Такими словами розпочався один із виступів на конференції молодих учених, присвяченій пам’яті академіка Володимира Веніаміновича Фролькіса. Конференція відбулася через півроку після його смерті. І сьогодні, напередодні річниці втрати, ми знову з твердою впевненістю можемо сказати, що його життя, його науковий подвиг — вражаюча віха в розвитку вітчизняної медицини. Пригадаємо його наукову творчість, яка стала для нас уже звичною та невід’ємною в повсякденному плині днів. Пригадаємо насичене якимось особливим емоційним світлом його спілкування з колегами, друзями й численними учнями. Пригадаємо його усмішку, доброту, неповторні Фролькісові жарти й дотепи, жести в діалогах зі співрозмовниками — як вияв симпатії та доброго ставлення. Пригадаємо незмінну його увагу до прохань допомогти — клінічною розгадкою, порадою, консультацією. Все це було ознаками вченого особливої людської природи, котрий з радістю обдаровував усіх, з ким він зустрічався на ниві науки, своїми ідеями, досвідом, знаннями.
Дослідник-романтик, він не випадково говорив про те, що між «наукою і поезією багато спільного, а головне — прагнення пізнати сутність явищ... І не тільки пізнати, а й багато чого змінити».
Марина Цвєтаєва якось зауважила, що в другій половині життя важливий не успіх, а важливо встигнути. Володимир Фролькіс, В.В., як його зазвичай називали поміж себе співробітники й учні, встиг багато чого. З його ім’ям пов’язано розвиток не лише вітчизняної, а й світової геронтології — однієї з найгуманніших і водночас надзвичайно складних і драматичних ділянок медицини та біології. Проблема подовження життя людини — уні-версальна, соціальна й медико-біологічна проблема, якій В.В. присвятив свої багаторічні дос-лідження та праці — філософські, теоретичні, експериментальні. І всі вони наріжним каменем лягли в основу становлення широко відомої у світі наукової школи українських геронтологів. Праці Володимира Фролькіса дістали гідне міжнародне визнання, їх відзначено багатьма високими нагородами, а їхнього автора — неабиякими почестями. Пам’ятаю, з якою радістю ми дізналися, що Світовий парламент гуманітаріїв, куди входять багато нобелівських лауреатів, відомі громадські діячі, видатні вчені, зірки літератури й мистецтва, обрав В.В. своїм членом із врученням Лицарського Хреста. До цього слід додати й нагородження його Міжнародною асоціацією геронтологів медаллю ім. Ф.Верцара, обрання почесним членом наукових товариств геронтологів низки країн, присудження наукових академічних премій ім. О.Богомольця й І.Мечникова, Державної премії України.
В історії вітчизняної науки відомі вчені, чия громадянська позиція, принципові судження ставали суспільним феноменом, привертали до себе особливу увагу, ставали предметом обговорень і роздумів. Помітне місце в цій плеяді, безперечно, належить Володимирові Фролькісу. І не тільки за життя, а й тепер, коли його вже немає. Він незримо весь цей рік залишався серед нас, нагадуючи про себе в найрізнома-нітніших ситуаціях. Проходили наукові форуми в рамках Національної академії й Академії медичних наук — колеги В.В. по академії А.Майбенко і Г.Дзяк присвячують йому свої наукові доповіді, відбулися в НАН чергові читання, присвячені пам’яті видатних українських учених, одне з них — про життя й діяльність Володимира Фроль-кіса. Вийшов документальний кінофільм про В.В., майстерно зроблений режисером Людмилою Борисовою. Відбулися чергові щорічні збори АМН, і до їх відкриття приурочили вихід у світ книжки «Академіки про медицину, час і про себе» з післямовою Володимира Фролькіса «Що вік прийдешній нам готує? Надії та прогнози». На першій сторінці цього незвичайного видання, підготовленого за його ініціативи, напис: «Світлій пам’я-ті академіка Володимира Веніаміновича Фролькіса присвячується». Так нагадує про себе наш друг В.В., котрий не тільки незримо присутній, а й нібито бере участь у багатьох сьогоднішніх справах та подіях.
А ще йому нинішнього року посмертно присуджено премію ім. М.Стражеско. На заключному пленарному засіданні третього конгресу геронтологів і геріатрів України, який щойно завершив свою роботу, учень В.В., член-кореспондент АМН України В.Безруков виступив із доповіддю «Геронтологія — сучасний стан і прогнози на майбутнє», першим автором якої був Володимир Фролькіс, який сформулював 12 гіпотез механізму старіння. Данина любові та вдячності своєму вчителеві! Нині в часописі «Лечение и диагностика», де В.В. з дня створення цього видання був науковим керівником, почали друкувати «Афоризми від академіка Фролькіса» — унікальна публікація». Залишив нам В.В. рівно 100 афоризмів. Той, хто їх прочитає, зможе переконатися, що в кожному з них — риси його таланту, образність мислення, точність визначень. Ось лише кілька його афористичних суджень: «Є талант творчий, є талант людський. Коли вони зливаються в одній людині — це підносить усіх»: «Старіння лише підводить людину до прірви, куди скидають її хвороби...»; «Не старіти можна тільки антистаріючи...»; «Майже за О.Пушкіном — творчості, як і коханню, кожен вік підвладний...»; «Медицина — найемоційніша професія, бо хворий, котрий звертається до лікаря, завжди перебуває в стані стресу...»; «Наукова творчість, як і будь-який вид творчої діяльності людини, процес суто індивідуальний. Сто композиторів разом не створять «Місячну сонату», сто поетів не напишуть «Евгения Онегина»...»; «Молодість — категорія почуттів і розуму. Немає молодих і старих учених. Є вчені талановиті й бездарні, пристрасні та байдужі, яскраві й сірі».
Дослідник зі світовим ім’ям... Громадський діяч... Неповторний оратор... І просто чарівна людина й відданий друг. Уже рік минув, як він пішов від нас. У це важко повірити. І, мабуть, тому, що, як уже говорилося, в повсякденних справах ми постійно відчуваємо еманацію його діяльності й ідей, відчуваємо незриму присутність В.В. серед нас — його друзів, колег, наступників. Здається, лише вчора він виступав на всеукраїнському форумі медиків, де проголосив, що нам потрібна зараз тільки правда, а не «возвеличуючий обман». Чітко згадую, здавалося б, щойно сказані ним слова: «Основна ідея — загальнодоступність медицини, щоб в Україні люди не вмирали через те, що в них бракує грошей на лікарські препарати, бо «оскаженіли» ціни. ...Я дуже задоволений, що в наших пропозиціях зникла ідея приватизації лікувальних закладів. Цілком очевидно, що приватизуватимуть найкращі заклади. Це з ходу каструє всю медицину. А ще ніколи кастрація не була методом лікування імпотенції». І про те, чого не може не підтримати сучасний дослідник, зайнятий науковим пошуком у природознавстві: «Ми стоїмо на порозі нового століття. Буде створено речовини прицільної дії, буде створено клонуванням штучні органи власне людини, процвітатиме генна — й генно-регуляторна теорія. В усіх країнах світу відбувається гуманізація науки. Грошей мало на науку, але треба концентруватися на пріоритетах. Мені здається, що в країні таким пріоритетом повинна бути медицина та біологія».
Усе це було настільки точно й водночас пророче сказано торік 1 жовтня. А 2 жовтня вранці В.В. раптом стало зле, лікар і близькі прожогом кинулися йому на допомогу, але все вже було позаду, його не стало...
Згодом президент Національної академії наук Борис Євгенович Патон скаже про нього: «Учених великих, навіть видатних чимало, а от справжніх Людей, на превеликий жаль, мало, їх стає дедалі менше. Усім своїм життям Володимир Веніамінович Фролькіс заслужив найпочесніше звання — Людина... Наукові заслуги його справді величезні, і Володимир Веніамінович належить до числа великих учених. Його нам завжди бракуватиме, і ми мимоволі будемо запитувати себе: а що сказав би, що зробив би, що порадив би наш незабутній Володимир Веніамінович?..»
Хочеться вірити, що його заслуги дістануть вищу оцінку і що його ім’я з’явиться на фронтоні будинку інституту, де майже півстоліття він творив, виховав не одне покоління наукової молоді, засмучувався, коли не все вдавалося зробити, радів, коли з науковим пошуком сусідила удача.
В одній зі своїх публікацій на сторінках «Дзеркала тижня» — а таких публікацій, неординарних і яскравих, було багато, і кожна з них викликала зацікавлення читачів — він говорив про те, що розмірковувати про смерть слід змолоду. Адже саме ці думки «...змушують замислитися над сенсом життя, навчитися відокремлювати головне від другорядного». В іншій публікації, ніби продовжуючи сказане й роблячи з нього висновок, він закликав нас ставитися до кожного дня як до маленького життя. В одному зі своїх афоризмів Володимир Веніамінович ділиться думкою про те, що «смерть додає цінності життю». Погодимося з ним і постараємося осягнути цю, здавалося б, просту, але таку мудру на всі часи істину. Осягнути в ім’я життя, в ім’я пам’яті про незабутню Людину, Друга, Вченого.