запропонував свої послуги і, що вельми важливо, великі гроші для «справи революції».
Народився Натан у Туреччині і пішов стопами батька — зайнявся торгівлею. Бізнес започаткував у Маріуполі: торгував деревом, перевозив вантажі на своїх пароплавах.
Френкель зажив слави щасливого комерсанта і носив пишний, але трохи дивний титул — «лісовий король Чорного моря».
Ані сантиментами, ані педантичністю «король» не вирізнявся. Конкурентів розоряв, компаньйонів підставляв, ефективно використовуючи для цього весь наявний у нього багатий арсенал засобів, у тому числі й сторінки заснованої ним газети «Копейка». Дивовижна, між іншим, була газета. Деяким нинішнім «носіям компромату» сто очок наперед дала б!
По-справжньому збагатила Френкеля Перша світова війна. На її початку він вельми вдало провернув кілька ризикованих афер із торгівлею зброєю.
При цьому енергійний син турецького підданого зумів не лише зірвати солідний куш, а й зберегти його. Чуття підказало йому, що Росія на порозі великих катаклізмів. І буквально за рік до революції він спочатку завбачливо перевів свої капітали до Туреччини, а потім переїхав туди і сам.
На що підчепили чекісти Френкеля на його новому постійному місці проживання — нам невідомо. Але факт залишається фактом: саме Френкелеві випала честь стати першим резидентом радянської розвідки в Туреччині.
Так би і жив собі та поживав знову навернений боєць невидимого фронту, поєднуючи буття мільйонера і розвідника, якби одного чудового дня не надійшов наказ Дзержинського повертатися на батьківщину.
У Росії починався НЕП, з’явилися люди з величезним, тепер цілком легальним багатством. І чекістам, котрі набили руку на грубому конфіскаті, були потрібні спеціалісти «делікатного відбирання грошей» у заможних громадян.
ВАЛіЗИ ДЛЯ «ДИКТАТУРИ ПРОЛЕТАРіАТУ»
В Одесі Натан Френкель створив «біржу» для скупки золота в комерсантів. Ті ще жили дореволюційними легендами про винятково щасливого і багатого «лісового короля», вірили його «чесному купецькому слову», й «огидний» метал поплив рікою до контори Френкеля. З Одеси в Москву регулярно від’їжджали спецкур’єри з величезними валізами, напханими золотим брухтом.
Золото призначалося для «диктатури пролетаріату». Якась частина залишалася в розпорядженні ЧК, якась — у кишенях її співробітників.
Яка саме і де — питання для особливого дослідження. У нашій історії важливо інше. Апетити в Москві зростали, звідти вимагали все нових поставок і у великій кількості. Але Натан Френкель крутився не в Москві, а в Одесі. Тут було своє начальство і свої чекісти. Апетит у них був не менший, ніж у столичних. А місцевий основний закон — «ділитися» — діяв із невідворотністю зміни дня і ночі...
Через це поставки до Москви не тільки не збільшувались, а неухильно скорочувалися. Центр розцінив це як неповагу і саботаж. З Френкелем вирішили розібратися. Заради цього й відпровадили до Одеси знаменитого чекіста Терентія Дерібаса.
Свою «розбірку» з Френкелем і Одеською НК Дерібас почав з візиту до міських рабинів. Ті не без зловтіхи підтвердили, що єврей Френкель зарвався, скупий до непристойності: на синагоги не жертвував, обрядів не дотримувався, і взагалі, «народ на нього ображений».
Пройнявшися пролетарським гнівом «за народ», Терентій Дерібас завершив операцію арештом і доставкою на Луб’янку й самого Френкеля, і його найближчих соратників, і колегії Одеського ОДПУ в повному складі.
У результаті вдало проведеного оперативного заходу «Чисті руки» (або «Не за чином берете») всім допровадженим був винесений смертний вирок і всіх розстріляли.
Усіх, окрім Натана Ароновича Френкеля. Які вже там аргументи наводив він на своє виправдання, з якою кількістю приватного багатства добровільно розлучився, скількох «товаришів по боротьбі за золото для диктатури пролетаріату» здав — особлива пісня. Слова її, напевно, збереглися в протоколах його допитів і коли-небудь, можливо, будуть вилучені з архівів ФСБ.
Головного куленепробивний Натан домігся. Життя йому зберегли. Правда, запроторили на 10 років на Соловки.
Так, 1927 року син турецького підданого, колишній мільйонер і колишній «червоний розвідник» виявився одним із перших вихованців Соловецького табору особливого призначення (скорочено СТОП).
ПРАКТИКА «ЗАЛіКУ» У СВіТЛі «ХЛіБНОГО ПРИВАРКУ»
У Соловках Френкель перебував лише рік, після чого його перевели до табору в Кемь. Тут він справою довів, що ніякий СТОП, ніяка Кемь не можуть убити в ньому комерційного таланту і підприємницької жилки. Виявивши в місцевому монастирі величезні запаси шкіри, виробленої свого часу ченцями, Френкель вирішив пустити її в діло. З-поміж ув’язнених відібрали високопрофесійних шевців, котрі під наглядом Френкеля почали шити якісне взуття. Фасони були наймоднішими, продукцію постачали до московського спецмагазину на Кузнецькому мосту, «дахом» якого було ДПУ. Виручку чекісти, звісно, забирали собі.
Так опальний резидент і розкуркулений мільйонер зумів знову стати потрібним компетентним органам. Але це був тільки початок. Задуми Натана Френкеля сягали набагато далі черевичного бізнесу.
У розмовах із табірним начальством арештант Френкель постійно висував проекти розширення «тюремного виробництва», ділився планами, як на майже дармовій зеківській праці можна заробляти великі гроші. Начальство, як і належить, про ці розмови за командою докладало нагору. І зрештою ці доповіді досягли своєї мети: 1929 року Френкеля літаком терміново вивезли до Москви, де помили в лазні, вбрали в пристойний одяг і доставили до Сталіна. Розмова тривала три години. Її зміст залишився невідомим. Але, на переконання О.Солженіцина, Френкель, «очевидно, саме цього разу пропонує всезагальну систему табірного обліку за групою А-Б-В-Г, що не лишає лазівки ні табірному начальнику, ні тим більше арештантам: кожен, хто не обслуговує табір (Б), не визнаний хворим (В) і не покараний карцером (Г), повинен щодня впродовж свого терміну ув’язнення тягти упряжку (А)». Геніальна формула! До речі, якщо вже бути відвертим, то вона на повну котушку використовується і понині. У планах, викладених перед Сталіним заповзятливим Френкелем, безперечно, були теорія «заліків», дострокове звільнення за добру роботу, «система хлібної шкали» та «хлібного приварку».
З кабінету вождя Френкель вийшов хоч і ув’язненим, як і раніше, але вже «начальником робіт Біломорсько-Балтійського каналу».
Отже, саме на Соловках, за словами того ж О.Солженіцина, зійшла чорна зірка помітного ідеолога і невтомного практика гулагівської ери Натана Френкеля. Найвищим законом архіпелагу стала його формула: «Від в’язня нам треба взяти усе в перші три місяці, а потім він нам не потрібен!».
ОБЛИЧЧЯ РАДЯНСЬКОГО НЕРОНА
Напередодні початку будівництва свіжоспеченому «начальникові робіт» подарували свободу...
Розв’язавши Френкелю руки, Сталін поклав на його плечі тягар неймовірної відповідальності. На будівництво каналу завдовжки 227 км відпустив лише 20 місяців — з вересня 1931-го до квітня 1933-го. Для порівняння: 160- кілометровий Суецький канал будувався 10 років, Панамський (80 км) — майже 30 років. За ці двадцять місяців обсяг земляних робіт на новому сталінському будівництві мав скласти 21 мільйон кубометрів. Проект передбачав спорудження 19 шлюзів, 15 гребель, 49 дамб.
Обсяг фантастичний навіть на нинішній час, коли є потужна будівельна техніка!
Але канал спорудили точно в призначений вождем термін.
У тіні цієї «казки, що стала реальністю», сховалася страхітлива ціна ще однієї перемоги соціалізму — чверть мільйона загиблих «каналоармійців»-в’язнів.
17 серпня 1933 року 120 радянських письменників здійснили «прогулянку» побудованим каналом. Серед них були Максим Горький, Олексій Толстой, Валентин Катаєв, Віра Інбер, Віктор Шкловський, Лев Нікулін, Євген Габрилович, Михайло Зощенко, Всеволод Іванов та ін. Кожне прізвище — золота сторінка в історії радянської літератури. Усі вони чудово розуміли, з якою метою їх запросили в «подорож» — майстри слова й інженери людських душ мали створити книгу про мудрого вождя, про «перековування» ув’язнених, узагалі про прекрасне сьогодення Країни Рад.
84 письменники якимось чином ухилилися від участі в цьому надзвичайно важливому урядовому проекті, решта 36 відкараскатися не змогли або не захотіли і створили монументальний твір «Біломорсько-Балтійський канал ім.Сталіна». Книгу автори видали 1934 року й присвятили її XVII з’їздові партії.
На одній зі сторінок цієї книги, яка стала сьогодні бібліографічною рідкістю, можна натрапити на епічне описання і Натана Френкеля: «З палицею в руці він з’являвся на трасі то там, то тут, мовчки підходив до робіт і зупинявся, зіпершися на палицю, заклавши ногу за ногу, і так стояв годинами... Очі слідчого і прокурора, губи скептика і сатирика... Людина великого владолюбства і гордості, він вважає, що головне для начальника — влада, абсолютна, непорушна і неподільна. Якщо для влади потрібно, щоб тебе боялися, — нехай бояться... Жодне людське почуття, здавалося, не було доступне цьому начальникові».
У БУДНЯХ «ОКОЛЮЧЕНИХ» БУДОВ
За будівництво Біломорканалу Натана Френкеля нагородили першим орденом Леніна і призначили начальником будівництва БАМтабу, майбутньої Байкало- Амурської магістралі.
Там, на Далекому Сході, Натан Френкель бере наступну висоту у своїй кар’єрі — стає генералом НКВС, — це круто навіть на ті часи. До речі, автору цих рядків довелося особисто спостерігати за роботою в’язнів БАМ-табу — бачив збудовані ними мости в районі Тинди, тунелі в Кодарському хребті, шляхи в районі Ургала. В тамтешніх місцях узимку птахи падають на льоту від морозу. А як же було в’язням, які довбали вічну мерзлоту кайлами, які прокладали залізницю, валили ліс!
Генерал НКВС Френкель про це навіть не замислювався. Він уже цілком «вмонтувався» в систему, де чим менше було людського, тим краще.
Зеки, що залишилися в живих, зазначали, що у Френкеля ніколи не було дому. Він, як Троцький, постійно жив у поїзді, котрий, немов летючий голландець, «літав» по будівельних об’єктах.
Ті, хто зустрічався з ним віч-на-віч, згадують, що був він малесенький на зріст, ніколи не підвищував голосу і на співрозмовника не дивився. А коли вже на когось і глипав, тому ноги від страху відбирало.
При всьому при тому цю більше схожу на машину особистість природа наділила приголомшливою здатністю все запам’ятовувати й усе обраховувати.
У Френкеля ніколи не було головного інженера. Не маючи не тільки технічної, а й навіть хоч якої-небудь серйозної освіти, він мав феноменальні математичні здібності: добував про себе квадратні корені, перемножував чотиризначні цифри, і ніхто не пам’ятає, щоб він хоч раз при цьому помилився.
Одне слово, це була майже ідеальна постать організатора «соціалістичних будов», дислокованих на численних островах-таборах архіпелагу ГУЛАГ. Френкель став зодчим нового, сталінського типу.
«Талан не зуби, на Луб’янці не виб’єш!»
Проте доля зажадала, щоб він ще раз на власній шкурі відчув плоди системи, котру так талановито і віддано обслуговував.
1937 року його, генерала НКВС, знову заарештували колеги по роботі, і він знову опинився у вже знайомих йому стінах «Луб’янки».
Генералові-будівельнику потрощили зуби і забезпечили такий букет хвороб, що йому вистачило до кінця днів... І все тільки задля того, аби вибити з нього зізнання про роботу відразу на три розвідки: турецьку, японську та французьку...
І знову в житті Френкеля стався крутий поворот. Прямо з тюремної камери його доставили в знайомий кремлівський кабінет. Почалася війна з Фінляндією. Країна виявилася до неї не готова. Кинута в люті морози і глибокі карельські ліси, армія зазнавала жахливих втрат. Компенсувати втрачене і поповнити її людьми, технікою, боєприпасами було великою проблемою — не було шляхів підвозу. Ось у цей момент і згадав Сталін про заповзятливого та пробивного одесита.
Втративши всякий інтерес до «шпигунського» минулого Френкеля і, за звичаєм, не обтяжуючи себе міркуваннями про можливість виконання, Сталін чітко сформулював доставленому його завдання: взимку, за майже повної відсутності автотрас, складів, карт, технічних проектів, побудувати три залізниці — рокадну та дві допоміжні. На все це вождь відводив Френкелю три місяці.
На таку довіру й батьківську турботу колишній фахівець з організації табірної праці твердо пообіцяв, що 200 кілометрів залізниці будуть збудовані.
Правда, Френкель ризикнув висунути і дві умови. Першу — дозволити йому створити новий ГУЛАГ, але вже залізничний. Другу — надати в особисте і повне розпорядження всі ресурси країни, хоч яких би він попросив. Скажіть, чи багато відомо прикладів, коли вождь і вчитель приймав умови, висунуті в’язнями? А тут прийняв. І без застережень. Оскільки рівень порозуміння був повний.
Так з’явилося нове творіння Френкеля — Головне управління таборів залізничного будівництва (скорочено ГУТЗБ).
О.Солженіцин пише, що це «залізничне чудовисько» взагалі випарувалася з системи соціалізму «з його дошкульним обліком». Френкель не звітує ні про що. Він не ставить наметів, не засновує табпунктів. У нього немає ніяких пайків, «столів», «казанів». (А, до слова, саме він перший і запропонував і столи, і казани! Тільки геній скасовує закони генія!) Він звалює купами в сніг кращу їжу, кожушини і валянки, кожен зек вдягає що хоче і їсть скільки хоче. Тільки махорка та спирт будуть у руках його помічників, і тільки їх треба заробити!»
Побудувати залізниці Френкель не зміг. Хоча ніякого сумніву в тім, що він би виконав наказ Сталіна, немає. Просто вождь поспішав укласти мир із фінами.
ГЕРОЙ ПіДКОНВОЙНОЇ ПРАЦі
Але дітище Френкеля, народжене в надзвичайних ситуаціях, не померло. Воно стало бурхливо рости й розвиватися далі. На ГУТЗБ посипалися одне за одним замовлення — залізниця вздовж кордону з Іраном, залізниця вздовж Волги, «мертва залізниця» від Салехарда до Ігарки, траса від Тайшета на Братськ. «Залізничний монстр», породжений одеським аферистом Френкелем, існував до середини 80-х років. Більше того, закладені Френкелем основні положення організаційної структури ГУТЗБ були на повну котушку використані при формуванні ГоловБАМ-буду. А робочі креслення, пошукові документи, підготовлені свого часу зеками з відомства Френкеля, й досі використовуються на Далекому Сході під час прокладання залізничних магістралей.
У війну відомство Натана Френкеля використовувалося в «найгарячіших точках». І тут хитромудрого, пробивного і нещадного Френкеля кликали на допомогу в критичні моменти. Коли під час Сталінградської битви необхідно було за місяць спорудити рокадну залізницю вздовж лінії фронту, зеки зняли рейки з уже побудованої ділянки БАМу і доставили їх на фронт, де за десять днів змонтували залізничну колію завдовжки 80 кілометрів.
Після перемоги Натанові Френкелю надали звання генерал-лейтенанта. Потім він став Героєм Соціалістичної Праці. Був нагороджений п’ятьма орденами Леніна.
У «Луб’янці» після війни він уже не сидів, працював заступником Лазаря Кагановича з залізничного будівництва. Останні дні свого життя наш герой і орденоносець провів у пошані і повазі.
Часи розвінчання культу особи його не торкнулися. Тому що він помер через кілька місяців після смерті Сталіна — людини, яка його хоч і садила, зате найкраще й оцінювала...