Велика радянська енциклопедія — видання, звичайно, авторитетне. Але все ж якось недобре вийшло, мовляв, «селище міського типу», де основні визначні пам’ятки «маслоробний завод, хлібозавод й інші підприємства харчової промисловості». Формально начебто й правильно, а за суттю… Все-таки мова не про звичайний населений пункт, а про Петриківку, яка має неофіційний, але цілком заслужений статус столиці народного українського живопису. Саме тут, на думку мистецтвознавців, зберігаються традиції унікального мистецтва розпису.
Безумовно, можна послатися на пануючу в ті часи ідеологію, яка, м’яко кажучи, не була ласкавою до виявів національної самобутності. Офіційна підтримка палехських, хохломських або гжельських майстрів тоді вважалася цілком достатньою для демонстрації розвитку народного мистецтва. Інша річ — тепер. Нині начебто все інакше, а втім, якщо розібратися, істотних змін, як і раніше, не спостерігається...
Дата виникнення петриківського розпису належить до другої половини XVIII століття, коли завдяки зусиллям гетьмана Петра Калнишевського відбувалося активне заселення Придніпров’я. Серед інших сіл, на місці козацького зимівника виникла й Петриківка, де місцеві господині завели звичай прикрашати стіни своїх глиняних хаток квітковими візерунками. Крім оберегового й декоративного призначення, яскраві картинки символізували духовне багатство сільських жителів. До мешканців же нерозписаних хат ставилися як до людей темних і морально убогих, з якими навіть здоровкатися не варто.
Основоположники традиції розпису не вирізнялися матеріальним статком, тому їхні образотворчі засоби були гранично прості: дешеві анілінові барвники, щіточки з котячої шерсті (так звані кошачки), загострені або обмотані тканиною палички, а то й просто пальці. Але саме такі нехитрі інструменти, якими користуються, до речі, досі, дозволяли створювати самобутні образи.
Найстаранніших петриківських художниць називали чепурушками. Завдяки їхнім зусиллям навички розпису передавалися з покоління в покоління.
На початку XIX століття розпис, що полюбився петриківцям, поширився на предмети домашнього побуту — посуд, скрині, брички. Приблизно в цей ж час з’явилися й мальовки. Так називали засновані на настінних орнаментах малюнки на папері, якими прикрашалося житло. Потреба в такому декорі спонукала до малювання цілі родини, які пропонували свої роботи на базарі. А оскільки на той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських художників стали популярними в інших регіонах України.
| На початку нинішнього століття почали говорити про те, що самобутнє народне мистецтво Петриківки себе вичерпало. Певне, приводом для цих чуток послужила звістка про банкрутство 2003 року фабрики «Петриківський розпис». Така ж незавидна доля й у концерну «Український художній промисел», який мав представництва у всіх регіонах країни. Держава удала, що їй до цього немає жодного діла. На щастя, доля народного мистецтва небайдужа для тих, для кого воно стало справою життя. Близько 40 художників створили «Центр народного мистецтва «Петриківка», який об’єднав 22 члени Спілки художників і шістьох заслужених майстрів народної творчості. Але, мабуть, набагато важливіше, що не скорочується потік відвідувачів центру, серед котрих багато дітей. Їхні захоплені погляди — цінніші за найвищі оцінки найбільш титулованих мистецтвознавців. Адже, на відміну від дорослих, дітлахам нічого лукавити, вони здатні безпомилково розпізнати звичайне диво справжнього мистецтва. |