UA / RU
Підтримати ZN.ua

ФОЛКЛЕНДСЬКА ВІЙНА

Фолклендські (Мальвінські) острови, 12.2 тис. кв. км, населення 2,1 тис. чоловік (за даними 1991 р.). Належать Великобританії...

Автор: Сенді Вудвард
Контр-адмірал Вудвард,1982 р.

Фолклендські (Мальвінські) острови, 12.2 тис. кв. км, населення 2,1 тис. чоловік (за даними 1991 р.). Належать Великобританії. Столиця — Порт-Стенлі. Аргентина, не визнаючи британського суверенітету над островами, в квітні 1982-го силою встановила контроль над ними. А в травні-червні того самого року Великобританія таким же чином відновила їх колишній статус.

Адмірал Вудвард очолював бойові дії оперативного з’єднання Великобританії. Він опублікував книгу мемуарів «Сто днів», написану в співавторстві з Патріком Робінсоном. Тут, за люб’язної згоди автора, ми наводимо в скороченому варіанті деякі її розділи.

З передмови до мемуарів, написаних Маргарет Тетчер, на той час прем’єр-міністра Великобританії

Непросто прийняти рішення, яке кидає країну в безодню війни за вісім тисяч миль від вашого дому. У такі моменти неможливо збагнути розумом увесь тягар війни, уявити горе родин, які втратили близьких. Та це диктувалося необхідністю: у п’ятницю, 2 квітня 1982 р., Аргентина напала на Фолклендські острови.

Напередодні, у середу ввечері, міністр оборони Джон Нотт розшукав мене в палаті громад. Занепокоєння на його обличчі, напруженість у рухах свідчили про незвичайність візиту. Він повідомив, що аргентинський флот вийшов із баз чи то для проведення особливих навчань, чи то для захоплення Фолклендів.

Я терміново скликала на нараду міністрів і радників. Я точно знала, що потрібно робити: якщо острови захоплять, їх потрібно повернути. Консультанти, навпаки, були не дуже оптимістично налаштовані.

Я запитала в адмірала Ліча: «Перший морський лорде, що ми зможемо зробити, якщо станеться вторгнення?». Ніколи не забуду його спокійну та впевнену відповідь: «Я можу сформувати оперативне з’єднання з есмінців, фрегатів, десантних кораблів і допоміжних суден на чолі з авіаносцями «Гермес» і «Інвінсібл». З’єднання може бути готовим до виходу в море через 48 годин».

Книжка «Сто днів» написана людиною, яку до цього я ніколи не зустрічала, та я постійно думала про неї протягом тих жахливих тижнів весни 1982 року. Для всіх нас контр-адмірал Сенді Вудвард був тоді головним британським командувачем, який безпосередньо відповідав за повернення Фолклендських островів. Пізніше він став адміралом сером Джоном Вудвардом.

З передмови автора

Я намагався написати цю книжку у вигляді розповіді близькому другу. Моїм помічником став Патрік Робінсон. Я вибрав його через те, що він ніколи не служив у Королівському ВМФ і навіть ніколи не був на флоті.

Ми працювали разом, намагаючись, наскільки це було можливо, доступно та чесно викласти події тих тижнів, показати, як я планував свої дії, як я їх бачив і як ці події впливали на мене.

Вам судити, наскільки я був правдивий. Мас-медіа часто звинувачували мене ледь не в боягузтві, оскільки я тримав «Гермес» занадто далеко на схід від району бойових дій, я був самовпевнений у квітні й обережний у травні, я не міг зрозуміти ані десантних дій, ані бойових дій авіації тощо.

Якщо, прочитавши книжку, ви погодитеся з моїми критиками, то так і буде. Я ж лише спробував на мить дати вам можливість уявити себе на моєму місці, на передовій цієї війни.

Адмірал сер Джон Вудвард був прийнятий до Королівських ВМС 1946 року у віці тринадцяти років. 1969 р. — командир 4500-тонної атомної субмарини «Уорспайт», 1976 р. — командир есмінця «Шеффілд», 1978 р. — директор військово-морського планування в міністерстві оборони, 1981 р. — командувач першої флотилії ВМС, 1982 — командувач оперативного з’єднання у Південній Атлантиці. Кавалер Ордена Лазні. З 1983 р. — командувач підводних сил НАТО в Східній Атлантиці, із 1985 р. заступник начальника генерального штабу (у питаннях оперативного забезпечення), із 1985 — заступник головнокомандувача флота метрополії. 1989 року вийшов у відставку.

Також слід мати на увазі, що ряд цілком компетентних організацій від самого початку сумнівалися в успіху операції. Серед них:

— ВМС США, які вважали, що повернення Фолклендів військовим шляхом неможливо;

— міністерство оборони в Уайтхоллі, що розцінювало весь цей намір як занадто ризикований;

— армія, яка розцінювала дії необачними через несприятливе кількісне співвідношення сил на землі;

— Королівські ВПС, які вважали свої можливості обмеженими через велику віддаленість району, і думали, що це не залишає ВМС жодних шансів устояти перед авіацією супротивника;

— і, нарешті, міністр оборони пан (тепер сер) Джон Нотт — успіх операції спростував би його намір скоротити ВМС, викладені 1981 р. в «Дефенс Ревю».

Чимало було тих, хто закликав «назад!», і тих, хто закликав «уперед!». Більшість перших «сиділи» найвище. Та з тих, хто закликав «уперед!», виділявся голос першого морського лорда, адмірала сера Генрі Ліча, головнокомандувача Королівським ВМФ. Цю людину слід було слухати: вона сказала, що ВМФ зможе це зробити. І не тому, що це хотіли почути пані Тетчер і більшість британців.

Крім того, адмірал Ліч мав впливового прибічника по той бік океану. Ним був міністр оборони США Каспар Уайнбергер, який зайняв тверду позицію на підтримку Британії — посприяти Британії в питаннях технічного забезпечення та розвідки — на противагу проаргентинськи налаштованої адміністрації Рейгана. Ми дуже вдячні йому за своєчасну допомогу, особливо за передачу нової американської ракети класу «повітря-повітря» «Сайдвіндер», а також надання передової бази на острові Піднесення.

Залишається загадкою, чому аргентинське командування прогаяло можливість завдати удару по «Гермесу». У випадку їхнього успіху британці зазнали б краху. Знаючи це, ми вели війну на лезі ножа. Я розумів, що лише один нещасний випадок — міна, вибух чи пожежа на будь-якому з наших двох авіаносців, майже напевно стане фатальним для всієї операції. Ми втратили «Шеффілд», «Ковентрі», «Ардент», «Антилоуп», «Атлантик Конвеєр» і «Сер Гелахад». Якби аргентинські бомби були належним чином підготовлені для бомбометання з надмалих висот, то ми б втратили ще й «Антріма», «Плімута», «Аргонавта», «Броудсворда» і «Глазго». І нам дуже повезло, що «Глеморган» і «Брильянт» до середини червня все ще були боєздатні.

Я не претендую на досконале знання того, як усе відбувалося. Та для книжки ми використовували чимало джерел: мій щоденник, листи того часу, спогади друзів, колег, а в деяких випадках і незнайомих мені людей, які воювали на інших кораблях, та все-таки разом зі мною.

А тепер давайте зануримося в події тієї страшної реальності, повернувшись назад в травень
1982-го, у холодні сірі води, які омивають Фолклендські острови, щоб нести вахту в чеканні аргентинського ракетного удару, котрий, як ми припускали, буде цього дня.

Удар по есмінцю
Її Величності «Шеффілд»

Два пілоти аргентинської морської авіації, капітан-лейтенант Августо Бедакаррач і лейтенант Армандо Майора, із групи досвідчених льотчиків, відібраних для виконання особливо важливої місії нанесення удару по моїх авіаносцях, були в повітрі. Їхні літаки французького виробництва «Супер Етандер» із додатковими паливними баками на дальність польоту 860 миль несли протикорабельну самонавідну крилату ракету «Екзосет». Її вага півтони, бойової частини — 364 фунти, швидкість польоту 650 вузлів на надмалій висоті.

Був вівторок, 4 травня 1982 року, 13.00 за Гринвічем. Нам треба було перед вечірніми присмерками прибути до північно-східного сектора оголошеної зони війни для висадки на острови вертольотами загонів спецназу (SAS і SBS). Ми думали, що для відбиття можливих атак «Етандерів» із «Екзосет» у нас буде чотири хвилини.

Наша перевага полягала в надійній взаємодії кораблів і літаків.

Ми очікували на підхід «Етандерів» на надмалій висоті (50 футів). Для пошуку цілей вони повинні піднятися до 200 футів (зробити «гірку») і включити на короткий час радар. Якщо вони нас не виявлять, то «поринають» на надмалу висоту, йдуть далі й знову роблять «гірку» для наступного радіолокаційного огляду, ризикуючи при цьому бути виявленими. Це й повинно дати нам час для постановки радіолокаційних приманок — хибних відтяжних цілей (ХВЦ) для головок самонаведення ракет.

Всі ми в напруженій атмосфері постійного чекання атаки. Усе, що виникає на екранах наших радарів — скупчення чайок, альбатроси, навіть фонтан кита, — починає здаватися ракетою, дві групи морських птахів — цілями, які наближаються зі швидкістю 500 вузлів. Будь-яка позначка на екрані радара здається саме тим, чого ви боїтеся.

«Інвінсібл» (мозок нашої ППО) до подібних повідомлень ставився скептично. «Підтвердіть», «повторіть», «перевірте», «уточніть», «ігноруйте», — звучали його команди. Це було стаккато — мова непевності. Війна в початковій стадії діє так на кожного її учасника. Та того ранку супротивник нас не турбував.

Бедакаррач і Майора в 150 милях від аеродрому на висоті 15000 футів зробили дозаправлення від літака-заправника КС-130 «Геркулес». Радарів не включали. Їх наводив у позицію удару патрульний літак «Нептун». Пілоти були націлені на схід до 29000-тонного британського авіаносця, звідки я керував локальною війною. Між Норсвудом (штабом ВМС. — Прим. перекладача) і мною було узгоджено, що значне пошкодження «Гермеса» чи «Інвінсібла» може призвести до відмови від дій у Фолклендській операції.

Аргентинці в 280 милях від нас почали зниження на надмалу висоту для остаточного зближення й атаки. За такої швидкості й висоти польоту обидва льотчики сконцентровані на одному — не впасти в море. Вони летіли, не використовуючи радіоприлади, ловлячи один одного поглядом. Без сумніву, це був важкий, нервовий і відчайдушний політ.

Наш радіолокаційний дозор складався з трьох есмінців штибу 42, досить невеличких кораблів тоннажністю 4000 тонн. Далеко праворуч — «Ковентрі» під командуванням капітана 1 рангу Девіда Харт-Діка. Лівопруч — «Шеффілд». Його командира капітана 1 рангу Сема Солта я знав і цінував як досвідченого офіцера протягом багатьох років. У центрі був «Глазго» (капітан 1 рангу Пол Ходдінотт до цього командував атомним підводним човном «Рівендж» із балістичними ракетами «Поларіс»).

У вісімнадцяти милях на схід від кораблів радіолокаційного дозору розташовувалася наступна лінія оборони з фрегатів «Ерроу», «Ярмут», «Алакріті» і великого, але застарілого есмінця «Глеморган». За ними були три допоміжні судна «Олмеда», «Ресурс» і «Форт Остін», які одночасно були й хибними цілями для радарів супротивника. Тільки за ними «Етандери» могли знайти свої цілі — «Гермес» і «Інвінсібл», на кожному з яких встановлено зенітну установку». За ними — три допоміжні судна «Олмеда», «Ресурс» і «Форт Остін», які були одночасно й хибними мішенями для радарів супротивника.

«Етандери» за 150 миль на захід від нас ввійшли до безхмарної зони. Це спрощувало їм пілотування на надмалій висоті. Для британських кораблів літаки усе ще залишалися невидимими.

Час 13.50. Командир «Глазго», який залишався передовим у дозорі, капітан 1 рангу Ходдінотт сидить у центрі центрального командного пункту (ЦКП). Немає жодної ознаки повітряного нападу.

Час 13.56. «Етандери» роблять «гірку» до висоти 120 футів і вирівнюють політ. Бедакаррач кидає погляд на екран свого радара. Його рука — менше ніж в одному футі від кнопки вмикання «Екзосет». Майор робить те саме.

ЦКП «Глазго», 13 годин 56 хвилин і 30 секунд. Гаряче повітря помешкання та півтемрява збільшують напруженість. Старший матрос Роуз свистить у свисток і вимовляє слова: «Радар Агава!» — від яких, як скаже потім Пол Ходдінотт, «піднялося волосся на голові і спині».

Начальник ППО «Глазго» капітан-лейтенант Нік Хокйярд реагує миттєво: «Ступінь достовірності виявлення?»

«Упевнений! — доповідає Роуз. — Є три позначки від короткочасного вмикання радара. Пеленг ... 238. Радар у режимі пошуку».

Ходдінотт і Хокйярд бачать, що пеленг Роуза збігається з пеленгом двох позначок на радарі виявлення повітряних цілей, дальність 45 миль.

«Радар припинив роботу!» — доповідає Роуз.

Хокйярд командує вахтовому офіцеру: «Бойова тривога!»

Хокйярд оповіщає кораблі: «Агава! Пеленг 238, дальність 40!» «Інвінсібл» відповідає: «Прийом».

Роуз доповідає знову: «Агава» відновила роботу, пеленг 238!»

На кораблі оголошено бойову тривогу. Оператори радарів підтверджують виявлення цілей: «Дві цілі. Пеленг 238, дальність 38 миль, курс 70, швидкість 450 вузлів».

На ЦКП «Глазго» всі збуджені від напруження. Та всі ці люди на сто відсотків підготовлені саме до таких дій.

«Поставити ХВЦ!» — командує Хокйярд. Він знову по радіо оповіщає оперативне з’єднання: «Я «Глазго» ... — і згадує, що має говорити «хендбрейк» — наш сигнал у зв’язку з виявленням роботи радара «Агава». Поспішно виправляється: «Хендбрейк», пеленг 238!»

Оператори повітряної обстановки передають інформацію про супротивника: цілі 1234 і 1235 на інші кораблі за системою взаємного обміну інформацією «Лінк 10». Хокйярд намагається переконати начальника ППО на «Інвінсіблі» у реальності удару. Та дарма. Ходдінотт чує, як він знову викликає «Інвінсібл»: «Я «Глазго». Ціль 1234, пеленг 238, дальність 35, подвійна, швидкісна, на зближення. Пеленг на ціль збігається з пеленгом «хендбрейка»!

Начальнику ППО з’єднання доводилося зіштовхуватися з панікою тричі, а то й чотири рази на день, і зараз він хотів би бути впевненішим у реальності удару. Сигнал «хендбрейк» сьогодні він чув частіше, ніж слова «добрий ранок», і не хотів необгрунтовано використовувати дорогоцінні реактивні снаряди. «Інвінсібл» відповідає: «Прийняв».

Та зрештою він мав узяти до уваги впевненість «Глазго» у реальності виявлених цілей! Усі, хто був тоді на зв’язку, чули звуки старту реактивних снарядів, характерний свист яких добре відомий їм.

Роуз доповідає знову: «Хендбрейк» у режимі захоплення».

Бадакаррач перебуває в точці пуску. Ходдінотт лякається від відчуття, що ракета на шляху до його корабля.

У 14.02 пілоти пускають ракети й роблять лівий віраж. Ракети летять на цілі, захоплені їхніми головками самонаведення. Пілоти знижуються до самої води, курсом на захід і стають невидимими для нас...

Майже одночасно на екрані радара з’являються дві маленькі позначки цілей. Вони періодично то зникають, то з’являються; стає явним їх швидкий рух на екрані. Пеленг 238, дальність 20 миль.

Ходдінотт наказує застосувати ЗРК «Сі Дарт». Та ЗРК не може захопити маленькі цілі, які низько летять. Обслуга ЗРК робить усе нові даремні спроби. Напруження зростає. Хокйярд викликає «Інвінсібл», щоб вони відвели два штурмовики «Сі Харрієр» із сектора стрільби «Глазго». Флагманський командний пункт (ФКП) авіаносця відповідає, що вони вважають цілі хибними...

Начальник ППО «Глазго» у розпачі, він майже кричить у радіомережі управління зброєю. «Інвінсібл» не погоджується.

Капітан 1 рангу Ходдінотт перший із полегшенням усвідомлює, що «Глазго» врятований: одна з ракет направляється до «Шеффілду», інша проходить повз.

«Шеффілд» не поставив свої ХВЦ, його командира не було на ЦКП. У двадцяти милях від нас на маленькому есмінці розігралася трагедія. Річ в тому, що на кораблі передавач супутникового зв’язку був включеним на передачу того критичного моменту, коли «Етандери» використовували свої радари. Повідомлення з «Глазго» не були належним чином оцінені, жодна дія з ППО не була виконана: ні щодо літаків, ні щодо ракет, виявлених радарами «Глазго».

Час 14.03. На ходовому містку лейтенанти Піт Велпол і Браєн Лейшон раптом виявили справа по носу точку у шести футах над водою, що диміла й стрімко наближалася, на дальності близько милі й курсом прямо на корабель. Один із них схопив мікрофон і закричав: «Ракетна атака, удар по кораблю!»

О 14.04 «Екзосет» влучила в правий борт по середині корабля, за кілька футів вище від ватерлінії. Кілька людей загинули відразу. Почалася велика пожежа. «Шеффілд» став першим британським кораблем, який майже через сорок років після Другої світової війни був уражений ракетою.

Пробоїна розміром чотири на п’ятнадцять футів тяглася від відсіку допоміжних механізмів до носового машинного відділення. Ударом ракети пошкодило нижню частину надбудови в районі ходового містка. Середина корабля наповнилася задушливим чорним димом. Паливо витікало з ушкоджених цистерн, що посилювало вогонь. Тиск води в протипожежній магістралі впав до нуля. Рульове управління було порушене.

Я ще нічого не знаю про трагедію. О 14.07 ми отримали перше повідомлення: «На «Шеффілді» вибух!» Приймаю це до відома, але дозволяю діяти відповідно до затвердженого раніше плану.

Вибух міг бути наслідком багатьох причин: пожежі, вибуху газового балона, несправності систем зброї і так далі. Могла бути торпеда, але не схоже на міну для таких глибин. Могла бути навіть ракета. Думки крутилися в моїй голові з наростаючою швидкістю. Але чому ми на флагманському кораблі не отримали оповіщення?

Я терпляче чекав, лише запитав: «У нас є зв’язок із «Шеффілдом?»

Чую відповідь: «Так, сер!». Це хороша ознака. Але від корабля нічого не надходить. Я уважно стежив за діями кораблів і літаків у районі подій.

«Ерроу» і «Ярмут» слідують до «Шеффілда». Надійшло повідомлення від «Глазго». Він залишив свою позицію в дозорі і повним ходам слідує до «Шеффілда». Тепер ми точно знаємо — сталося щось дуже значне.

Через кілька хвилин ми отримали повідомлення від есмінця: його дійсно уражено ракетою. І тепер від «Інвінсібла» йде оповіщення по кораблях: «Атака «Етандерів!» Атака «Етандерів», можливо, із застосуванням «Екзосет»!

Інформація надходить найрізноманітніша. Бачу, що «Ерроу», «Ярмут» і вертольоти наблизилися до «Шеффілда». Напруга на ФКП «Гермеса» не спадає. Кожен відчуває одночасно і свою безпорадність, і бажання зробити щось суттєве. Один із моїх штабних офіцерів вигукує: «Адмірале, ви повинні щось зробити!» Відповідаю спокійно: «Ні, не треба».

Я не міг віддавати розпорядження щодо гасіння пожежі, котра загрожує вибухом ракетного погреба ЗРК «Сі Дарт» і знищенням есмінця з екіпажем, а також інших кораблів і літаків, які знаходяться поруч. По-перше, я ще точно не знав, що саме сталося, по-друге, не хотів завантажувати радіозв’язок, і, по-третє, прагнув не перешкоджати надходженню інформації до нас і дозволити висококваліфікованим спеціалістам на місцях виконувати свою роботу. Я довіряв їм. Всі вони виконували свої обов’язки щонайкраще.

Переживши перші ознаки паніки на ФКП, я почав розробляти план рятувальних робіт. Як військовий я не виключав можливості нападу противника в такій ситуації. Але будь-яка паніка неприпустима, і я намагався всіма силами створити у своєму штабі атмосферу довіри, витримки та спокою.

Я суворо сказав собі: «У нас проблема. На четвертий день війни ми, схоже, втратили есмінець. Можливо, втрати будуть ще більшими. Але я не бачу приводу для шоку, принаймні, зараз, і не можу дозволити собі примітивні емоції на кшталт бажання негайної помсти. Я роблю свою справу, до якої готувався все життя. У нас дірка у протиповітряній обороні: два кораблі внутрішньої лінії ППО залишили свої позиції, і моє завдання швидше перешикувати наш бойовий порядок. Противник може повторити удар». Після полудня командир Солт, беручи до уваги дедалі зростаючу небезпеку вибуху, віддав наказ залишити корабель. Залишки команди доставили вертольотами на фрегати.

Сем Солт прибув на борт «Гермеса» відразу після цього. Сльози бриніли у нього на очах, але він тримався так само хоробро, як і раніше. Ми намагалися вести розмову в стриманих тонах, але боюся, що через хвилювання я не міг йому співчувати. Пізніше Сем відверто передав мої слова: «Я підозрюю, чия безтурботність призвела до кривавої трагедії».

Надходили дедалі неприємніші новини. Через годину після удару по «Шеффілду» три «Сі Харрієри» піднялися з «Гермеса» для атаки аеродрому Гус Грін. Повернулися тільки два, третій збили засоби ППО, коли він підходив до цілі над самою водою.

«Шеффілд» продовжував горіти. Сем Солт хотів повернутися на корабель і оцінити можливості поновлення рятувальних робіт. Рішення було відкладено до наступного дня: я не хотів ризикувати людьми і вертольотами. Крім того, бідолашний «Шеффілд» навіть у випадку ліквідації пожежі вже не мав ніякої цінності.

«Шеффілд» дав нам жорстокий урок. Ми постали перед необхідністю бути більш жорсткими для того, щоб вижити.

Опівночі я вийшов на мій невеликий місток подихати свіжим повітрям. Дивився в нічне небо на південний захід, туди, звідки сьогодні прилетіли «Етандери». Там далеко, на великому пустельному острові Вогняна Земля — крайній точці Південної Америки, де скелясті гори Анд спускаються до кладовища моряків під назвою мис Горн, розташована їхня база. І це усього за 430 миль від місця, де ми зараз знаходимося.

1 травня —
війна починається

Обман, дезінформація і низка старанно продуманих хитрощів використовуються у війні для того, щоб поставити противника в невідання щодо ваших істинних намірів. Лише так слабша сторона може мати перевагу перед сильнішим противником, а сильніша сторона звести до мінімуму свої невдачі.

Протягом усього шляху до Південноамериканського континенту ми проводили заходи, головною метою яких було ввести противника в оману. У такий спосіб нам вдалося мінімізувати його чисельну перевагу на землі і на морі. Вже від 8-ї паралелі британське з’єднання почало виконувати хибний маневр із метою переконати генерала Галтієрі в тому, що не виключене нанесення удару по Буенос-Айресу. Ми прагнули переконати аргентинців і в тому, що в складі оперативного з’єднання є десантні кораблі.

Прийшовши в район Фолклендських островів, ми хотіли створити в окупантів уявлення, що слідуємо до Порт-Стенлі з групою десантних кораблів із морськими піхотинцями і парашутистами, у той час як планували висадку в іншому районі. Це мало змусити їх розкрити свій план оборони, направити ВМС у пастку, а ВПС — показати свої можливості.

Аргентинці були навчені морськими піхотинцями США, чий принцип наступу передбачав фронтальну атаку «через парадні двері», штовхаючи їх ногою і не турбуючись про те, що вони можуть бути замкнені. Вони думали, що ми будемо діяти так само. Віддаючи належне тим, хто воює під зірково-смугастим прапором, зауважу, що вони досягли багатьох перемог фронтальними атаками і подібною тактикою насамперед завдяки надмірній відвазі і, як правило, блискучому забезпеченню.

Я був упевнений у перемозі, але нам довелося використовувати елементи скритності і хитрості, які, можливо, здаватимуться не джентльменськими для англійських лицарів. Однак часи змінилися, і ми повинні воювати в століття обману.

Наш план був досить простим: завдати потужного удару по аеродрому Порт-Стенлі з використанням бомбардувальника «Вулкан» з острова Вознесіння і потім розвинути успіх ударом «Сі Харрієрів». Одночасно потрібно вдарити і по злітно-посадковій смузі аеродрому Гус Грін. Ці рейди, по-перше, створять впевненість у аргентинців (принаймні, на добу), що ми плануємо висадку в Порт-Стенлі; по-друге, відвернуть їх від наших реальних кроків найближчої ночі — висадки загонів спецназу на острови. Крім того, це змусило б аргентинців показати нам свою оборону. Я із дня на день сподівався побачити дії їхньої авіації, а також утягти їхній флот у «справу», поки наш не обтяжений десантними суднами. Артобстріл із моря створить у їхніх наземних військ ілюзію того варіанта нападу, якого насправді не буде.

Переваги першого дня війни будуть у нас. Я виключав утрату дюжини «Сі Харрієрів», бо рівень підготовки наших пілотів був високий, але все могло статися. Початок у будь-якій війні сполучений із ризиком. Але, як то кажуть, не можна виграти лотерею, якщо не купити квитка.

Тим часом у найсуворішій таємниці почав розгортатися найважчий і найдальший рейд бомбардувальника, про який ще говоритимуть і в XXI столітті принаймні у Королівських ВПС. Готувався політ дальнього бомбардувальника «Вулкан» на аеропорт, у рейд загальною протяжністю 7860 миль із десятьма дозаправленнями в повітрі. Була потрібна величезна бомба, якою, якщо скинути з дуже великої висоти, можна підірвати бетоновану смугу.

Місія зіткнулася з неприємностями, починаючи зі старту. На одному з одинадцяти літаків-заправників «Віктор» з’явилася несправність ще в межах острова Вознесіння, те ж сталося й у бомбардувальника «Вулкан». Вони повернули назад. Але в нас був запасний «Вулкан» і резервний заправник «Віктор». Після їхнього підйому місія пішла, як і планувалося.

«Вулкан» вийшов на аеродром у повній темряві зі швидкістю чотириста вузлів. 21 бомбу скинули з інтервалом 50 ярдів одна від одної. Все це зайняло п’ять секунд. Бомбардувальник зробив розворот на зворотний курс ще до того, як упали бомби, і аргентинська артилерія відкрила вогонь. Але «Вулкан» був уже поза зоною досяжності. Війна почалася, і аргентинці програли перший раунд.

У той час, коли падали бомби, було офіційно заявлено, що уряд Маргарет Тетчер не терпітиме витівок Галтієрі. Події останніх декількох хвилин стали сигналом аргентинським військам, що ми рішуче налаштовані викинути їх з островів. Однак того темного ранку загальний настрій в оперативному з’єднанні залишався похмурим. Ми починали наші бойові дії.

На борту «Гермеса» знаходилися 14 «Сі Харрієрів», два з яких були в резерві. 12 літаків було розбито на три групи. Перша мала була змусити бійців аргентинських зенітних батарей аеродрому Порт-Стенлі «сховати голови». Друга — пошкодити злітно-посадкову смугу. Одночасно третя група мала завдати удару по Гус Гріну. Швидкість і несподіванка були визначальними в цих діях.

Об 11.00 британська авіагрупа з’явилася над мисом МакБрай Хід. За двадцять одну милю від Порт-Стенлі вона розділилася: чотири бомбардувальники пішли на південний захід із завданням придушити засоби ППО противника; друга — на південь до аеродрому Порт-Стенлі. Півтонні бомби з літаків першої групи вибухнули в повітрі, обсипаючи мільйонами гарячих осколків позиції аргентинських батарей. Друга група з п’яти літаків, використовуючи результати удару першої, на малій висоті підійшла до аеродрому й скинула касетні 600-фунтові бомби, підпалила будівлі та знищила один літак. Останній у цій групі винищувачів, пролетів на малій висоті, отримав влучення 20-міліметрового снаряда в хвостову частину фюзеляжу, але зміг скинути бомби і приєднатися до товаришів. Тим часом три «Харрієри» застали аеродром Гус Грін зненацька і знищили одного «Пукару», що намагався злетіти.

Британське оперативне з’єднання маневрувало усього за 70—100 миль на схід. Систематичний артобстріл смуги з моря мав перешкоджати відбудовним роботам, а також зльоту і посадці реактивних літаків. Я побоювався швидкого удару у відповідь їхніх винищувачів-бомбардувальників по британських авіаносцях і прагнув не допустити навіть планування таких ударів. Тому ми відправили «Глеморган», «Ерроу» і «Алакріті для артобстрілу аеродрому Порт-Стенлі з моря.

Очікувалося, що група «Глеморгана» прийде в район виконання завдання о 16.00 і здійснюватиме обстріл до ночі. Цей план не був схвалений головним оперативним штабом у Норсвуді, який дуже тривожився про можливу втрату ескадреного міноносця. Однак їхні заперечення запізнилися: кораблі були вже на шляху до цілі, і їхнє повернення тому було б абсурдом.

Як розвідав один з наших підводних човнів, аргентинці замінували східні підступи до Порт-Стенлі. Мій досвід старого підводника промовляв про те, що небезпека може виходити і з півночі, і з півдня від мінного поля. Я наказав «Брильянту» і «Ярмуту» слідувати в район на північний схід від островів і провести пошук підводного човна. Цим вони також повинні були наштовхнути противника на думку про можливу висадку десанту саме в цьому напрямі.

Через 15 хвилин після виходу цих кораблів основні сили оперативного з’єднання вперше були атаковані противником із повітря двома літаками «Міраж III». У цей час два «Харрієри» перебували на висоті 15 тисяч футів у районі Порт-Стенлі. Атакуючі їх «Міражі» мали ще більшу висоту, і кинулися на двох британських пілотів, зробивши пуски по одній ракеті «Maтрa» із дальності близько чотирьох миль. Пілоти «Харрієрів» устигнули виконати протиракетний маневр, і ракети пройшли повз них. Аргентинські пілоти вийшли з бою, і на надзвуковій швидкості пішли у бік континенту. Та не обійшлося і без непорозумінь: один із пілотів переплутав другий «Міраж» із «Етандером», а його ракету — з протикорабельною ракетою «Екзосет». Він оповістив про це кораблі, і це призвело до застосування британськими кораблями спеціального маневру — поворот кормою до небезпеки і постановки великої кількості хибних цілей. Проста помилка, але з неприємними наслідками.

Минуло чотири години, перш ніж ВПС Аргентини почали дії проти «Брильянта» і «Ярмута» на їхньому переході в район пошуку підводного човна. Попри всі наші зусилля заблокувати смугу, чотири турбогвинтові літаки з бомбами якимось чином усе ж злетіли з аеродрому Порт-Стенлі і кинулися в напрямі двох фрегатів. Однак раптова поява двох «Харрієрів» змусила противника скинути бомби і швидко повернутися на аеродром. Два «Міражі» пролетіли повз «Харрієри» на великій швидкості, випустивши ракети, на щастя, не дуже влучно.

Тим часом «Глеморган» капітана 1 рангу Майка Берроу разом із «Алакріті» й «Ерроу» вели артобстріл аргентинських позицій, маневруючи за чотири тисячі ярдів від берега. Приблизно о 18.30 командування аргентинських ВПС вирішило завдати масованого удару по британському оперативному з’єднанню, чого ми, власне, й очікували. Вони направили приблизно 40 літаків: бомбардувальники «Канберра» із винищувачами-бомбардувальниками «Даггер» (ізраїльська копія «Міража») і «Скайхок» під прикриттям винищувачів «Міраж». Але лише декілька з них долетіли до англійських кораблів. «Гермес» й «Інвінсібл» змогли забезпечити повітряне прикриття в зоні дії наших основних сил.

Два «Харрієри», пілотовані старшим лейтенантом Полем Бартоном і лейтенантом Стівом Томасом, були наведені з «Глеморгана» на два «Міражі» на висоті 12 тисяч футів над північним узбережжям островів. Перший ракетний повітряний бій проходив високо над хмарами і, на щастя, аргентинці знову промахнулися. Поль Бартон уразив американським «Сайдвіндером» один із «Міражів», розколовши його на дві частини. Пілот катапультувався. Ця перемога була нашим першим успіхом у повітряному бою. Лейтенант Томас промахнувся, але вибух його ракети завдав серйозних ушкоджень другому «Міражу». Капітан Гарсія Гуерва направив свій літак назад до Порт-Стенлі, однак помилково був збитий занадто збудженими співвітчизниками.

Через кілька хвилин основні сили аргентинців атакували нашу групу з повітря. Три «Даггери», обійшовши берегову смугу, на швидкості понад 400 вузлів, притискаючись до самої води, кинулася на «Глеморган», «Ерроу» й «Алакріті». «Глеморган» зробив пуск ЗУР «Сі Кет», яка не влучила в ціль.

«Ерроу» відкрив вогонь із своєї 20-міліметрової артустановки, а «Алакріті» зробив кілька пострілів із кулемета на містку. Але «Даггери» не постраждали. Один із них відкрив гарматний вогонь по «Ерроу» і поранив старшого матроса. Він став нашим першим пораненим. Другий різонув із 30-міліметрової гармати палубу «Глеморгана». І перш ніж зникнути, літаки скинули 1000-фунтові бомби на парашутних гальмах: дві вибухнули осторонь від «Гламоргана» і ще дві — за кормою «Алакріті», не завдавши кораблям суттєвої шкоди.

Ще два «Даггери» з’явилися перед «Сі Харрієрами» лейтенанта Мартіна Хейла і старшого лейтенанта Тоні Пенфолда, котрі знаходилися на 15 тисяч футів нижче. Аргентинці атакували першими, пролітаючи у своєму стилі на великій швидкості. За п’ять миль від «Харрієрів» вони пустили ракети. Мартін Хейл виконав маневр, кинувши літак убік й униз, у хмари, і продовжував такий політ, поки в ракеті не закінчилося паливо. Аргентинці не помітили літак Пенфолда, який раптово зайшов у хвіст «Даггерам» і з дальності двох миль зробив пуск «Сайдвіндера» у напрямку сопел реактивних двигунів одного із противників. Мартін Хейл розвернувся і приєднався до повітряного бою. Він бачив, як один «Даггер» вибухнув над островом Пебл. Пілот загинув.

Незабаром після 20.00 «Харрієри» були задіяні знову. Щільним строєм шість бомбардувальників «Канберра» рухалися на схід курсом, що дозволяв їм виявити британські авіаносці. «Інвінсібл» виявив їх за 110 миль, які вони подолали на малій висоті. Щоб їх перехопити, навели два «Харрієри» капітан-лейтенанта Майка Броудвотера і лейтенанта Ела Куртіса. Ел Куртіс зробив пуск ракети, вибух якої вразив один бомбардувальник, а другий, як йому здалося, пошкодив. Третій повернув назад. Інші три зникли з екранів.

Таким чином, до цього моменту в нас не було втрат серед особового складу і літаків. Ушкоджений «Харрієр» відновили. Стало ясно, що війна почалася, і ми її явно виграємо. Ми списали з облікового льотного списку аргентинців один «Пукара», один «Міраж», один «Даггер», один «Канберра» і збитий ними свій же літак.

Бойові дії в другій половині дня тривали трохи більше півгодини, і було зрозуміло, що далеко до того моменту, коли ми зможемо досягти кількісної переваги в повітрі. Бої на виснаження зазвичай проходять повільно і копітко, і ця війна не була винятком.

Група «Брильянта» виявила те, що вони класифікували як підводний човен: вертольоти і фрегати кидали глибинні бомби і виявили мастильну пляму завдовжки в півмилі, хоча більше не було жодних доказів його присутності. Я і зараз скептично ставлюся до можливостей аргентинських підводників близько підійти до британських кораблів.

Пізно ввечері я наказав групі «Брильянта» і тріо «Глеморгана» приєднатися до основних сил на світанку.

Отже, перший день війни був напруженим. Ми розпочали бойові дії, не знаючи намірів противника. Тепер ситуація значною мірою змінилася. Аргентинський флот розвернувся, хоча ми ще не були повністю упевнені в тому, як далеко і куди вони пішли; повітряні сили намагалися показати себе з найкращого боку, але зазнали невдачі. Дії з введення противника в оману дали максимальні результати.

Це був довгий і багатий на події день, і ми досягли багато з того, що планували.

* * *

Через кілька років після припинення воєнних дій у Південній Атлантиці мені часто говорили: «Це була огидна невелика війна, чи не так?» Хтось чув, що в Ольстері, Малайі, Кореї, Кенії тощо було значно гірше, там втрати доходили до восьмисот чоловік, тоді як у війні за Фолклендські острови 1982 р. загинули 250 британців. Та різниця в тому, що ці 250 чоловік ми втратили протягом шести тижнів, а не за багато років. За цей час я втратив майже половину своїх есмінців і фрегатів. А людські втрати були в десять разів більшими, аніж у всіх наших збройних силах із часів Другої світової війни.

Порівняння з іншими британськими конфліктами не дозволяють справедливо судити про хоробрість людей, які брали участь у цих найкровопролитніших за останні сорок років бойових діях. Королівський ВМФ втратив 87 чоловік, Королівська морська піхота — 26, торговий флот — 9 і Королівський допоміжний флот — 7. Небагато?! Але так не здавалося тим, хто протистояв аргентинським бомбардувальникам, які проносилися над Фолклендською протокою, боровся з пожежами, відновлював кораблі, рятував поранених, ховав мертвих, а потім у напрузі очікував наступних атак і непохитно їх відбивав. Так, бойові дії тривали лише шість тижнів. Але ці тижні мали дні, а іноді й години, які тим, хто воював там, здавалися вічністю.

Я припускаю, що цю війну завжди сприйматимуть як «нікчемно-пустопорожню війну» — могутній британець розтрощує кумедного аргентинця. Політики схильні вважати, що збройні сили Її Величності постійно перемагатимуть, — не беручи до уваги, дано їм чи ні для цього все необхідне. Скорочення в нашому надводному флоті, запропоновані в «Дефенс ревю» 1981 року, зробили б нас до кінця 1982-го небоєздатними. Лише «своєчасно» розпочата Фолклендська війна уберегла Королівський військово-морський флот.