Історії Павла Бєлянського, емоційні й пронизливі, спершу з'явилися в "Живому журналі", потім у Фейсбуку під ніком Паштет український.
За короткий час вони стали такими популярними, що хештег перетворився на назву книжки "Я працюю на цвинтарі". Книжку з успіхом презентували в Києві, Дніпрі, Харкові, Полтаві. На черзі - Одеса, Миколаїв і Херсон. Сам автор категорично не вважає себе письменником, живе в шаленому ритмі, розриваючись між численними "треба" й "цікаво".
- Пашо, скажи, будь ласка, пам'ятник більше говорить про покійника чи про ставлення до нього родичів?
-Немає однозначної відповіді. У кожному випадку по-різному, хоча я би розділив замовників на кілька категорій. Одні ставлять пам'ятник, бо "так треба", "так годиться", "щоб, як у людей". Другі, встановлюючи пам'ятник, хочуть попросити пробачення в померлого, і для них це дуже важливо. Додають безліч, на їхній погляд, важливих деталей, покликаних переконати навколишніх у їхній любові до родича. Тут обов'язкові малюнок і вірш. Треті хочуть "краще за всіх"… А комусь це треба просто для того, щоб совість була спокійна.
- Тобі вдається абстрагуватися від цього потоку болю й скорботи?
-Поки що ні. Пару днів тому в мене був замовник. Дідусь такий… складний. У нього помер єдиний син, потім, у віці приблизно 35 років, у катастрофі загинув єдиний онук. Невістка, синова дружина, просто не змогла змусити себе всім цим займатися. Вона закрилася від проблем і нічого не хоче про це знати. Дідусеві все дається дуже важко, він переборює себе, докладає неймовірних зусиль і відразу замовляє потрійний пам'ятник: для себе, сина й онука. Він підійшов до питання ґрунтовно, все чітко й скрупульозно розрахував.
Коли люди обрушують на тебе своє горе, треба щось із цим робити. Можна зберігати його в собі, можна втопити в алкоголі, а можна поділитися. Мені так полегшало. Читачам - не знаю.
- Книжка невеличкого обсягу, до неї ввійшло трохи більше 30 історій. Але її неможливо читати швидко, ковтаючи. Після кожного оповідання треба видихнути, відсапатися…
-Не знаю, не пробував. Нині триває робота над записом аудіокнижки. Мені, як авторові, дали послухати. Слухаю пару хвилин - і все, більше не можу...
- У компанії інших популярних блогерів тебе часто запрошують в високі чиновницькі кабінети. Ти був у керівника "Нафтогазу", в голови адміністрації президента, в міністра юстиції…
-От завтра нас запросили до міністра фінансів…
- Однак, на відміну від інших, ти ніколи не пишеш звітів про ці зустрічі. Навіщо ходиш?
-Можна коли-небудь побачити на малюнку жирафа або подивитися на нього в передачі "У світі тварин", але спостерігати за жирафом наживо - зовсім інша річ! Точно так само побачити й почути політиків або міністрів живцем набагато забавніше, ніж коли переповідають інші люди. Мені цікаво, як поводиться людина, що і як вона говорить. Я роздивляюся, що в неї на столі, деталі інтер'єру. Пам'ятаю, коли була зустріч у кабінеті начальника Генерального штабу України В.Муженка, ми побачили відчинені двері до службового приміщення, де готують чай-каву для гостей. Там стояв великий акваріум, а над ним - ряд ікон. Прямо строєм висять!
А в Б.Ложкіна було цікаво спостерігати, як людина подає інформацію, якої начебто не можна розкривати. Як віртуозно обходить найгостріші запитання, але, врешті-решт, усе підводить до того, що сам хоче сказати.
- Не можу втриматися від запитання про твою російську тещу. Розповіді про неї викликають вибух емоцій у читачів.
-Що тут розповідати? Це невигаданий персонаж - мама моєї дружини. Як і моя - дружина військовослужбовця. До речі, ми з дружиною вчилися в одному класі, у селищі Гвардійське Дніпропетровської області. Її сім'я теж постійно переїжджала, але згодом повернулася в Росію. Спочатку все було добре, спілкувалися скайпом. Переламний момент настав, коли анексували Крим. Нам постійно з піною біля рота доводили, що російських військ у Криму немає, тільки місцева самооборона. Ми не розмовляли приблизно півроку, доти, аж доки з'явилися переконливі свідчення правди. Уже й Путін зізнався, і ордени за взяття Криму почали роздавати. Ми запитуємо: "І що тепер?" У відповідь: "Це нічого не означає!" Про політику ми не говоримо. Але однаково, вона - мама і бабуся. І коли приїжджає, трапляються забавні речі.
Зрозуміло, ми не ставимо собі за мету переконувати і переконати. Людина вже сформувалася, і зробити це неможливо. Можна просто спробувати показати, як ми живемо, тим самим зародивши якісь зерна сумнівів у тому, що в нас не марширують факельною ходою війська НАТО і не їдять дітей.
- І які успіхи в цьому нелегкому ділі?
-Нічого не виходить. Я чудово пам'ятаю, що вона приїжджала в часи Майдану, коли наші канали наживо транслювали все, що відбувається. Вона дивилася, переживала. Коли ж почалися події в Криму, ми пропонували їй зайти на ті самі сайти, які вона в нас дивилася. Теща відповідала: "Ой, та що там ваш Інтернет показує! Все брехня! Не треба мені розповідати!" Можна звільнити людину від зомбування, та лише на короткий час. Проте спостерігати за цим забавно. Трапляються просто анекдотичні ситуації…
- Наприклад?
-Якось зустрічали її в Жулянах, у розпал Майдану. У нас тут уже визначилися і з Митним союзом, і з "агентами Кремля". Під'їжджає таксист, який зустрічав рейс з Росії. Заднє вікно машини відчинене навстіж, а на вулиці холодно - зима! Водій каже: "От набігли ці майданівці, побили всі шибки! Кошмар!" Я розумію, що цього бути не може, але теща напружилася. Всередині в неї все скам'яніло. Таксист, спостерігаючи цю картинку, продовжує підливати оливи у вогонь. Їдемо, мерзнемо. Під'їжджаємо до дому, розплачуємося. Таксист запитує: "Все нормально? Все добре?" - "Так, - відповідаємо, - до побачення". "Та до побачення вам!" - кнопку натискає, і скло піднімається. Отак таксист-троль російський рейс зустрів. Удома сказав дружині, що не можу про це не написати. Написав. Тоді в мене було зо три передплатники. Але коли я написав про тещу ще буквально чотири рядки, їхня кількість неймовірно зросла!
- Я, здається, знаю, що це за рядки…
- "Востаннє зустрічали її в Борисполі. Знову була зима, холодно. Приїхали додому, там тепло, батареї топлять щосили. Тут теща й каже: "Ну як вам подобається наш російський газ?" І тут я відчув, що чекають мене прекрасні дні. Не перемикайтеся!" Цей пост зібрав 10 тисяч лайків. Про це не можна не писати!
А взагалі-то я не люблю, коли в нас у компаніях починають говорити про Росію, у нас своїх проблем повно. З Росією вже все зрозуміло - це страшний, жорстокий і непередбачуваний сусід. Ми це вже знаємо, і немає сенсу перемелювати те саме по сто разів. Нам треба навчитися із цим жити, зміцнювати армію, займатися внутрішніми справами.
- Чи бачиш ти зміни на краще?
-Прогрес є тільки в тому, що роблять люди. Я вірю в людей і країну, але не вірю в державу.
- Пашо, ти розмовляєш і пишеш російською. Не виникало жодних проблем із цього приводу?
-Була ситуація на презентації моєї книжки в Дніпрі. Встає одна пані і каже: "Прямо скажемо, вам тут легко, бо це - російськомовне місто". Я спиною відчув, як зал почав наповнюватися електрикою. Усі почали оглядатися з цікавістю: "А хто це в нас тут такий?" Пані продовжує запитувати, чи були в мене проблеми з російською мовою. "Так, - чесно зізнався я, - точно знаю одну людину, в якої завжди були проблеми з російською мовою в нашій країні. Це моя теща".
Зал упав від сміху.
Я багато спілкуюся з людьми, але проблем з мовою не було ніколи. Хіба що у Фейсбуку приходять у коментарях якісь тролі.
- Який був тираж книжки?
-Початковий - п'ять тисяч. Тепер надійшов запит іще на вісім тисяч, включаючи переклад українською, англійською і німецькою мовами. У нас навіть є попередня домовленість, що книжку візьме на продаж "Книгарня Є".
- Коли плануєш приїхати у Львів?
- Скоріш за все, восени, коли буде готовий український тираж. Крім того, хочеться потрапити на Львівський книжковий форум. Ну й просто приїхати у Львів.
Коли до мене прийшли з пропозицією видати книжку, поставили перше й головне запитання: "Ти хочеш на цьому заробити?" Я чесно відповів, що ні, бо письменником себе не вважаю. Це зовсім інший світ, до якого я не належу. Що таке для мене друкована книжка? Я - людина, яка спостерігає життя через огорожку, тому вважаю, що книжка - це пам'ятник. Мені байдуже, де і як мене поховають. Люди гортатимуть книжку і згадуватимуть мене.
У мене багато проектів, є пропозиція вести програму разом із Горьким Луком на Інтернет-ТБ. Це мені теж цікаво.
- Пашо, але ж це твоя життєва позиція - займатися тим, що цікаво?
-Абсолютно! Я впевнений, що людина живе, поки їй цікаво жити. Нещодавно зустрівся з однією 90-річною бабусею, яка побачила мене в ефірі ТБ. Вона додзвонилася на канал, звернулася до редакторів із проханням організувати зустріч зі мною. Я приїхав. Бабуся читала мені свої вірші, наприклад: "Якщо вам за дев'яносто, далі жити легко й просто!" При цьому вона доглядає сусідку по під'їзду, молодшу за неї. Я дивуюся: "Вона ж молодша за вас!" А бабуся відповідає, що сусідці просто нецікаво жити. У самої ж - Інтернет і скайп.
Життя таке коротке, і якщо тебе щось цікавить, то займатися цим треба тут і зараз! Пізніше, з різних причин, може не вийти. Поки інтерес є, людина живе.
- Скажи, будь ласка, робота якось вплинула на твій світогляд? Змінила характер?
-Звичайно. Я почав більше цінувати життя. Зрозумів, що дрібниць не буває, випадковостей - теж. Раптом видається складний тиждень: мало спиш, багато працюєш. Плануєш єдиний вихідний - неділю, мрієш виспатися. А тобі починають телефонувати з восьмої ранку, знову біганина, метушня, якісь зустрічі. Якби така ситуація сталася років чотири тому, повернувся б додому і, як син військового, почав би всіх "шикувати": "Дайте спокій, мій балкон, крісло, гаджети й попільничку, відпочити хочу!"
А тепер кажу дівчатам: збираємося і їдемо! Однаково куди, але разом. Ідемо, гуляємо, приміром, Подолом, обідаємо в якомусь ресторанчику.
Тепер усе змінилося, насамперед - пріоритети. Донька в мене дуже емоційна. Коли надміру збуджена, довго не може заснути, плаче. У дружини - своя емоційна межа. Раніше накричав би на всіх, скомандував "відбій", бо "тато сказав". Тепер попещу доньку по голові, розповім, як її люблю, вона засне з усмішкою. І це - щастя.
Довідка DT.UA:
Павло Бєлянський народився 1977 р. у місті Шахта №9 Луганської області в сім'ї військовослужбовця. Через професію батька часто змінював школи й міста. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Працював охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом. Нині - хазяїн фірми, що встановлює пам'ятники й надгробки.