Ставлення українців до влади специфічне. Владу, а надто багатих можновладців, не люблять і їй не вірять. Сьогодні зі сторінок періодичних видань не сходять взаємні звинувачення політичних сил у «зраді національних інтересів», які часто апелюють не до розуму людей, а до інстинктів і суспільних пережитків, а теле- і радіо ефір вщерть заповнений зверненнями, що набили оскому. В міру наростання передвиборної боротьби за місця у Верховній Раді «зрадників» не шукає хіба що лінивий. Справа не в них — «попит породжує пропозицію». Звідки ж той попит? Та впевненість, що у вищих ешелонах влади обов’язково сидять «запроданці», щодо яких слід бути пильними, бо інакше не минути лиха?
Розкол
Цю особливість українського менталітету — недовіри до влади, власне, до ієрархізації суспільної структури, відзначив видатний український історик Микола Костомаров. На відміну від польської традиції пошанування ролі шляхти та церковної ієрархії у справі ефективної самоорганізації нації, українці завжди прагнули формувати своє суспільство на засадах рівності. Досягти цього не вдавалося — у всі часи «піднімалися особи і сім’ї, які прагнули набути право переваги і влади над масою народу», але «в свою чергу маса повставала на них, то з глухим обуренням, то відкритою протидією», намагаючись «поглинути їх у своїй масі». Українське суспільство відкидало структуровану ієрархію суспільства, час від часу оголошувало провідників «зрадниками», прирікаючи себе на те, що ієрархію насаджували «зайди». Як зазначає дослідник Хмельниччини академік Валерій Смолій, вже перші місяці повстання засвідчили, що маси селянства прагнуть «навіки не мати панів», відмовляються від звичного послуху — воліють бути вільними, не платити ніяких податків. Без належних податків і Б.Хмельницькому не вдалося створити регулярної армії, що позначилося й на державному будівництві. «Коли ти не хочеш годувати власну армію, то змушений будеш годувати армію чужу». Годували, і не одне століття.
Було б необачно стверджувати, що проблема полягає в якійсь «злій волі» народу. Біда й не в тім, що українська нація нібито не спромоглася витворити «своєї» провідної верстви, засвідчила свою «неісторичність». В історіософії Івана Лисяка-Рудницького поняття «нація» адекватне поняттю «політичний народ», який в історії України відповідає княжо-дружинній верстві часів середньовічної Русі, козацтву часів станової гетьманщини і громадянству часів модерної української нації. Отже — всі наявні компоненти своєї української влади були і є в реальності.
Трагедія українського народу в тому, що в своїй історії ми вже пережили феномен неодноразової «зради» правлячою елітою України власного народу. Вперше ми втратили аристократію княжих часів (спольщену і окатоличену після Люблінської унії 1569 р.). Вдруге — станову старшину козацьких часів (зрусифіковану після Переяславського договору 1654 р.). Нині народ знову демонструє розчарування щодо новоявлених представників політичної еліти та національного підприємництва, які встигли зародитися за роки незалежності, але так і не стали належною мірою «своїми». Простежується «зачароване коло»: в українській історії, пише І.Лисяк-Рудницький, «немає прямого помосту між Україною короля Данила та гетьмана Хмельницького, між Україною Мазепи та Петлюри. Здобутки та традиції перших не могли прямою лінією перейти до останніх. Доводилося починати «наново». Ось тут лежить головна причина хронічної недозрілості українського суспільства, його інфантильності та примітивізму».
Наскільки правдивим є висновок українського історіософа? Навіть перші чотирнадцять років незалежності України ми штучно розбили на два «принципово протилежні» періоди — «до Майдану» і «після Майдану». Знову поділили не лише історію — розділили людей, протиставили їх і нанесли шкоду суспільству, активно позбавляючись від високопрофесійних апаратників і менеджерів, мотивуючи це їх вірною службою попередній владі. Що вже говорити про більш ранні періоди тисячолітньої історії, її події і факти, навколо яких ми влаштовуємо баталії і які не згуртовують нас, а роз’єднують. Передумови всьому цьому лежать в специфіці українського менталітету.
Український соціум все ще перебуває в стані глибокого розколу, який не сьогодні стався й, судячи з усього, не завтра залагодиться. Наше мислення не може вийти за рамки впливу схеми давньоіранської релігії — маніхейства, яка, за свідченням науковців, мала значний вплив на східне слов’янство.
Маніхейство
Дуалістичне вчення Мані (214 — 277 рр.) розгортається в системі «трьох часів». У «перші часи» існували два вічних протилежних принципи: Добро і Зло, Світло й Темрява. «Другі часи» — етап перемішування двох принципів — Зло (матерія) вторгається в царство Світла. «Треті часи» — період остаточного відділення Світла від матерії і торжества Добра. Люди є творіннями тьми (матерії), яка заточила їх душі — іскри Світла в окови плоті. Звільнення душі — історичний процес, що відбувається через Великих посланників Благого Отця: Будди, Заратустри, Ісуса та Мані. Наслідування цих духовних ієрархів, згідно з вченням Мані, дозволить Світлу отримати перемогу. Маніхейство існувало аж до XI століття, а згодом вплинуло на формування павликіанства і богомільства і — поряд з гностицизмом — лягло в основу єресей вальденсів і катарів (альбігойців).
Спадщина маніхейства позначилася на ментальності українського народу та шляху його самоорганізації в державу-націю. М.Драгоманов зазначав, що «коли взяти пам’ятки «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над ґрунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богомільної, як у болгар, сербів, великоросів, так що коли б треба було застосувати до якоїсь з історичних релігій наш народ, то я б його застосував, скоріше всього, до богомільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу».
Основа культу маніхейства — аскетизм. На побутовому рівні в основу цього вчення було покладено ідею поділу людей на «праведних», які дотримуються істини, і «прибічників зла». Маніхейці, богоміли й катари зневажали багатство, вбачали справедливість у рівності, дистанціювалися від влади і тяжіли до громадської спільності на землю.
Упродовж всієї історії України виявляло себе те, що принципово розділяло простий народ і можновладців — ставлення до власності на землю. Реакція народу на приватну власність на землю найбільш зримо вилилась під час Коліївщини 1768—1769 рр., коли гайдамаки, громлячи панські маєтки, насамперед знищували всі архівні документи, що стосувалися права на землекористування, демонструючи тим самим необхідність повернення до спільної власності на землю.
Саме тут і спрацьовував маніхейський тип мислення, який спонукав діяльність до маятникового циклу розвитку подій у плані — «або — або», жорстко орієнтуючи особистість на відтворення первісних ідеалів спільного землекористування. Під час великих протистоянь життя спрямовувалося по замкнутому колу: людині залишалося лише вибрати один з ідеалів як у культурі, так і в соціальних відносинах. Маніхейство пропонувало шлях простий і прямолінійний: джерелом зла у світі є люди, які відлучилися від добра і прилучилися до космічного зла. Висновок: усі людські проблеми мають розв’язуватись знищенням ворожих сил: осіб, груп, класів, державності тощо. У наш час якщо не знищенням, то принаймні їх ізоляцією.
Але ж маніхейство — утопія. Воно пророкує пришестя часів, коли добро й істина остаточно запанують, зосередившись на одному полюсі суперечливого за самою своєю суттю життя (приміром — на Майдані). В принципі це неможливо. Як метод нібито простого і всім зрозумілого розв’язання складних проблем маніхейство є вічною спокусою і водночас спокутою людської цивілізації. Стереотип маятникового мислення в нашому суспільстві, яке стало на шлях модернізації, прагматичного пошуку моделей розв’язання нагальних утилітарних проблем може призвести до національної катастрофи.
Бюрократія
Слід нагадати деякі сторінки історичного досвіду. Реформи у нас замислювалися і проводилися, як правило, «згори» в специфічних умовах соціокультурного розколу і протиборства «західників» і «слов’янофілів». Дилема ця не надумана, оскільки «цивілізаційний розлам» проходить по межі західних і східних регіонів України, які впродовж століть розвивалися переважним чином або під впливом римського права, або євразійської традиції. В межах західної (латинської) цивілізації процес суспільного поділу праці й утворення класів відбувався на основі товарного виробництва. Товарність проникала в общину, розкладаючи родові стосунки як вихідну форму соціальних зв’язків: виникло рабство, згодом сформувалися феодалізм і, зрештою, капіталізм, в якому панує закон вартості. Це — шлях до економічної експлуатації, але водночас і до утвердження особистої незалежності, свободи на основі матеріальної заінтересованості. Гасло «мій дім — моя фортеця» стало визначальною соціальною нормою, а релігійна протестантська етика стала спонукою до накопичення багатства.
Але переважна частина України перебувала в лоні іншої, православно-християнської цивілізації, яка творилася на ґрунті хозарсько-візантійської системи цінностей. Тут земля належала всьому суспільству, яке уособлював каган чи імператор. Сільські общини (в Україні — громади) не розпадалися, а з низки причин видозмінювалися, зберігаючи життєздатність. Необхідність регулювання громадських інтересів зумовила появу державних управлінців, які споживали додатковий продукт за допомогою механізму податкової системи. У структурі, де окрема людина ніколи не є власником у повному розумінні цього слова, а лише користувачем, держапарат неминуче перетворюється на колективного правителя й експлуататора. Православна релігія, на відміну від протестантства, завжди проповідувала покору й рівність у бідності й зневагу до збагачення. У руслі цивілізації, що склалася на пограничній смузі України за радянських часів, сформувався перехідний тип суспільства, який ми називаємо «бюрократичним псевдоколективізмом».
Більш як трьохсотлітнє перебування у складі Російської імперії чи під радянським тоталітаризмом, де держава завжди пригнічувала спільноту і особистість, закономірно виробило інстинкт політичної недовіри до держави та чиновництва. Взяти хоча б, за оцінкою Мирослава Поповича «ХХ Червоне століття», коли народ «отримав» від влади — війни, революції, конфіскації, колективізацію, голодомор, репресії, ГУЛАГ, повторне «закріпачення» селянства, зрештою, непослідовне й суперечливе реформування в 90-ті роки. Чи можна вважати, що столітній синдром недовіри до чиновництва може бути подоланий за короткий історичний період незалежності України? Чиновники зображаються як «зрадники національних інтересів»; культивується негативне ставлення народу до бюрократії — носія всіх пороків суспільства... Подібні настрої кореняться в архаїчному маніхейському прагненні вбачати причини суспільних негараздів у якійсь диявольській зовнішній силі, а не в суспільстві в цілому і кожному з нас зокрема.
Бюрократія є тією специфічною соціальною групою (близькою навіть до соціальної верстви), яка репрезентує собою професіоналів у галузі управління суспільством, його важливим інтегратором і живим втіленням державності, забезпечення останньої необхідною соціальною енергією і ресурсами. Ступінь необхідності бюрократії — величина, зворотна культурній, організаційній зрілості суспільства. Існування її пов’язане з недостатньою кваліфікацією і відповідальністю у справі державного будівництва і управління рядової людини. Чим нижча потреба особистості брати на себе відповідальність, тим менше в країні елементів громадянського суспільства, тим вища потреба в бюрократії, у верстві людей, які заміщають своїми функціями вакуум, мертву зону управління. В іншому випадку — наростаюча атомізація суспільства, порушення горизонтальних зв’язків, падіння відповідальності за державу.
Дезорганізація
Ставлення до бюрократії неоднозначне в різних країнах та серед різних лідерів держави, що сповідують той чи інший суспільний ідеал. За умов авторитаризму створюються умови для лідера, який періодично провадить гучні наступи на бюрократію. Лібералізм з його прагненням до демократії — влади обраних і постійно переобраних депутатів — намагається створити систему стримувань і противаг бюрократії. Прагматична влада перехідного періоду демонструє, як правило, певну нейтральність до бюрократії, намагаючись, тим не менше, тримати її під контролем. Але всі без винятку політичні режими, як тільки вони зверталися до вирішення завдання стабілізації, розбудови держави, модернізації, завжди були змушені звертатися до кваліфікованої бюрократії.
Причина нашого підкреслено негативного ставлення до бюрократії: результат низького рівня державницької свідомості серед частини політиків, який (хочемо ми того, чи ні) спонукає частину із нас до масового негативного ставлення й до самої державності, й до високих керівників.
Але ослаблюючи авторитет державної бюрократії і деморалізуючи її діями як згори, так і з боку мітингуючої вулиці, ми тим самим змушуємо її вирішувати найскладніші завдання за все менш сприятливих умов. Все це дезорганізує механізм інтеграції суспільства. І чиновництво змушене діяти за умов архаїчних форм свідомості (маніхейство) і примітивного, посуті, початкового етапу ринкових відносин, демографічного спаду, морального занепаду і ледь відчутного технічного прогресу. Воно спрямовує свої зусилля на збереження досягнутого, на забезпечення порядку, на збалансування державного механізму вкрай розхитаного неоднозначним процесом політичної реформи.
Парадокс ситуації полягає в тому, що, будучи націленою на стабілізацію суспільства, бюрократія не вільна у своїх вчинках, змушена виконувати директиви, які віддзеркалюють собою існуючий нині розкол в правлячій еліті суспільства, часто змушена змінювати методи управління й ухвалювати рішення, які невдовзі повинна сама ж переглядати й відміняти. Це деморалізує центральну владу, спонукає до перенесення механізму прийняття невідкладних рішень на місцевий і відомчий рівень, що породжує сповзання до локалізму, веде до формування місцевих клік. А тут вже поле для посилення корупції, опору інноваціям, процесу демократизації й розвитку елементів громадянського суспільства.
Запорука успіху
Коли йшлося про провал чергових реформаторських зусиль, то завжди заднім числом знаходились підступні «зрадники» — консерватори чи ліберали, які своїми зловмисними діями перешкоджали реалізації реформаторських проектів. Набувши гіркого історичного досвіду, ми мали б визнати, що результати реформ залежали від більш ґрунтовних і базових чинників — від реакції на них із боку народних мас. Тисячу раз був правий Михайло Грушевський: «Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкілясь був перенесений, чи накинений. Вияснити, наскільки відповідав він потребам народним і яке значення й вплив мав на народну масу».
Реформи в нашій історії замислювались і провадились «згори» в специфічних умовах соціокультурного розколу. Реформаторська еліта з інноваційним типом культури, в основі якого були, як правило, сучасні «вестернізаторські» раціонально-критичні моделі, більше переймалися формулюванням цільових настанов та інструментарієм їх забезпечення і менш за все звертала увагу на ціннісні орієнтири широких народних мас, ступінь їх культурної підготовленості до проведення реформ.
Як засвідчує історія, спроби трансформувати основи економічного, соціального та культурного життя в нашій країні без зміни культури як «духовного генетичного коду» життєдіяльності переважаючої більшості її населення зазвичай призводили до соціокультурного відторгнення реформ, як тільки вони створювали ситуацію невпевненості, хаосу і дискомфорту. Відбувалася криза легітимності політичної влади (вона не знаходила виправдання своїм діям з боку переважаючих соціальних груп суспільства) і закінчувалася контрреформами «згори» або, ще гірше, революціями чи бунтами «знизу». Контрреформи провадилися за пасивної протидії суспільства і зводилися до спроб привести цілі й засоби реформ у відповідність до наявного соціокультурного середовища. За умов активної протидії вибухали бунти й революції.
Отже, для успішного проведення реформ слід дотримуватися принаймні двох умов. По-перше, реформи повинні відповідати соціокультурному простору, в якому вони здійснюються, а також рівневі культури та специфіці ментальності різних соціальних груп країни. Якщо інновації не сприймаються широким загалом як конче потрібні й конструктивні, не викликають позитивних емоцій, більше того — провокують масовий дискомфортний стан і супроводжуються соціальним розпадом та хаосом, то найімовірнішим буде виплеск соціальної агресивності певної частини населення і прагнення повернутися до звичного способу життя та, нехай і поганих, але звичних порядків.
Це не означає — для лідерів держави і окремих її сфер — плентатись у хвості суспільних настроїв. Навпаки: еліта, найбільш свідома частина суспільства, повинна активно формувати громадську думку щодо проведення прогресивних змін, і забезпечивши певний її сегмент — послідовно і рішуче здійснювати зміни.
По-друге, реформи можуть успішно провадитися тільки легітимною політичною владою, тобто такою, яка добровільно приймається народом і випливає із єдності політичних традицій, моралі, духовних настанов, інакше кажучи — із політичного менталітету і політичної культури. Саме така легітимність стає мірою політичної згоди між учасниками політико-владних відносин. Така влада спроможна погоджувати ціннісні орієнтації різних груп населення щодо цілей і засобів перетворень і не допустити переростання соціокультурних протиріч, розколу в необоротний процес соціальної дезорієнтації. «Любити свій народ, — слушно зауважував видатний російський філософ І.Ільїн, — не значить лестити йому чи приховувати від нього його слабкі сторони, але чесно й мужньо промовляти їх і послідовно боротися з ними… Справжній патріот вчиться на політичних помилках свого народу, на вадах його характеру і його культури, на його історичних поразках і на невдачах його господарства. Саме тому, що він любить свою батьківщину…» А відтак — ніколи не буде звалювати відповідальність на якісь «зрадницько-ворожі» сили.
Ось чому так важливо кожному із громадян України з повною відповідальністю зробити такий вибір 26 березня 2006 р. Потурання ж певних політичних партій і блоків інстинктам і пережиткам частини електорату, спекуляція на них буде тим бумерангом, який врешті-решт викличе розчарування в цих політичних силах і негативно позначиться на легітимності самої новообраної влади. Це в свою чергу і надалі буде стриножувати націю і державу.