Животіння нашого «смирного» обивателя цурається будь-яких стратегій і звужує його життєвий простір до старих «підшкірних» запасів — огризків колективістської ідеології і «сільського трайболізму», побудованого на підтримці родичів, — які допомагають виживати що в бідняцькому побуті, що при владних верхах.
Це — життя всередині ілюзії, всередині патріархального міфу. Тому ми ніколи не розвивалися за законами цивілізованого світу. Чи не є ми нині свідками маргіналізації всього народу на тлі глобальних світових змін?
На наші запитання відповідає доктор економіки і соціології, професор, науковий керівник Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрій САЄНКО.
Чи дозрів народ для зміни еліт?
— Що ж відбувається з нашим народом?
— А народ завжди раціонально консервативний. У всі часи він зайнятий одним — здоровим пошуком моделей виживання. Мета — будь-що вижити і продовжити рід.
Деякі народи вириваються за архетипні межі. Як їм це вдається? За рахунок лідерів і нових стандартів, принесених ними. І тому в корені хибні наші спроби звинуватити в теперішньому стані народу його ж — нинішня «еліта» змушує нас жити в такій країні! Це в нас така держава і така влада, якій вигідно утримувати наш народ у рамках мужицької сільської культури.
Український політичний бомонд серйозно переймається лише одним — особистим і клановим збагаченням. «Верхівка» не виносить наших економічних, політичних, соціокультурних, інформаційних інтересів на міжнародний рівень і не бере участі у міжнародній грі їх відстоювання. У цьому й біда. Тому «верхи» і консервують наше суспільство.
А якщо так — мужицька культура превалює в усіх видах діяльності. Я бачу прорив лише в зміні еліти. Притому наше населення не таке вже затуркане й безграмотне — воно поступово регенерує. Для мене було одкровенням, що воно сприйняло за лідерів Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко. З іншого боку, одкровенням стали і відповіді респондентів на питання щорічного всеукраїнського моніторингу нашого інституту. На запитання: «Скажіть, ви за те, щоб керівників областей призначав Президент, чи за те, щоб їх вибирало населення?» — 86% респондентів відповіли, що керівників має вибирати народ. Отже, збереглися в підсвідомості людей архетипи української культури, коли голосуванням обиралися навіть сільські староста і секретар.
Або інше запитання: «Яку другу мову потрібно знати нашому населенню, щоб вести активний і продуктивний спосіб життя?» Я думав, що люди виберуть російську мову. Виявилося — англійську.
Тому хоч би скільки ми говорили про пострадянську, мужицько-консервативну свідомість наших людей, усе ж таки продуктивніший шлях — відкривати в собі і в людях потенціал, який навіть у нинішніх «окупаційних» умовах дає і сходи, і прориви. У народі відроджуються архетипи й традиції української культури, які можна використовувати, входячи в модерний світ. І водночас місцевий політичний бомонд дискредитує себе дедалі більше, викликаючи загальну недовіру.
«Сільпократи» і решта світу
— Нинішня еліта являє собою, по суті, контркультуру — зі своїм сленгом, зі своєю містечковою гордістю: «Я — селюк!»
— Сільським походженням пишаються, коли більше пишатися нічим. У цивілізованому світі вже давно пишаються досягненнями, а не походженням. Не той цінний, хто ближчий до землі, а той, хто ближчий до інновацій, ефективності й успіху. Уявіть, ще 1966 року, проїжджаючи в неділю польське село дорогою з Варшави в Желязову Волю, ми зустрічали святково одягнених гуляючих селян. Я здивувався, чому ж вони не торгують у базарний день. Виявилося, у вихідні селяни відпочивають, оскільки заготівельники встигають до них у будні… І так модерно вже давно живе вся Західна Європа.
Нас же утримують у феодальному минулому і посттоталітарна бідність, і інертність пострадянської свідомості, і олігархічно-кланова вузда. Не приймати міжнародних стандартів життя, а прагнути до об’єднання із собі подібними в різних азіопських союзах і просторах, — це шлях на задвірки цивілізації.
— Це ізоляціонізм приречених, які не вписалися в цивілізований світ.
— Все лихо у нас самих. У тому, що нинішня еліта за своєю радянською і посттоталітарною природою не спроможна впоратися із завданням входження в цивілізований простір. Ми лише імітуємо ці процеси.
Опозиція замислила політичну реформу, щоб змінити еліту. Президент же перехопив ініціативу і вирішує протилежне завдання — ще більше зміцнити владу нинішнього політикуму.
— Це схоже на принцип старої партноменклатури: хоч як перемішуй вареники в макітрі, все одно будуть у сметані.
— На власному досвіді ми відчули, до чого призвела ця «зміна вареників». СРСР знищила деградуюча партелітна система. Людей у владу вибирали з однієї матриці, з одного конвеєра. Це досі нищить і Україну.
— Походження старої «сільпократської» еліти зрозуміле — провінційні обкомівці і райкомівці. Однак нове покоління — ті ж таки «сільпократи». Чому?
— У нас не було сильної і грамотної демократичної хвилі, групи чи сили, яка розуміла б, що зміна еліти — перший і найважливіший аргумент виживання України. Наші націонал-демократи вважали, що зміни відбудуться на принципах відродження української мови та культури. І, оскільки вони не займалися проблемою структурації нової еліти, самоорганізаційно виникло все те, що ми маємо сьогодні. Верховна Рада структурувалася у три прошарки: перший — ставленики влади, другий — ставленики «грошових мішків», третій — депутати-патріоти, які хочуть змін на краще.
Який закордон нам допоможе?
— Скільки можна ще жити «на холостому ходу»?
— Гадаю, ми настільки глибоко, хронічно хворі, що без зовнішньої допомоги обійтися просто не можемо. Не примітивної, матеріальної. Нам потрібна допомога інтелектуальна, соціокультурна і, я сказав би, соціально-енергетична.
Розглянемо приклад Румунії та Болгарії. Інтелектуально, промислово, та й за освіченістю — ми значно вище за них. Але західне суспільство взяло їх на абордаж. Чому взяло? Тому що єдина в Європі мусульманська країна Туреччина дуже важлива для західного світу, аби показати, що й тут можна здійснювати демократичні перетворення. Територіально шлях до неї лежить через Румунію та Болгарію. І тому Захід бере їх на абордаж — він зацікавлений у цивілізованому просторі на Балканах.
А як свого часу Америка вчинила з Японією, країною з протилежною культурою? Штатам вдалося накласти на імперські, мілітаристські амбіції Японії демократичну модель суспільства з ринковою економікою.
Якщо Захід нас покине, нічого хорошого з нами не станеться. Потенціал у нас є, і величезний, — але, з іншого боку, немає волі до змін. Тому Україні й потрібен наставник і вчитель.
— Учитель — об’єктивно чужа людина. А в нас і влада поділена між сімейними кланами, і обивателів усе життя переслідують гасла про братерство.
— Безумовно, наставник — це не близький родич. Наш найближчий родич — Росія, зв’язку з нею поривати не можна, але й учитися в неї нічого. А наставник учить всього, навіть як поводитися з родичами. Наставника не треба ні обожнювати, ні ідеалізувати. Треба бути відкритим до того, щоб отримувати від нього нові знання.
Як роздобути такого наставника, звідки він має прийти до нас і чому не приходить — це колосальна проблема і біда для України.
Жлобство: кесарю — кесареве, слюсарю — слюсареве
— Як на мене, жлобство як духовний провінціалізм владної верхівки має зовсім інший градус, аніж у простого люду. Ось запитання зі щорічного моніторингу Інституту соціології НАНУ: «Як ви гадаєте, які соціальні групи відіграють найбільш значиму роль у житті українського суспільства?» Порівняно з минулим роком знизилася роль інтелігенції — за неї віддавали 17,3% голосів, тепер — 9,8%. Чи не свідчить це про невпинний процес люмпенізації населення.
— Ми ж опустили інтелігенцію до рівня люмпена. З інтелігенцією не рахуються ні влада, ні обиватель. Ми живемо в країні «раптової бідності» — уся країна, за винятком бандитів і керуючої номенклатури, упала в злидні миттєво. Злиденний учитель, медик, учений, інженер. Навіть традиційно бідні суспільства не опускають до такого рівня свій інтелектуальний капітал.
Радянська влада знищувала й упосліджувала інтелігенцію. Хто тоді був «героєм нашого часу»? У селі — тракторист, ланкова, у місті — токар, зварювальник. І аж ніяк не вчений. Але водночас радянська влада добре оплачувала його працю. Було престижно ставати кандидатами та докторами наук. Соціально вивищувався токар, але повага в народі була до інтелігенції. Зараз же її соціальний престиж падає неухильно.
— Ще запитання з моніторингу: «Що, на вашу думку, сьогодні є найголовнішою ознакою успіху людини в нашій країні?» Багатство — так відповіли 47% респондентів, досягнення влади — 27,6%, везіння — 23,7%, а ось визнання людей — 19,4%. І наступне: «Як ви гадаєте, чий зараз час?» Жебраків — відзначає 35,5% опитаних, політиканів — 33,3%, злочинців — 61%. То чи в еліті лише річ?
— Ці цифри відбивають весь трагізм нашого життя. Ми розуміємо, що лише еліта, якій не чужі загальнолюдські цінності, може врятувати суспільство, принести йому нові політичні й гуманістичні технології. Але водночас населення відзначає, що така еліта ролі не відіграє, а спрацьовують зовсім інші критерії. І якщо все залишиться без змін, ми будемо лише деградувати.
— Дуже архаїчним і статичним видається ставлення населення до Батьківщини. Запитання: «Із чим насамперед пов’язані ваші уявлення про Батьківщину»? «Місце, де народився і виріс», — відзначають 58,7% опитаних. «Народні звичаї, обряди, пісні» — 27,3% , «рідна природа» — 21%, а ось «держава» — 18,7%, десь після кліматичних умов...
— На перших місцях у такому рейтингу — все те, що від людини не залежить. Але ж держава повинна залежати. Відома хвороба суспільної свідомості — укоренилася модель насильства держави над людиною. Народ не створив громадянського суспільства, через інститути якого формував би соціальне замовлення державі.
Ми ставили запитання: «Скажіть, наскільки залежить те, як складається ваше життя, від зовнішніх умов або від вас самих?» Від зовнішніх умов у нас залежить понад 60% населення. Тих, хто відповідає, що все залежить безпосередньо від них самих, — усього 15%. На Заході — із точністю до навпаки.
Наша людина перебуває в стані «розірваної» свідомості. Якщо ти відстоюєш принцип, що в нашій країні усе залежить від людини і найпершу роль відіграє особистість, це передбачає і самозабезпечення, можливість відкрити власну справу. Але навіть ті, хто ствердно відповідає на такі запитання, у соціальній сфері вибирають моделі радянського суспільства. Держава, мовляв, мусить нас усім забезпечити. І водночас люди державі не вірять. Чекати допомоги від того, кого ти маєш ні за що, — чи не абсурдно?
— Ще запитання з моніторингу: «Яким чином ви пристосувалися до нинішньої життєвої ситуації?» «Не хочу пристосовуватися до нинішньої ситуації, живу як доведеться, чекаю змін на краще», — така «позиція» 36,1% респондентів. Перебувають у постійному пошуку себе в нинішньому житті — 30,6%. Активно включилися в нове життя — 8,3%. «Жити як доведеться» — це все одно що «жити на лоні рідної природи», за аграрним календарем?
— Насамперед у відповідях немає альтернативи. Оскільки пристосовуватися до такого життя, як у нас, — це теж не вихід. Це виживання. Потрібно доповнити: «я не хочу жити так, як зараз, а хочу шукати і відстоювати нові, демократичні, цивілізовані моделі життя».
ЄЕП:
нульова перспектива
— Як виглядатимуть ідеї неминучої зміни еліти і появи західного наставника для України у зв’язку з ЄЕП?
— Ніяк. Оскільки ми не дамо Росії, Казахстану, Білорусі нічого нового — так само, як і вони нам. Якими зразками демократії ми можемо обмінятися? Це простір невдах. Історія не знає прикладу, коли об’єднання «двієчників» дало б відмінний результат.
— Чи зашкодить цей «безповітряний простір» зміні еліти і приходові в Україну наставника?
— Звісно. Тому що ми одне одного гальмуватимемо. І, як завжди це буває в нерозвинених, недемократичних суспільствах, рівняння буде за найгіршим сценарієм. Річ у тім, що в усіх чотирьох країнах майбутнього ЄЕП переважає принцип «соціальної змови», а не принцип соціального партнерства на базі легітимного й контрольованого законодавства. Та й сам акт підписання угоди — типова процедура змови, усе трималося в таємниці від народу і навіть політичної еліти України.
Ми створимо замкнутий консервативний простір, який працюватиме на відтворення самого себе. Розвиток буде лише екстенсивним, ми відтворюватимемо жлобство в дедалі більших масштабах.