Головна новина вересня — аж ніяк не традиційний провал збірної України в черговому відбірному циклі, а призначення народного депутата України Олега Володимировича Блохіна головним тренером жовто-блакитної дружини.
Блохін — особистість легендарна на 1/6 світового суходолу. Йому належать усі мислимі і не тільки спортивні досягнення, встановлені на зеленому прямокутнику футбольного поля. Український сенатор у свої молоді роки назабивав за дві сотні м’ячів у ворота команд співвітчизників, які представляють нині незалежні держави. Разом із «Динамо» Блохін вигравав двічі Кубок кубків, а в двох матчах за Суперкубок УЄФА з мюнхенською «Баварією» забив три м’ячі у ворота чемпіона світу Зеппа Маєра. У той час нинішній кумир німецьких уболівальників Олівер Кан, як то кажуть, під стіл пішки ходив. За такі заслуги Олег Блохін 1975 року був названий найкращим гравцем Європи.
Закінчивши, можна сказати, у похилому для футболу віці активні виступи за «Динамо», Блохін догравав в Австрії, а потім, немов древня богиня Афродіта, вийшов із морської піни на футбольні береги Еллади. Цей крок Блохіна без натяків заслуговує найсхвальніших епітетів, оскільки ні до, ні після «київської блискавки» жоден із пострадянських футбольних тренерів не працевлаштовувався в Західній Європі.
Перебуваючи у Греції, Олег Блохін став «забутим кумиром»: для України його подвиги канули в Лету. І досі футбольний Геракл із берегів Дніпра ні-ні, та й поскаржиться на відсутність до нього уваги з боку тих осіб, які, на його думку, просто зобов’язані були відстежувати його нелегкий шлях у слизьких лабіринтах грецького чемпіонату.
Повернувшись, немов Одіссей після довгих мандрівок до рідних пенатів, Олег Володимирович якийсь час майже безоплатно допомагав Леоніду Буряку наповняти вітром тонкі вітрила одеського «Чорноморця», можливо, чекаючи більш цікавих професійних пропозицій. Проте, переконавшись у тому, що гора не квапиться до Магомета, активно включився у вир політичного життя нової України. Спочатку разом із «Громадою» та її «головним тренером» Павлом Лазаренком увійшов у вищу парламентську лігу. Потім відбувся «трансфер» у Компартію, котра понині перебуває під опікою теоретика тотальних переміщень — Петра Симоненка, а недавно Олег Володимирович поміняв «червону» команду на дружину СДПУ(о).
Певно, саме нарешті визріла ідейна переконаність і впевненість у правоті політичних орієнтирів однопартійців і стала «останньою краплею» у призначенні на пост тренера головної команди нині об’єднаного соціал-демократа Олега Блохіна.
Таке призначення далося соратнику по партії Григорію Суркісу, прапороносцю Федерації футболу України, нелегко — після болісного аналізу і безсонних ночей. Рубікон вибору був вистражданий: адже два попередні цикли збірної України під проводом Григорія Суркіса нагадували сумну історію про Сізіфа, котрий так і не викотив важкий камінь на вершину крутої гори.
У ролі якого героя грецької міфології виступить черговий наставник збірної: Геракла, Сізіфа, Нарциса, Ікара?
Дивує інше: усіх «собак» за невдачі в попередніх циклах повісили на тренерів, хоча в подібних випадках істинні демократи не знімають із себе особистої відповідальності. Як відомо, у перемоги — багато батьків. А поразка — завжди сирота...
Футбольний союз однопартійців цього разу однозначно передбачає колективну відповідальність за результат. Адже йдеться, зрештою, про обличчя українського футболу.