Чим цікава для українців далека Фінляндія? У книжці Генрика Мейнандера «Історія Фінляндії. Лінії, структури, переломні моменти», широка презентація якої відбулася минулого тижня в столичній книгарні «Є», знайдемо чимало історичних аналогій (є прямі, інші можна читати між рядками), які дозволяють сказати: не такі ми вже й далекі сусіди, маємо багато спільного. Насамперед — колоніальний досвід. Не одне століття фіни й українці перебували під «опікою» імперських націй (шведів і росіян та поляків і росіян, відповідно). Але Фінляндія знайшла в собі сили перемагати у надскладних ситуаціях. Про цікавий досвід «самостояння» наш діалог із фінським доктором історії Генриком Мейнандером.
— Є багато прикладів, коли фіни боролися пліч-о-пліч зі шведами, — наприклад, під час Тридцятилітньої війни (1618—1648). Українці ж відігравали чи не визначальну роль у війнах із Туреччиною, на Кавказі, служили вірою та правдою «цареві-батюшці». У нас ніби й багато спільного, але ж Фінляндія зуміла захистити свою незалежність і 1918 року, і в тяжкі роки Зимової війни, і під час Другої світової…
— Я згадав фінську приказку: шведи перемагають до… останнього фіна. Як ви й сказали, у наших націй чимало схожого, та є й відмінності. Схожа історія, бо ми були, певною мірою, впродовж останніх трьох
століть функцією російської історії. Відмінність — у географії та розмірах. Україна майже вдвічі більша за територією (вдев’ятеро — за кількістю населення. — С.М.), багатша на корисні копалини. В Україні завжди дуже значний відсоток становило російськомовне населення. Фінляндія — периферійна частина Європи. У нас «приморська культура». Меншою мірою це властиве Україні. У своїй книжці я поділив фінську історію на три періоди: шведський, російський та незалежний. І в ній кожен період «входить» у інший, а не існує сам по собі. 1809 року Фінляндію приєднали до Російської імперії як маленьке герцогство. Проте це не був кінець «шведського періоду» і початок «російського». 1703 року, коли Петро I заснував Санкт-Петербург, динаміка політики безпеки у Фінській затоці змінилася. В Україні була схожа ситуація в другій половині XVIII ст., коли Росія розпочала експансію в напрямку Польщі, Туреччини і заснувала Одесу та інші морські порти на Чорному морі. В XX столітті також є цікаві паралелі. Обидві країни стали незалежними, але, завдяки географічній відокремленості, Фінляндія захистила свою незалежність…
— Мабуть, незалежність було завойовано не лише завдяки географії? Чи не відіграв свою роль чинник єдності нації? Українці ж на початку XX ст. були дуже різні: наддніпрянці, галичани, волиняки, буковинці, закарпатці… Міста — практично всі неукраїнські, і вони ж ставали форпостами імперської/більшовицької політики.
— Це правда. Нинішнього року ми спільно зі шведами відзначали 200-ліття війни 1809 року. І в обох країнах підкреслювали безперервність нашої спільної історії. Фінляндію приєднали до Росії, але діяли шведські закони, була захищена лютеранська віра. Коли розпочався шлях Фінляндії до незалежності? Можна сказати — із самого початку XIX століття. Росія на той час культурно була досить західною, що наклалося на наші серйозні національні почуття і власну систему адміністрації. Це дозволило фінському націоналізму сформувати громадянське суспільство. XIX ст. надзвичайно багато важило для нашої історії. Фінляндія потроху ставала політичним суб’єктом.
— Якщо казати про Україну, то дії Росії можна охарактеризувати як поглинання, відбулася імперська уніфікація на всіх рівнях. Українська і польська шляхта стає дворянством, православна церква підпорядковується Москві. Достатня близькість мов, але лише частково — звичаїв. Абсолютна більшість українців були православними, як і фіни — лютеранами…
— Релігія — серцевина культурних цінностей. Релігія не так важлива в конкретному людському житті, як система культурних цінностей.
— У битві при Лютцені 1632 року, вже після загибелі «Золотого короля шведів» Густава II Адольфа, з великим завзяттям кинулися в бій і шведи, і фіни, і саами… І це не лише відчуття єдиного духу, а й лояльність трону?
— До XIX ст. інтеграція відбувалася на двох рівнях: лояльність до регіону і вірність певній релігії. Ця, так би мовити, регіональна лояльність стала причиною лояльного ставлення фінів до імператора. Аж доки не розпочалася русифікація.
— На початку XX століття русифікація посилилася. Чи не в ці роки фіни відчули, що вони є нацією, а не етносом?
– Процес розпочався ще після Кримської війни (1853—1856). Поразка в ній Росії стала певним ударом для фінської історії. Фіни зрозуміли, що Росія не є непереможною; західні ідеї набували дедалі більше підтримки. Олександр II дозволив Фінляндії скликати парламент, розпочалася політична емансипація. На низовому рівні відбулася мобілізація населення під ідеєю нації. Націоналізм народився не раптово, і не лише як наслідок русифікації. Він вийшов на політичний рівень і отримав політичні цілі.
– Цікава паралель. Фінляндія і Польща під владою Росії. А саме: завзята боротьба поляків на культурно-релігійному фронті. На землях колишньої Речі Посполитої вони були настільки домінуючою силою (і на культурному полі), що «перетравлювали» частково й інші етноси – українців, білорусів, литовців, навіть німців. Отже, було закладено підвалини майбутнього відродження Другої Речі Посполитої. З іншого боку — Фінляндія, де в містах превалював шведський елемент, але в городян немає (якщо порівнювати з Україною) проімперських настроїв.
— У XIX ст. Фінляндію приєднали до Російської імперії. За півтора десятиліття до того Польсько-Литовська держава також була поглинена. Але Фінляндія отримує перевагу від цього порівняння: фінська еліта намагається впоратися з відносинами з Росією якомога м’якшим чином.
— Фіни демонстрували, що вони — вірні підданці імператорів, тоді як поляки після повстань 1830 — 1831 рр. та 1863 — 1864 рр. остаточно підважили своє реноме «вірнопідданців» і завжди вважалися загрозою для імперської влади.
— Під час Польських повстань 30-х років фіни реагували зовсім інакше. Надсилали до Санкт-Петербурга сигнали: ні, ні — ми лояльні. І так само у 60-х роках. Фіни, по суті, використовували спеціальний підхід, щоб підкреслити: «Подивіться на Польщу — і подивіться — на Фінляндію». Вже у XX столітті ситуація повторюється. В Ялті 1945 року Сталін поскаржився, що йому хотілося в Польщі мати фінського прем’єра, який зміг би так лагідно все владнати. Радянська окупація Польщі і Східної Німеччини полегшила шлях Фінляндії до укладання угоди з Кремлем. Сталін створив буферну зону, і Фінляндія для нього не була такою проблемною і важливою.
— Повернімося до 1917 — 1920 років. Поразка Української революції мала важливі причини: українці — сільська нація, інтелігенція була слабка, значною мірою і зрусифікована, і проімперська (або ж пробільшовицька). На Галичині — спольщена… Яку роль у Фінляндії відіграли місто і село під час боротьби за незалежність?
– Заява про незалежність у грудні 1917 року стала безпосередньою реакцією на жовтневу революцію. Потім петербурзька революція поширилася на Фінляндію (як і на Україну). Але є цікава паралель. Німці вимагали в національних сил наших країн, щоб вони проголосили незалежність. І Фінляндію, і Україну у своїх власних цілях використали німці і більшовики.
– Ситуація схожа. Було ще кілька причин, які зробили поразку національних сил неминучою. Сотні тисяч українських селян повернулися з фронтів Першої світової. Пацифістські заклики лідерів УНР, які «мавпували» лозунги більшовиків, деморалізували їх, і вони пішли ділити десятини. Так, Україна — не периферія, а важливий транзитний шлях між Європою та Азією, житниця Європи. На мапі світу версальські політики не знайшли місця Україні. І країни Антанти не вибачили Україні (вже гетьманській) германофільства.
– У Фінляндії мобілізація сільського населення відбулася. Вона була дуже ефективною: завдяки громадянському суспільству і політичним партіям. Навіть наші соціал-демократи, які почали революцію, залишалися націоналістами…
– Про радянсько-фінську війну в «ДТ» вийшов цікавий матеріал (№46 — 28.11.2009). Повернімося до 1944 — 1945 рр. Що допомогло Фінляндії вийти з війни із найменшими територіальними втратами, порівняно з такими країнами як Угорщина, Німеччина?
- Знову ж таки, географія. Перший чинник — шведська «залізна» завіса, а другий — ленінградський. Ці дві причини та Пакт Молотова—Ріббентропа спричинилися до певного втягування Скандинавських країн у війну. І Фінляндія 1941 року вирішила приєднатися до плану «Барбаросса». Ідея полягала в тому, що Німеччина може подолати СРСР, чого не сталося. Але Фінляндія відігравала важливу роль у війні. І, зрештою, на сході фіни були для Берліна найважливішими союзниками. Я часто підкреслюю, виступаючи перед співвітчизниками і західноєвропейцями, що найголовніша війна велася на сході. Фінляндії завдяки альянсу з Німеччиною вдалося уникнути совєтської окупації. Це почасти було пов’язано з тим, що Сталін у грудні 1943 р. в Тегерані погодився з Рузвельтом і Черчиллем: Фінляндія збереже свою незалежність, якщо пристане на кордони 1940 року. І це, в поєднанні зі здатністю фінів зупинити радянський наступ влітку 1944 року, вберегло Фінляндію від «совєтизації». Цивільне населення було врятоване — втратили лише 2000 чоловік. На відміну від Польщі, країн Балтії (тричі окупованих в період із 1940 по 1944 — 1945 рр.),
де цивільне населення зазнало страшних втрат. Коли Фінляндія почала розбудовувати своє суспільство після війни, то інфрастуктура залишалася практично недоторканою.
— Як Фінляндії вдалося реалізувати перехід до політики нейтралітету, яку вправно проводили Паасіківі і Кекконен?
— Фінляндія 1948 року підписала договір про співпрацю і дружбу з Радянським Союзом. Це стабілізувало ставлення фінів до СРСР. На Заході вважали, що все — на цьому фінська незалежність скінчиться. Але стабілізація дала нашій країні можливість налагодити й потроху розширювати свої західні контакти. В економіці, культурі, проте не в політиці безпеки. Третя стаття договору підкреслювала, що Фінляндія не братиме участь у конфліктах між супердержавами. Жодного слова не було сказано про нейтралітет, але поступово, з кінця 50-х років, президент Урхо Калево Кекконен почав тлумачити позицію держави як певний нейтралітет. Він завжди підкреслював, що це випливало з Договору про дружбу і співпрацю. І казав: «Парадокс. Чим краще ми зможемо організувати наші відносини з СРСР, тим більше ми зможемо відкритися на Захід». Кремлю потрібно було мати свою людину у Фінляндії. Це і був Кекконен.
— І він таки перехитрував Радянський Союз?
— Кекконен у молодості, коли став юристом, заробляв гроші, працюючи у фінській спецслужбі. Одним із його важливих завдань були допити радянських агентів. Він почав розуміти, як вони думають, вивчав їхній менталітет.
— Коли відбулася демаркація кордонів між СРСР і Фінляндією, наскільки це був довгий процес? У нас з Росією це питання «зависає» вже 18 років…
— Демаркація відбулася у вересні 1944 року. Фіни евакуювали 0,5 млн. свого населення зі східних земель, і ментально це спрощувало для нас ситуацію. Альтернативою було продовження війни. Радянський Союз, як закрите суспільство, бажав мати чітко визначені кордони: Фінляндія не була частиною радянської системи. Фіни відійшли, чітко розставивши маркери. Фактично, було узаконено лінію фронту.
— Ті наші співвітчизники, які воліють бачити російську мову другою державною, виступаючи за двомовність, свідомо чи ні виступають за витіснення української мови на периферію. В Україні немає двомовності де-юре, а є де-факто. Адепти двомовності посилаються на приклади Швейцарії, Бельгії, Фінляндії тощо. Чи є у вас сьогодні мовні проблеми?
— Двомовність — це принцип, хоча у Фінляндії лише 5,5% шведів. У Конституції записано, що в державі є дві офіційні мови. Законодавство забезпечує шведській мовній меншині власну систему освіти, певною мірою автономну. Працюють потужні шведські культурні інституції. Але й сьогодні в нас ведуться дискусії, чи треба залишати шведську мову державною. Проте шведська меншина живе здебільшого на південному заході, і там вона взагалі є більшістю. Законодавство дуже чітко вказує, що проблема вирішена раз і назавжди. І це є гарантією безпеки для шведської культури. Та й більшість моїх фіномовних співвітчизників виступають за збереження статус-кво. Ми розуміємо, що шведська мова є дуже визначальним виміром фінськості.
– На мою думку, у двомовній (на державному рівні) Україні відбудеться витіснення російською мовою української. Є промовисте гасло: «Хочеш двомовності — вивчи українську!» Мабуть, у цьому й полягає велика різниця між Україною і Фінляндією?
— Мабуть, так. Я належу до шведськомовної меншини, хоча й не бачу серйозних проблем у цьому питанні, бо в мене дуже сильні емоційні настанови, які пов’язують мене з фінською мовою. Я двомовна людина, моя дружина розмовляє фінською, діти — обома мовами.
Автор дякує Послу Фінляндії пану Крістеру Міккелссону та синхронному перекладачеві Вадиму Кастеллі за неоціненну допомогу в організації інтерв’ю.