Я давно чув, що у Борохові живе справжній француз, але вважав, що це якийсь місцевий анекдот, проте вирішив перевірити. У селі довго пояснювали, як дістатися до помешкання Міші Француза: прізвище цього чоловіка чомусь ніхто не знав.
Старенька хатинка була підперта якимось іржавим бідоном, а господаря ми знайшли у сусідів.
— Добре, що ви приїхали, — почав нашу розмову Михайло Якович, — я давно хотів розповісти про свого батька, може, газета допоможе його знайти. Мій батько — француз, мати — українка, народився я в Німеччині, в Потсдамі, 1944 року, а моє прізвище — Борисов. Дід по батьковій лінії був емігрантом з Росії і після революції 1917 року втік у Францію. Мого батька звали Жак Якоб Крепе...
Спочатку я нічого не міг зрозуміти з плутаної розповіді Михайла Яковича, але згодом вималювалася така картина: 18-річна волинська дівчина з села Борохів, що на Волині, Ольга Панасюк у 1942 році була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Потрапила вона у місто Потсдам неподалік Берліна. Працювала у ресторані для офіцерів. Часто там бував лікар-француз, який звернув увагу на красиву дівчину-слов’янку. Зав’язалося знайомство, адже хірург добре знав російську мову. Очевидно, й виникло те неповторне почуття, яке і називають коханням. Ольга завагітніла. Француз не відмовився від неї, навпаки, ще більше турбувався. І коли настав час жінці народжувати, влаштував Ольгу у німецький госпіталь. П’ятнадцятого квітня 1944 року волинянка народила хлопчика, якого Якоб називав Мішель, а Ольга — Міша. До кінця війни вони жили у Потсдамі, а після капітуляції Німеччини постало питання: куди їхати?
— Мати згадувала, — каже Михайло, — що батько просив: «У моїх батьків три заводи, дві фабрики — їдьмо у Францію». Вона ж відповідала: «А мій батько має чотири лавки». Зійшлися на тому, що спочатку побувають на Волині, побачаться з родиною, а потім виїдуть жити у Францію. Це було фатальне рішення, але дуже вже жінка скучила за батьківщиною та за рідними.
Привезла Голька у село свого коханого француза і маленького Мишка. Якоб був вражений бідністю волинян і все запитував: «Куди ти мене привезла? Де твої чотири лавки?», а жінка відповідала: «Ось — одна, там — друга, а надворі третя...». Розгублений француз взявся за голову, він нарешті зрозумів, що лавками в Україні називають ослінчики, на яких сидять, а не магазини. Вирішили добиватися дозволу на виїзд у Францію. Але у Радянський Союз після війни було легше в’їхати, ніж виїхати.
Час був тривожний, неспокійний, кваліфікованих медиків на селі не вистачало. Коли односельці дізналися, що Гольчин француз — лікар, стали звертатися по допомогу.
— Мама розповідала, що якось одна дівчинка зламала ноги, аж пальці були вивернуті назад, — продовжує Міша Француз, — принесли її до нас. Батько оглянув, потім міцно прив’язав її до столу, дав ковтнути горілки (наркозу ж ніякого не було) і склав їй ніжки. Через кілька місяців дівчинка вже бігала.
Про талановитого хірурга стали говорити у навколишніх селах. Йому навіть запропонували роботу у луцькій лікарні, але Якоб відмовився. Бо зібрався їхати у Москву у французьке посольство, щоб вивезти сім’ю на свою батьківщину, адже він — іноземний громадянин.
Я досі не можу зрозуміти, як хірурга не заарештували ще у Борохові, і він прожив у селі майже два роки. Тепер точно невідомо, куди зміг доїхати наївний француз, але заарештували його ще у поїзді. Висновок простий і закономірний: якщо іноземець, значить, шпигун. У 1947 році Жака Якоба засудили на вісім із половиною років за шпигунство на користь Франції. А сидів хірург у знаменитій Владимирській тюрмі під Москвою у спеціальному корпусі для іноземців. Проте й у неволі не забував про сім’ю.
— З Владимира нам передавали нелегально батькові листи, — пригадує син. — Сусідка Люда Паламар приходила їх читати, бо мати неписьменна була. Я добре запам’ятав — у мого батька дуже красивий почерк, такого ні в кого не бачив. Він знав, крім французької, німецьку, російську, англійську мови.
Трохи пізніше їм передали листа, у якому Жак Якоб писав, що зробив якусь дуже складну операцію великому начальнику з Москви. Якщо той виживе, то йому дадуть дозвіл забрати сім’ю і повернутися у Францію.
— Я вже до школи ходив, — продовжує Михайло Якович, — як матері прийшов з Москви якийсь лист, що його треба було підписати. А вона писати не вміла, їй порадили: замість підпису поставте хрестика. Таким хитрим методом змусили її підписати відмову від чоловіка-іноземця і документ про те, що вона не хоче з ним виїжджати у Францію.
— Я часто запитував маму: «Чого ж ти така дурна і не поїхала з батьком?». А вона відказувала: «Та боялася, бо лякали мене кегебісти і все казали, якщо захочеш їхати з ним, то на Сибір вивезуть і там буде тобі Франція...».
Мабуть, десь у 1954 році Жак Якоб Крепе виїхав на батьківщину. Йому так і не дали побачитися з сім’єю. Проте француз не забув про свою українську родину. Іноді, незважаючи на «залізну завісу», доходили листи, але зворотна адреса була зафарбована, так що Михайло Борисов не знає точної адреси свого батька.
— А Французом мене дражнили з дитинства, — каже він, — так Французом і буду до смерті. Моє життя непросто склалося, адже я вважався «сином ворога народу». Гвалт, як хотів льотчиком бути. Та коли став оформляти документи, сказали — не можна, бо батько — француз. За кордон не мав права виїхати. А так хотів би знайти свою французьку родину. Може, ще й тепер батько живий, він з 1914 року народження. Там люди довго живуть.
Михайло Борисов двадцять вісім років пропрацював водієм і став сліпнути, довелося залишити роботу. Сімейне життя також не склалося, два роки тому мама померла. Все життя згадувала Якоба, так заміж і не вийшла. За словами сина, вона завжди плакала, як чула французьку пісню по радіо, дуже хвилювалася і повторювала: «Сину, ото мова твого батька...».