За сімейним столом |
Ганна Бабенко — відомий, успішний український дизайнер. Її клієнтками є Катя Бужинська, Оксана Кулакова, телеведуча Людмила Харів, Оксана Білозір. У Ганни свій стиль у всьому — від одягу до сім’ї. І, по-моєму, вона найбільш вдало відповіла на запитання «Чи можна поєднувати родину й кар’єру?» — «Можна! Якщо займатися улюбленою справою з любим чоловіком».
— У вас із чоловіком спільний бізнес. Хто був ініціатором спільної справи, і як вам разом працюється?
— Це була моя давня мрія, хотіла здійснити її ще за Радянського Союзу, але тоді справді можна було лише помріяти й забути про це. А коли наша донька підросла, відчула спрагу діяльності, захотілося щось організувати. У 93-му запропонувала чоловікові: «Давай організуємо свою справу: шитимемо, одягатимемо людей». Спочатку він відмахувався, бо був абсолютно від цього далекий. Сергій тоді працював на телебаченні. Але десь до 95-го я його переконала остаточно. Більшість друзів йому казали: «Куди ви лізете?! Стільки навколо одягу. Як ви збираєтеся виживати? Це марні зусилля».
Однак, як бачите, в нас усе вийшло. Нині він директор модного салону Ганни Бабенко. Якщо поділити наші обов’язки, то на мені всі творчі питання, а решта, договори та бухгалтерія, на ньому. Він далекий від голок і ниток, але якщо треба полагодити машинку — може.
— Робочі конфлікти часто переростають у домашні сварки?
— Конфлікти виникають лише під час підготовки чергової колекції, тобто двічі на рік. І в основному організаційного характеру. Навіть не можна сказати, що ми сваримося, це, швидше, легкі перепалки. Звісно, багато що обговорюється вдома, оскільки, як завжди, на все бракує часу, але це в екстремальних ситуаціях. Я запальна людина, а Сергій спокійний, ніколи не підвищує голосу і дуже не любить, коли це роблю я. Щоправда, за довге сімейне життя трохи навчилася гасити в собі вибухи гніву й контролювати надмірну емоційність.
— Ганно, як ви познайомилися з майбутнім чоловіком?
— На вечірці, я прийшла туди з подругою. Сергій тоді був курсантом, служив у Києві. Я відразу помітила симпатичного моряка. Він запросив на танець, потім увесь час стояв і дивився на мене. Потім запропонував узяти участь у якомусь безглуздому конкурсі зі стільцями. Я сказала: «Не хочу, не стрибатиму я на стільці». Він засмутився. Згодом зізнавався: «Спочатку вирішив, що ти через мене не хочеш, потім зрозумів, що тобі конкурс не подобається». Ось так познайомилися і якось дуже стрімко одружилися. Зустрілися в листопаді, а в лютому вже зіграли весілля.
— Вам було 18, як на ті часи, зовсім юна наречена. Як батьки до цього поставилися?
— Річ у тому, що мене виростила бабуся, мама давно померла. І в Сергія батька не було, ми обоє з неповних родин. Бабуся, звісно, поплакала, поплакала, а потім каже: «Не можна дітям заважати. Зіб’єш — ще життя їм зіпсуєш». А якщо чесно, то в мене навіть думки такої не було, що не дозволять.
— І як пройшло весілля?
— Сергій їхав на практику, ми не хотіли чекати три місяці, тому розписувалися в районному загсі, а не в центральному. Ой, ми саме потрапили в дуже цікавий період. Це був розпал боротьби з пияцтвом. Безалкогольні весілля, горілка за талонами.
Тоді все було по блату. Накрили шикарний стіл у банкетному залі ресторану «Столичний». Весілля було невелике, на 50 чоловік. Звісно, якщо порівнювати з сучасними, наше було доволі радянським. Інших тоді просто бути не могло.
— Ви одружилися 14 лютого, на день святого Валентина. Символічно…
— Це сталося випадково. 1986 рік, який святий Валентин? Звісно, приємно, що так збіглося. Святкуємо щороку, ще трохи — і срібне весілля. Йдемо в ресторан у цей день або зустрічаємося з друзями.
— А як ви святкуєте Новий рік?
— Весело. Зазвичай їздимо до друзів на дачу, водимо хороводи навколо ялинки в лісі. Удвох зустрічали XXI століття, але о першій годині попівночі поїхали-таки до друзів, бо не можемо без веселих гамірливих компаній.
— У вас уже доросла донька...
— Так. Тринадцять років. Її звати Оля. Чотирирічною віддали доньку до школи мистецтв, у наступному році має її закінчити. Там є все: і танці, і музика, і малювання. Із семи років іде спеціалізація. Хотіли віддати дитину на виконавський, але вона сама себе перевела на художній. Оля малює, ліпить якісь чайнички, тварин, робить костюми. Вивчає сценографію, історію костюма, займається музикою. Гадаю, їй це придасться.
— Те, що в неї мама відомий український дизайнер, накладає певний відбиток на її життя?
— Ні. Ми цілком нормальна родина. Я ніколи не даю їй приводу думати, що вона може поводитися якось інакше. Коли їй виповнилося тринадцять, заявила мені: «Мамо, я вже тинейджер». Почала фарбувати вії, постійно знаходжу в неї свої лаки для нігтів. Нормальний процес дорослішання. До речі, навчається Олечка в школі, де свого часу навчалася я. У неї ті ж самі викладачі.
— Скажіть, позаяк у вас із чоловіком спільний бізнес, то й друзі спільні?
— Так, друзі спільні, але не через бізнес. У нас ще з юності, до відкриття ательє сформувалося коло спілкування. Нині дружимо сім’ями.
— А з відомих клієнтів із ким дружите?
— З Юрою Квєлєнковим, продюсером Каті Бужинської. Нині вони розлучилися, але фактично ми завжди спілкувалися з ним. Він чудова людина, й оскільки ми вже дружимо з ним, то прийматимемо будь-яку його половинку, тим паче що вона вже є. Близько спілкуємося зі співачкою Тетяною Піскарьовою. Нас познайомив Юрій Рибчинський, з яким у нас також теплі стосунки. Знаєте, клієнтів досить багато, але я не схильна пов’язувати дружбу з якоюсь вигодою. Як правило, друзі родом із дитинства, з юності.
— Ви 18 років разом. Це доля чи просто везіння, що ви так вдало знайшли одне одного?
— Не знаю. На це запитання, напевно, зможу відповісти наприкінці життєвого шляху. Звісно, у нас теж бували неприємні моменти, коли ми могли розлучитися. Гадаю, чимало людей зазнали таких труднощів. Особливо в перший рік подружнього життя. Елементарне притирання. Я звикла робити по-своєму, а його мама робить інакше. Приміром, я сова, він жайворонок. А сніданок вранці чоловікові приготувати? Кажу йому: «Почекай, милий, посплю й приготую». Адже я не відмовляюся, але о дев’ятій ранку в неділю хочеться поспати довше. Тим паче що Сергій сам чудово вміє готувати. (Він ріже продукти швидко й дрібно, як професійний шеф-кухар. Мені всі подруги заздрять.) У нас вистачило розуму зрозуміти: все це такі дрібниці, не варто на них зациклюватися. Нам удвох добре, цікаво — це головне, а рештою можна поступитися. Треба вміти вибачати й не пам’ятати образ.
— У такому разі, хто у вашій сім’ї поступливіший?
— Чоловік поступається, звісно. Але, як мені здається, менше.
— Сьогодні фіксується просто жахлива кількість розлучень, як, по-вашому, чому?
— Нині всі такі прагматичні. Раніше люди просто любили одне одного й хотіли бути разом. По-моєму, причина благополучних шлюбів у тому, що люди сходяться, бо їм добре разом, а не тому, що матеріально їм це вигідно. Я нині дивлюся, як молоді дівчата вибирають собі чоловіків, і дивуюся. Спочатку вивідують, де й ким працює, його соціальний статус, що він має та які перспективи. Тобто все від початку будується на розрахунку, а потім щось у цьому розрахунку змінюється, і їм уже нічого бути разом. На обрії з’являється вигідніший варіант.
Ще бабуся мене так виховувала: треба жити в любові та злагоді. Я завжди хотіла, щоб у мене була сім’я, дитина. Чоловік для мене найближча людина, він мене завжди підтримує, і дорожчого за нього в мене нікого немає.
— Хто у вас у сім’ї головний?
— У нас немає явного лідера. Обов’язків ми не ділили: ось це його, це моє. Якось Сергій був зайнятий і ніяк не міг поклеїти шпалери, взяла сама й усе доклеїла.
— Ви показали мені фото, де у вас на руках надзвичайної краси кіт...
— Кота звуть Філя. Його мені подарували на Восьме березня. Чоловік із донькою поїхали вранці нібито за продуктами. Повертаються, вручають мені квіти, потім донька розгортає пальто — а там білий клубочок. Чесно кажучи, була не в захваті, оскільки кіт — це завжди обдерті меблі й інші «принади». Тепер змирилася, а Філя став загальним улюбленцем.
— Які у вашій родині традиції?
— Чотирнадцятого лютого святкуємо річницю весілля, а відпустку завжди проводимо разом. Адже, по суті, на роботі ми не бачимося. Сергій десь у справах, я — в ательє. Лише ввечері зустрічаємося й розповідаємо, як минув день. Любимо подорожувати машиною.
— Ви як дизайнер коригуєте одяг чоловіка й доньки. Як вони до цього ставляться?
— Цілком нормально. Чоловік віддає перевагу класиці, а я намагаюся привчити його до більш вільного стилю. Він слухається. Багато речей ми з донькою купуємо разом, але вона поєднує їх сама. Плете собі прикраси з бісеру. Нашаровує майку на майку, спідницю на штани — це її творчість. Я в це не втручаюся, лише коли переборщить, можу зробити зауваження.
— У чому рекомендуєте зустрічати Новий рік?
— Неодмінно слід убратися в щось нове. Вдягаючи нову річ, людина почувається трішки оновленою. Бажано віддати перевагу відтінкам синього, жовтого та блакитного. Треба догодити мавпі, вона, як відомо, істота примхлива.