Власне кажучи, жодне інше почуття або стан не є таким бажаним і водночас таким незвіданим для людини, як кохання. Скільки романів, віршів написано, скільки фільмів знято… «Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?» (Булат Окуджава). Відчуваєте? Ось і я, наче заворожена знайомим словом на букву «К», зразу підводжу очі до неба й налаштовуюся на високий лад. Але не будемо сьогодні вкотре оспівувати, краще спробуємо розібратися, що ж ми називаємо коханням і чи можна навчитися кохати.
Спочатку - невеликий екскурс в історію, щоб зрозуміти, кохання - не невроз, не примха, не наслання, не ліки від нудьги, а життєва необхідність для людей. Філософи вважають, що, відділившись у момент народження від матері і усвідомивши згодом свою самотність у світі та викликану нею безпорадність, людина все життя прагне з’єднатися в тій чи іншій формі з іншими людьми і зовнішнім світом. За свою історію людство пройшло кілька стадій пошуку такого єднання: ритуальні оргії первісних племен, підпорядкування групі (від сім’ї до держави і церкви), творча діяльність, у процесі якої творець і його витвір зливаються воєдино.
Втім, жодна з цих форм не була досконалою, оскільки не позбавила людей відчування себе піщиною у величезному світі. «Єднання при оргієстичному злитті має тимчасовий характер, єднання шляхом конформізму - всього лише псевдоєднання; те, чого досягнуто в процесі творчості, не поширюється на інших людей. Таким чином, усі вони - лише часткові відповіді на екзистенційне питання. Повна відповідь міститься у досягненні єдності з іншою людиною, злиття з нею, тобто в коханні» (Еріх Фромм, «Мистецтво любити»).
І тут починається найцікавіше. Вважається, що кохати вміють усі, що це дається людині від природи, що кохати просто, але важко знайти об’єкт для кохання. «Навряд чи є хоч одна інша діяльність, за яку бралися б із такою безмежною надією та очікуванням і яка б так незмінно кінчалася невдачею, як кохання», - каже Еріх Фромм у тій самій праці.
Відомий російський психотерапевт Сергій Петрушин вважає, що саме «міф про кохання» є основною перешкодою на шляху людини до справжнього кохання, а хороші стосунки будуються не на коханні, а лише на збігу наших уявлень про нього. Так, щоб уникнути різночитань у понятті «кохання», він навіть пропонує радикально скасувати це слово і натомість вживати, наприклад, «Х». «Тоді, якщо людина нам каже «Я тебе «Х», - пише він у своїй книжці «Мистецтво бути разом», - замість ілюзії розуміння, ми почнемо розбиратися, що ж інший вкладає в ці слова і які очікування будує у зв’язку з цим. Адже для когось «Я тебе кохаю» означає «Мені з тобою добре», для іншого - «Я хочу тебе», для когось - «Я беру тебе за дружину». Розбіжність прихованих очікувань призводить до непорозумінь і образ, на кшталт «казав, що любить, а сам обдурив».
Але вже чую обурені голоси, що, мовляв, не треба нам «Х», ми хочемо справжнього, великого і чистого - з великої літери «К». І тут найпоширеніша помилка всіх часів і народів - сприймати закоханість за кохання. Адже це саме закоханість містить у собі одвічне протиріччя: з одного боку, вона не «спалахує» по-кіношному, а виникає цілком раціонально й закономірно як емоційний відгук на фізичну привабливість, ознаки успішності або соціального статусу, а з іншого - як заведено писати в романах, сліпа від надзвичайного дива несподіваної близькості ще недавно двох чужих людей. «Сліпота» тут хороша підмога, адже насправді ми дуже скоро усвідомлюємо, що наш партнер зовсім не такий ідеальний, не має тих рис, якими ми його наділяємо. Але ми такі раді обманюватися і тому так не хочемо, щоб пелена спала з очей.
Однак, як пише Фромм, «за своєю природою цей тип кохання недовговічний. Знайомство стає дедалі тіснішим, близькість усе більше втрачає характер дива, і зрештою взаємне розчарування й нудьга вбивають те, що ще залишилося від початкового захоплення. Проте на самому початку партнери й не підозрюють про це: по суті вони сприймають силу пристрасті, те, що «божеволіють» одне від одного, за свідчення сили кохання, але ж це може бути свідченням лише міри їхньої попереднього самотності» («Мистецтво любити»).
Однак, саме перебуваючи під впливом закоханості, чимало людей одружуються, вважаючи, що вони нарешті «знайшли» кохання. Але, одного разу прокинувшись, у всіх сенсах цього слова, вони почуваються обманутими. Одні починають шукати причини одне в одному, звинувачують швидкоплинне кохання. Інші змиряються з недовговічністю кохання, згадують, що навіть казки завжди закінчуються на тому, як вони «одружилися і жили довго й щасливо», і що кохання буває тільки в книжках та мріях нервових гімназисток. Їхній шлюб якщо й зберігається, то «ради дітей», спільної житлоплощі, і в найкращому разі - вони стають «командою співробітників», у якій, за визначенням відомого американського психоаналітика минулого століття Г.Саллівана, кожен «пристосовує власну поведінку до ВИРАЖЕНИХ потреб іншої людини у прагненні досягти спільних цілей» (Г.Салліван, «Інтерперсональна теорія психіатрії»). Певний час були популярними тренінги, спрямовані на те, щоб допомогти людям перетворити їхній шлюб у злагоджену команду, кожен член якої виконує свою функцію.
Однак, ставши функціонером від шлюбу, людина не ставала щасливою. Головною помилкою теорії Саллівана, на думку Фромма, було «вилучення» з основи шлюбу кохання і залишення в ньому тільки рутини й нудьги. Адже автор говорив про виражені потреби, тоді як кохання передбачає взаємну реакцію двох людей на невиражені потреби одне одного. Інакше це й не кохання взагалі, а підприємство якесь або, за словами Фромма, «егоїзм удвох» людей, котрі об’єднуються, щоб обстоювати свої спільні інтереси проти ворожого, відчуженого світу.
Так, зневірившись і знаючи з власного досвіду, що все одно все закінчиться кепсько, багато хто воліє обмежуватися «легкими» зв’язками, які ні до чого не зобов’язують. Мені постійно доводиться спілкуватися з людьми, котрі просто бояться кохання, точніше - того болю, який, як вони впевнені, воно їм завдасть. Вони придумують усілякі техніки захисту, наприклад: не вір, якщо тобі кажуть, що тебе кохають, - тебе просто хочуть використати, а отже, треба постаратися якнайбільше використати іншого і якнайменше віддати натомість. Або ще: ніколи не показуй, що ти потребуєш кохання, інакше тобою почнуть маніпулювати, а якщо тебе покохали, не показуй, що кохання тобі потрібне, бо за це доведеться розплачуватися. Чи слід казати, як збіднюють такі горе-донжуани своє життя і що під самовдоволеною маскою зазвичай ховається глибоко самотня людина, котра майже зневірилася знайти кохання.
Ось знову: знайти кохання. Ми чомусь помилково віримо, що кохання можна отримати ззовні, треба тільки вміти, наприклад, терпляче чекати. Пам’ятаєте бабусин вислів «любов і на печі знайде»? Так багато жінок із яскраво вираженим «комплексом Ассоль», старанно очікуючи, проживають своє життя, так і не дочекавшись кохання. Своє очікування ці жінки виправдовують, раціоналізуючи його тим, що їм потрібен «справжній» чоловік, «Він або ніхто». Ось тільки зворотний бік такого «благородства» - прагнення отримувати, пасивність душі, страх віддавати. У результаті - така жінка живе в паралельному уявному світі, спустошуючи марними мріями своє реальне життя.
Отже, хороші новини для зневірених: кохання не потрібно ні шукати, ні заробляти - воно в нас самих, в активності і щедрості нашої душі. А ще Еріх Фромм відкрив формулу любові: ТУРБОТА, плюс ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, плюс ПОВАГА, плюс ЗНАННЯ. Під турботою мається на увазі не дріб’язкова опіка з метою контролювати кожен крок, а «активна турбота про життя і зростання того, кого ми любимо». Бути відповідальним у коханні, за Фроммом, означає розпізнавати саме невисловлені потреби коханої людини.
Відповідальність могла б легко виродитися у пригноблення і власницький інстинкт, якби не було третього аспекту кохання - поваги. Вона, на думку Фромма, «означає здатність бачити людину такою, якою вона є, усвідомлювати неповторність її індивідуальності. Повага існує тільки на основі свободи. Як співається в давній французькій пісеньці, «кохання - дитя свободи, і ніколи - панування».
І, нарешті, знання. Неможливо поважати людину, не знаючи її; турбота і відповідальність, не ведені знанням, були б сліпими, а знання, не мотивоване турботою, - порожнім.
У Саллівана є ще одне визначення цього почуття: кохання зароджується в той момент, коли людина починає відчувати чужі потреби настільки ж важливими, як і свої власні.
Ще один істотний чинник. «Кохання до однієї людини і байдужість до всіх інших - це не кохання, а злиття, розширений егоїзм, - писав Еріх Фромм. - Якщо я можу сказати комусь «Я люблю тебе», це означає, що я можу сказати: «Я люблю в тобі всіх, через тебе я люблю світ, я люблю в тобі і себе».
Багато хто заперечить, що така формула, швидше, підійде для визначення дружби, а де ж пристрасть? Еротична любов має властивість винятковості двох людей одне для одного, чого немає і в найщирішій дружбі. Оскільки у свідомості багатьох людей сексуальне бажання нерозривно пов’язане з уявленням про кохання, вони легко помиляються, думаючи, що кохають одне одного, коли відчувають фізичний потяг. Але його можуть викликати також тривога, страх самотності, прагнення підкоряти.
У сексуальному потязі, що базується на коханні, немає прагнення володіти, підкоряти, він заповнений ніжністю. І ще одна відмінність. Секс, вважав Фромм, теж «може створити короткочасну ілюзію союзу, але без кохання такий «союз» залишить людей чужими одне одному, як і раніше».
Коли кажуть: «Я не можу без тебе жити» - це ознака інфантильного кохання: я кохаю, тому що мене кохають. Девіз зрілого кохання - мене кохають, тому що я кохаю. Незріле кохання каже: я кохаю тебе, тому що ти мені потрібен, а зріле: ти мені потрібен, тому що я кохаю тебе. Пам’ятайте: чим більше ви любите людину, тим на більшу відстань можете її відпустити, якщо це потрібно для розвитку її особистості.