Василь Сухомлинський |
Закон України «Про освіту» визначає, що мета освітнього процесу в державі — всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства. У національній програмі «Освіта (у XXI столітті)» йдеться про необхідність утвердження ідеалів правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей. На цих же позиціях вибудувана найновіша освітянська доктрина, яку сьогодні обговорюють в Україні.
А сучасний вчитель? Яким він має бути сьогодні? Які ідеали йому сповідувати, коли життєва практика ставить під сумнів ідеали гуманізму, віддаючи перевагу силі й спритності? За якими законами він мусить жити й працювати, аби не зрадити ані своєї професійної честі, ані покликання педагога?
Про значення творчої спадщини всесвітньо відомого вчителя В. Сухомлинського в контексті цих проблем своїми роздумами ділиться народний депутат України, керівник депутатської групи «Трудова Україна» у Верховній Раді України, кандидат історичних наук Ігор Федорович ШАРОВ.
— Шановний Ігоре Федоровичу, наша розмова з вами про видатного педагога Василя Сухомлинського не випадкова. По-перше, ви теж за освітою педагог. А по-друге, ви — земляк знаменитого вчителя. Зрозуміло, в короткій бесіді немає можливості охопити всього, що залишив нам Сухомлинський. Отож, на що б ви звернули увагу?
— Творча спадщина Василя Сухомлинського — багатогранна і надзвичайно щедра. Він — автор понад 40 книг, понад 600 статей, 1200 казок та оповідок для дітей. Його праці перевидавалися величезними тиражами, а його головна книга «Серце віддаю дітям» побачила світ 30 мовами світу.
Наш час можна назвати часом глобального переосмислення сенсу життя і підбиття підсумків. Може, через те, що закінчилося бурхливе ХХ століття, а може тому, що починається нове, сповнене таємниць, тисячоліття? І починається воно демонструванням майже первісного культу сили та насильства. Власне, після подій 11 вересня у Сполучених Штатах Америки думки В.Сухомлинського про людину як найвищу цінність сприймаються з новою силою актуальності.
Особлива заслуга Василя Сухомлинського полягає в тому, що він одним з перших вітчизняних педагогів вдало об’єднав ідею всебічного розвитку особистості з ідеєю гармонійного розвитку суспільства. Він постійно наголошував — навчально-виховний процес покликаний зберегти функціональну єдність, якою природа наділила кожного з нас: душу, дух, тіло.
Роботи Василя Сухомлинського дають особливий матеріал в аспекті гармонізації сімейного виховання учнів. Навіть побіжного погляду досить, щоб зрозуміти основну дилему, яку вирішував учитель-патріот у родинах павлиських селян: або подолання анархії в сімейно-шкільному вихованні молоді, або поступовий розпад існуючих соціальних відносин, як мінімум, на рівні селища. Але ж це загроза для держави!
— Багаторічний досвід вченого-теоретика і вчителя-практика дав можливість Василю Олександровичу вибудувати концепцію-засторогу, концепцію-попередження цієї особистісної і суспільної драми...
— Так, справді. Поставивши проблему, актуальну на всі часи, Василь Олександрович доводить, що гармонійний всебічний розвиток можливий лише там, де два вихователі — школа й сім’я — діють одностайно, поділяють одні й ті ж переконання, виходячи з тих самих принципів.
При цьому не допускається розходження ні в меті, ні в суті, ні в засобах виховання.
З учителями Павлиської школи Василь Олександрович вибудував таку систему роботи з батьками, яка допомогла їм оволодіти основами батьківської педагогіки, мистецтва виховання. Згадаймо, чи не вперше в державі там діяла школа для батьків, де проводилися лекції та бесіди з педагогами та психологами, спрямовані на практику виховання.
Сухомлинський наголошував на тому, щоб батьки були вимогливими до самих себе, оскільки там, де немає мудрості, де батьки самі не виховані, їхня любов може понівечити дитячу вдачу. Мене вражає глибоке передбачення Василем Олександровичем згубних наслідків деформованої батьківської любові. Пам’ятаєте, любов-замилування без серйозного передбачення перспективи, чи любов-деспотизм із вічним повчанням і завищеною вимогливістю. Або ж любов-відкуп, коли матеріальне забезпечення дитини знімає інші проблеми з батьків. А справжня батьківська любов, на думку Василя Олександровича, полягає в тому, щоб навчити дитину бачити, відчувати, розуміти й переживати те, що вона живе серед людей і відповідальна перед ними за свої вчинки. І знаєте, що важливо: у спектрі моральних цінностей родинного виховання для нашого земляка центральною дійовою особою була мати. Культ матері в духовному житті школярів передбачав виховання у дітей поваги, любові, шанобливого й турботливого ставлення до неї, благоговіння перед нею. Але при цьому культ матері забезпечувався вихованням у дітей поваги до батька як голови й годувальника сім’ї.
— Слухаю вас, Ігоре Федоровичу, проектую разом з вами вчительські тривоги Василя Олександровича в сьогоднішній день і знаходжу відповідні аналогії. Хвилює ота зона відчуження, яка вразила і родину, і освіту, і суспільство в цілому.
В останні роки в моральному вихованні молоді відбуваються певні негативні процеси, деформації. Зокрема, невиправдано інтенсивно пропагується перевага матеріального над духовним, що призводить до послаблення у суспільстві морально-ціннісних орієнтирів.
— Василь Олександрович вважав, що такі моральні відхилення, як дитячий егоїзм, недисциплінованість, жорстокість, хамство, невдячність, байдужість, лицемірство породжуються вадами сімейного виховання. Проте й вина школи в цьому очевидна. Крім нерозумної батьківської любові, про яку вже йшлося, причина полягає і в розлученнях, пияцтві, фізичному знущанні над дитиною, недоброму ставленні до зведених дітей, нещирості й лицемірстві, коли дитина не має духовного комфорту. І тут стає очевидним глибокий гуманізм Василя Сухомлинського, котрий писав: «Моє піклування про успіхи в навчанні починаються з піклування про те, що їсть і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, яку книжку читає і яку казку слухає, що малює і як висловлює в малюнку свої думки й почуття, які почуття пробуджує в її душі музика природи, яка улюблена казка є у дитини, наскільки чутливо сприймає вона радощі й негаразди людей, що вона створила для інших і які почуття пережила у зв’язку з цим». Яка глибинна мудрість доброї і зрілої людини! Тому так турбувало Василя Олександровича педагогічне безкультур’я вчителів у вихованні почуттів. Так непокоїла його педагогічна схоластика.
Педагог вважав, що перед кожною дитиною, навіть найпосереднішою і найважчою, вчитель повинен відкрити ті сфери, де вона зможе досягти своєї вершини, сформувати свою людську гідність, свою душу. Тому й створив «Азбуку моралі», котра вчила осягати суть добра і зла, честі й безчестя, справедливості й облуди. Ця азбука стала засобом подолання емоційної нерозвиненості. В дитині необхідно відкривати здатність відчувати стан інших, вміння ставити себе на місце іншої людини.
— Щира, турботлива материнська любов світить нам все життя і визначає наші стосунки із світом. А для вченого власний досвід, як бачимо, переходить у категорію всезагального, осердечненого й осмисленого.
— Навряд чи можна говорити про Василя Сухомлинського як про філософа, але філософські грані процесу навчання й виховання в педагогічній спадщині вчителя сьогодні стають об’єктом цілих наукових досліджень. Вчені сходяться на думці, що ідеї Григорія Сковороди стали осердям педагогічного вчення Василя Олександровича. Візьмімо для прикладу думку Григорія Савовича, що людина — не тілесний вигляд, але «серце як невичерпний скарб мислення таїн». На філософських творах Сковороди, насичених діалогічністю, проникливим відображенням боротьби добра і зла, радості й смутку, краси й потворності формувалися філософські погляди павлиського мислителя. Філософія серця визначила характер поглядів В.Сухомлинського на дитину. «Серце віддаю дітям» — так назвав він свою основну книгу життя. А йдеться в ній про те, що дитина завжди була, є і залишається дитиною. Дитинство в усі часи було, є і залишається дитинством. Тридцятьма мовами світу перекладена ця робота. В ній знайдемо серйозний висновок: «Щоб стати справжнім педагогом, вихователем дітей, треба віддати їм своє серце, пройти школу сердечності, тобто, пізнати серцем все, чим живе, про що думає вихованець».
Педагог вважав, що виявом прекрасного в людині було і залишається добро. Бо краса й добро властиві кожній людині від природи. Вони найдоступніші, як вода й повітря. Для мислячого вчителя учень — мікрокосмос. Пізнаючи учня, вчитель пізнає себе, розкриває сутність людини. Не страх і почуття вини, а любов і ствердження власних сил повинні лежати в основі педагогічного процесу, вважав Василь Сухомлинський, посилаючись на думку Григорія Сковороди: «Склавши крила, не полетить навіть сам орел». Якщо вчитель ставиться до учня з розумінням і любов’ю, то учень прагне заслужити любов і повагу. Такий підхід до учня сприяв утвердженню віри дитини у власні сили. З цього приводу Василь Олександрович писав, що діти — це наймудріші філософи і найчутливіші психологи.
— Хотілося б торкнутися ще однієї проблеми із педагогічної концепції Василя Олександровича Сухомлинського — формування національно свідомої особистості.
— Безперечно, Василь Олександрович, як ніхто інший у вітчизняній педагогіці, мужньо ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного світобачення. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. В його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ в дусі української етнософії через категорії волелюбності, лицарства, моральної доблесті, дисципліни душі й волі.
У педагогічній спадщині Сухомлинського високий статус займає сила духу — велика національна й загальнолюдська цінність, яка в останні століття в багатьох українців була послаблена. Виховуючи у дітей цю шляхетну якість, він підкреслював, що сила духу як моральна доблесть починається з віри в моральні святощі рідного народу.
А яким дивом у творчому процесі педагога-мислителя стала казка! Казка як джерело високої моральності, як згусток досвіду, як філософія буття й передбачення. Василь Сухомлинський розглядав цей жанр як ідеальний засіб формування молодої душі, як найкоротшу стежку між дитиною та її народом. Бо ж дитина в ній пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. Всім єством відгукується на почуте й прочитане, виявляє своє бачення доброго й злого. Красиве, справедливе, гарне дитина вбирає миттєво. Та найважливіше у процесі спілкування з казкою Василь Сухомлинський вбачав у самому акті творення казки дітьми. Все, що вражало, дивувало, обурювало й тішило дитину, переливалося у слово, в мову, активізуючи дитячу думку, виховуючи допитливість, спонукаючи до добрих справ. І це теж була сфера позитивного прикладу, про яку невтомно дбав учитель із Павлиша.
Постійне перебування дітей у світі краси й добра, трансформованому ними у казку, облагороджувало сферу навчання, виховання мислення. І тут в контексті нашої розмови не залишимо поза увагою тривогу Василя Олександровича про загрозливі рецидиви схоластики: «...Ми, вчителі, не вчимо дитину мислити. Ми з перших же кроків її шкільного життя закриваємо перед її очима двері в привабливий світ оточуючої природи, і вона вже не вслухається в дзюрчання джерела, у дзвін весняних крапель, в пісню жайворонка. Вона завчає лише сухі, безколірні фрази про всі ці дивовижні речі».
Досягнення єдності почування й мислення — це постійна турбота Сухомлинського. Безперечно, жоден з педагогів сучасності не приділяв стільки уваги формуванню найтоншої сфери особистості, тобто почуттів. «Виховання великого, доброго серця, — писав він, — це, образно кажучи, турбота про ту гілку, на котрій зеленіють пишні паростки людяності, гуманності». Василь Олександрович мав чітке переконання, що без емоційної вихованості марними будуть всі слова про формування й утвердження високих почуттів громадянина, про естетику життя, про етичні основи спілкування. Говорив про це чітко й переконливо: «Емоційна культура — це, образно кажучи, правильно налаштована скрипка. Тільки тоді, коли скрипка настроєна, на ній можна грати. Тільки тоді, коли людина осягнула азбуку емоційної культури, її можна виховувати».
Переконання педагога, що школа повинна стати не лише місцем передачі досвіду поколінь, а й «майстернею гуманності», підтверджувалося впевненістю, що без виховання широкого й повного діапазону почуттів не може бути повноцінної людини. В книзі «Народження громадянина» читаємо: «Турбота про гармонійний розвиток моралі, розуму, почуття, про виховання благородного серця, чистоту всіх духовних поривань і прагнень є сутністю виховання нової людини».
— Василь Сухомлинський все життя провів в оточенні живого світу природи. Він розумів і відчував, що процес урбанізації несе в собі загрозу відчуження особи від довкілля. Погодьтеся, Ігоре Федоровичу, очевидно, саме тому в його концепції виховання молодої людини ідея всебічного й гармонійного розвитку юної особистості стала в ряд найголовніших.
— Так, для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання.
А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного.
Природу великий гуманіст розглядав як важливий засіб емоційного, естетичного, морального аспектів виховного процесу. І при цьому наполягав на повноцінному включенні природи і в навчальну, і у виховну роботу. Але згадаймо його застереження: природа не повинна лишатися простим фоном розумових зацікавлень. Саме тому він вбачав необхідність талановито й уміло, глибоко й продумано включати силу краси оточуючого світу в процес виховання розуму й почуттів. Його переконання, що вміння читати й розуміти мову природи виховується так само, як і вміння читати, і сьогодні апелює до нас у процесі виховання дитини в прекрасному світі гармонії.
І ще одне: Василь Олександрович вважав, що естетичне виховання не означає зміни раціонального типу мислення, виробленого шкільними дисциплінами природничого циклу. Швидше воно передбачає появу у свідомості дітей ще й іншого способу пізнання світу. Це шлях живого спостереження та емоційного бачення природи. Отже, педагог передбачав контакт із довкіллям, спостереження, слухання, переживання й осмислення побаченого й почутого як сходинки до внутрішньої естетичної досконалості.
Привселюдне зізнання, винесене в назву книги «Серце віддаю дітям», підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей». Ця теза має стати програмною для нашого вчительства і для наших державотворців.