Ці мої нотатки зовсім несподівані навіть для мене самого. Бо вони не відображають основного змісту науково-професійної діяльності автора. Адже йтиметься про футбол.
Передбачаю запитання: невже приводом послужила знаменна подія, яка завершилася нещодавно, - фінал світової футбольної першості? Відповім: справді так. Однак не конкретні перипетії змісту самої першості, яких виявилося предостатньо. Хоча все ж таки зауважу як справжній і давній любитель цієї масової спортивної гри, що фінал пройшов під прапором суцільних несподіванок: поразка більшості претендентів, перемоги, здавалося б, слабких команд, безліч випадковостей, що вплинули на деякі результати. Достатньо згадати у фінальному матчі "зрізку" м'яча головою нападника хорватів у власні ворота; призначений у цьому ж матчі, де блискуче, як і в попередніх зустрічах, грали хорвати, спірний пенальті; помилку французького воротаря (капітана команди), що закінчилася курйозним голом. Скільки несподіванок, радощів і прикрощів, яка напруга пристрастей наповнювали ці дні!
По праву багаторічного шанувальника гри мільйонів, хотів би ще раз торкнутися цієї теми. Представники різних поколінь, особливо в минулому столітті, були завзятими шанувальниками футболу. Не зменшилося це захоплення і в наш час. Футбол давно з просто гри перетворився на соціальне явище. Чи не перебільшене це твердження і чи не звучить воно занадто пафосно? Не думаю. Скоріше, воно відображає природне людське прагнення позитивних емоцій.
Любителі й знавці футболу всі моменти матчів бачили й оцінили. Я ж, дивлячись на екран телевізора, згадував інший чемпіонат світу з футболу.
Річ у тім, що 20 років тому, влітку 1998-го, разом зі своїми колегами-медиками я брав участь у роботі Міжнародного конгресу з токсикології в Парижі. Проходив цей науковий форум у Будинку конгресів на пляс Етуаль (площі Зірки) - тут перехрещуються п'ять вулиць. Конгрес був багатолюдний (участь у ньому брало близько півтори тисячі людей), адже токсикологія як наука бурхливо еволюціонувала в останнє десятиліття. А щоб згадати тодішні враження, скажу тільки, що багато чого в Парижі впізнаване, бо пам'ятається з раніше читаного й баченого - літератури, театру, кіно.
Невід'ємна частина Парижа - кав'ярні. 1998-го в кав'ярні ходили переважно охайні бабусі, службовці різних офісів, молоді любителі послухати популярну музику. І ще один, головний різновид відвідувачів кав'ярень - футбольні вболівальники, які за кухлем пива із захватом дивилися тут по телевізору свою улюблену гру. Зізнаюся, що й мої колеги і друзі не уникли такої спокуси. Адже липень того року був для французів знаменним - у країні проходив світовий футбольний чемпіонат. Перед місцевими вболівальниками на обрії замаячіла омріяна першість Франції.
На одній з відомих вулиць на невеликому підвищенні було виставлено вирізані з фанери в натуральну величину фігури популярних французьких футболістів - Зідана, Анрі, Дюгаррі, Тюрама, Дешама. Останній, зауважу, був тоді капітаном команди, а нинішню першість провів як її тренер. Мабуть, це єдиний випадок, коли футболіст завоював два почесні звання - чемпіон світу як гравець і чемпіон світу як тренер. Але сказавши про Дідьє Дешама - героя нинішнього чемпіонату, не можна не згадати тодішнього блискучого воротаря збірної Франції Бартеза, голова якого, позбавлена рослинності, була своєрідним талісманом команди. По телевізору показували, як перед початком кожного матчу центральний захисник Блан обов'язково її цілував. Цікавий ритуал!..
Місто жило футболом. На Єлисейських полях, куди я заблукав увечері після конгресу, великими групами збиралися вболівальники різних команд, одягнені в кольори футболок своїх кумирів - бразильців, хорватів, голландців, німців. Але найбільше було, зрозуміло, французів. Палкі суперечки, голосні привітання, тости за перемогу від уболівальників, які за столиками смакували вино, сновигання авто, розцвічених прапорцями кольорів улюблених команд. Обстановка святкова й напружена. Так жив Париж усі ті 33 дні й ночі. Напередодні фінального матчу, який ми дивилися вже вдома, в Києві, в Парижі тільки й чутно було: "Бразилія чи Франція?", "Франція чи Бразилія?"…
Тріо видатних тенорів - Хосе Каррерас, Пласідо Домінго, Лучано Паваротті (до того ж запеклі вболівальники, які колись і самі грали у футбольних командах), дали чудовий концерт, присвячений завершенню чемпіонату. Концерт відбувся біля підніжжя Ейфелевої вежі, і пряма трансляція велася на 75 країн. У газетах писали, що виставу, як і сам турнір, дивилися 2 мільярди глядачів (нинішній чемпіонат подивилися 3 мільярди людей). Твори виконувалися шістьма мовами: французькою, англійською, італійською, німецькою, іспанською і португальською. Було оголошено, що всі кошти від концерту підуть на боротьбу зі СНІДом. Із вуст у вуста передавали жарт Хосе Каррераса, що головним аргументом на користь паризького виступу стала можливість для виконавців придбати найліпші квитки на фінальний матч.
Така атмосфера загального футбольного свята супроводжувала наш конгрес. Не оминула нас і спокуса подивитися останні матчі по телевізору в паризькій кав'ярні серед місцевих уболівальників. Замовили пиво й горішки, вмостилися за столиком ближче до екрана і повністю зосередилися на футбольних пристрастях. Пам'ятаю, дивилися матч Франція - Італія, а наступного разу - Франція - Хорватія. Радість французьких уболівальників після виграшу їхньої збірної в обох матчах важко передати словами. Всі цілувалися й обнімалися, почалися імпровізовані танці. Господар кав'ярні оголосив, що безплатно виставляє пляшку пива для всіх відвідувачів. А що коїлося на паризьких вулицях! Нескінченні сигнали машин, а в авто з відкритим верхом - уболівальники з прапорами, юрби радісних людей не тільки на тротуарах, а й на проїжджій частині. Незабутнє видовище!
Через рік після паризького ЧС з футболу я гостював у дочки в Мюнхені. І саме тоді, 23 травня 1999 року, на нейтральному полі в Мілані відбувся фінальний матч Ліги чемпіонів між мюнхенською "Баварією" та іспанською "Валенсією". Зрозуміло, мене не могло оминути загальне збудження, що охопило вболівальників баварської столиці. Того травневого дня буквально весь Мюнхен був біля телевізорів, спостерігаючи за драматичним розвитком подій на зеленому полі. Ще раз згадую тепер, що не відривався від екрана з початку і до кінця матчу, і можу засвідчити: гра була гідна фіналу!
Спочатку баварці не реалізували призначеного суддею одинадцятиметрового. Оскільки й основний, і додатковий час гри завершився нічиєю, призначили післяматчеві пенальті - одвічна футбольна лотерея. У результаті три удари "Валенсії" дивом відбив воротар німців Оллі Кан, якого по праву визнали героєм матчу. Треба було бачити радість мюнхенців того вечора на вулицях, а наступного дня - захват під час зустрічі футболістів і їхнього тріумфального проїзду містом у відкритих машинах у колоні, яку очолював президент клубу легендарний Франц Беккенбауер. Пам'ятаю юрби щасливих городян, убраних у кольори рідної команди, на центральній площі біля будинку ратуші, на балконі якої стояли гравці "Баварії". Зворушливе, яскраве видовище!
Рік 2004-й. Завершився перший етап фінальної частини іншої європейської першості. Завершився не без сенсацій. Три команди, що вважалися фаворитами у своїх групах, показали невиразну гру і вибули з турніру. Це збірні Іспанії, Італії і Німеччини. Несподіваним виявився вихід у наступну стадію чемпіонату збірних Греції, Швеції та, певною мірою, Чехії. В одному з газетних коментарів про минулі ігри сказано: "Те, що відбувається серед небайдужих до футболу громадян, неабияк нагадує те, що відбувалося на трибунах давньоримських арен, де публіка вирішувала, чи заслуговує переможений гладіатор помилування".
Цікаві великі плани на екрані телевізора, коли показували обличчя глядачів на трибунах. Ми чітко бачили найсильніші емоції: зміну захвату й суму, бурхливого схвалення і не менш бурхливого осуду, сльози радості й сльози обурення... Важко описати реакцію французьких уболівальників, коли забивали голи їхні кумири - Зінедін Зідан, Тьєррі Анрі, або англійських фанів, коли вісімнадцятирічний Вейн Руні, забивши в одному матчі чотири м'ячі, покинув поле зі зламаною ногою. А три перемоги поспіль чехів, особливо остання, коли вони вийшли на гру проти німців другим складом і виграли! У літопис турнірів увійде й найшвидший гол чемпіонату, забитий росіянами грекам на 67-й секунді; добірність голів, забитих тим-таки Руні та його однолітком зі швейцарської команди Фонлантеном (між іншим, не комусь там, а чемпіонам Європи французам). Отакі події на зелених полях Португалії ми спостерігали протягом двох тижнів.
Як давній прихильник футбольного дійства, хотів би поділитися враженнями далекими й зовсім недавніми. Коротко і, зрозуміло, суб'єктивно. У пам'яті спливають передусім повоєнні роки, коли при перших відвідуваннях столичного стадіону, який згодом довго називали "стадіоном Хрущова", палко обговорювалися версії проведення "матчу смерті", в якому брали участь знамениті футболісти київського "Динамо". Ці версії про матч із німцями в окупованому місті збереглися донині, причому не тільки в діалогах тих небагатьох, хто приходив на перші повоєнні матчі, а й у нинішніх газетних публікаціях. Версії ці суперечливі. Що в них правда і факти, а що версії й домисли - судити з упевненістю важко. Але одне очевидно: всі розповіді про цю подію - реквієм по улюбленцях київських уболівальників, данина їхній світлій пам'яті.
Одна обставина й нині залишається для мене загадкою. Коли на початку 1950-х років я їхав поїздом до Москви, то в одному з провідників упізнав колишнього гравця київського "Динамо" Гончаренка, якого шанувальники команди любовно називали Макарчиком. Але ж у низці версій про нього йшлося як про одного з розстріляних учасників легендарного матчу... Його ім'я згадувалося в одному ряду зі знаменитим воротарем М.Трусевичем, польовими гравцями І.Кузьменком, М.Коротких, О.Клименком та іншими.
Та повернімося до повоєнного футболу, коли київські футболісти нарівні змагалися з найліпшими московськими командами й по праву входили до числа лідерів цього найпопулярнішого в країні виду спорту. У ті далекі, але незабутні роки вболівальники не пропускали жодної гри. Кожен новий матч очікували як свята, ми будували прогнози, ділилися враженнями від ігор, раділи перемогам земляків, засмучувалися їхнім програшам. Скільки було переживань, дискусій, телефонних розмов на футбольні теми, скільки спільних післяматчевих посиденьок! Досі в пам'яті імена кумирів - майстрів українського футболу тих і наступних років: А.Ідзковський, М.Махиня, М.Михалина, П.Дементьєв, О.Макаров, А.Зазроєв, В.Матвієнко, А.Біба, Л.Серебренніков, Ю.Воїнов, В.Щегольков, В.Каневський, О.Базилевич, В.Лобановський, В.Турянчик, М.Коман, Є.Рудаков, М.Фоменко, Й.Сабо, С.Решко, В.Банніков, А.Пузач, А.Коньков, В.Колотов, В.Мунтян, О.Блохін, Л.Буряк.
Мій давній товариш Михайло Каганович, відомий у Києві спортивний журналіст, який друкувався під псевдонімом К.Михайленко, іноді втаємничував мене в закулісні перипетії матчів. І другий мій товариш, як і Михайло, популярний спортивний журналіст Леонід Галинський також ділився подробицями, пов'язаними з різними епізодами історії нашого футболу, зокрема інтригами, ініційованими покровителями команди з тодішньої влади.
Одна подія особливо схвилювала. Капітаном "Динамо" 1960-х років був один з найбільш результативних форвардів Союзу Віктор Каневський. Я і мої друзі були свідками вирішального голу легендарного капітана, який 1964 року вивів команду у фінал Кубка країни. Але з виданих у наступні роки офіційних довідників, де було наведено дані про динамівців тих років, прізвище Каневського зникло. У списку основного складу зазначено лише десять гравців. Прикра помилка? Аж ніяк. Причина - у переслідуваннях Каневського, який захотів виїхати на проживання за кордон. Не допомогло ні його почесне становище у футболі (після завершення кар'єри гравця він став шанованим тренером), ні спроби його близького товариша й однодумця Валерія Лобановського захистити одноклубника від переслідувань.
Не так давно я довідався, що Віктора Каневського, який свято шанував пам'ять Валерія Васильовича, запросили на ІІІ Міжнародний турнір, який у нас називають "Меморіал Лобановського". І він з далеких Штатів прилетів у рідний Київ, побував на матчах і зустрічався з динамівськими вболівальниками. І мені згадалася та давня футбольна дружина, в якій разом зі своїми партнерами Сабо, Турянчиком, Бібою, Банніковим та іншими зіркою сяяв Лобановський, котрий закручував з кутового удару свій фірмовий "сухий листок" у ворота супротивника; невгамовний форвард Каневський, який демонстрував неповторний дриблінг і забивав голи саме з флангових передач Лобановського. Прекрасна була команда і тоді, і в наступні роки. У її активі - дев'ять перемог у чемпіонаті СРСР, шість звань володаря Кубка. 1975 року команда завоювала європейський приз - Кубок володарів кубків, а потім і Суперкубок Європи, перемігши потужну "Баварію". Вражаючий приклад для нинішніх одноклубників!
* * *
У Сергія Ожегова в його "Толковом словаре" прочитав: "Футбол - спортивная игра двух команд (по 11 игроков в каждой), состоящая в том, что игроки стараются ударом ноги загнать мяч в ворота противника". Написано сухо й дуже лаконічно. А що в Енциклопедичному словнику? Тут сказано вигадливіше і трохи більше: "Мета гри - забити м'яч ногами або будь-якою іншою частиною тіла (крім рук) у ворота суперника". А далі уточнюється, що сучасний футбол зародився в середині XIX століття і що федерація футболу, заснована 1904 року, об'єднує нині 196 країн, з 1900 року гру включено до програми Олімпійських ігор, з 1930-го проводяться чемпіонати світу, а з 1960-го - чемпіонати Європи.
На превеликий жаль прихильників футбольних баталій, рівень цієї гри в Україні змушує бажати ліпшого. У той час як у західних і латиноамериканських країнах футбол зробив значний крок уперед і тішить уболівальників своєю видовищністю, гра навіть столичного "Динамо" нерідко буває невиразною. І залучення в команду чужоземних виконавців докорінно не поліпшує ситуації. А нам, старим уболівальникам, особливо згадується гра футболістів, яких тренував наш талановитий земляк Валерій Лобановський. Невже й надалі ми приречені лише на спогади?
І ще. У безлічі публікацій про цю найпопулярнішу гру, де шкіряний м'яч зусиллями міцних хлопців літає по зеленому полю, написано багато й аж ніяк не сухо. Вони читаються як бентежні розповіді, конкурувати з якими мені було б і невиправдано, і нескромно.
А ці нехитрі нотатки - данина поваги й прихильності до моїх друзів, колег, знайомих і однодумців, любителів футболу, які одностайно закликають наших професіоналів шкіряного м'яча після першості, яка збагатила їх уроками світового футбольного досвіду, тішити своїх вірних шанувальників грою, яка приносить радість, позитивні емоції і нашу нескінченну вдячність.