Феміністка

Велика громадська діячка і письменниця Наталія Іванівна Кобринська народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуї Снятинсь­кого району на Івано-Франківщи­ні. Ніхто із священицької родини Озаркевичів не міг подумати, що симпатична дівчинка виросте «підбурювачем спокою», а свої, надто сміливі як на той час, ідеї втілюватиме у життя не тільки шляхом літератури, а й у громадській діяльності.

Ще юною Наталя не погоджу­валася із християнськими уявленнями про те, що жінка повинна коритися чоловікові. Після студіювання філософів школи позитивістів Кобринська переконалася, що суспільний устрій не є чимось непорушним, одначе його змінити — надто важко.

«Терпеливим слухачем» Ната­лії Кобринської був чоловік Теофіл, з котрим, на жаль, їй довелося прожити тільки шість років. Після смерті чоловіка Наталія Кобринська зі Снятина переїжджає у Болехів, де мешкає з батьками. Подальші роки неспокійної літераторки та громадської діячки пов’язані з цим мальовничим міс­течком у підніжжі Карпат, звід­ки вона часто виїздила за кордон.

Завдяки батькові Наталія Кобрин­ська побувала у Відні, Же­неві, інших містах Західної Євро­пи, де познайомилася з багатьма літераторами, в тому числі й українськими. Найбільший вплив на неї зробив друг Івана Франка, публіцист і літературознавець Ос­тап Терлецький. У 1883 році з’явилось оповідання «Шумінська» (пізніша назва — «Дух часу»), а через рік — повість «Задля кусника хліба».

Важливим у житті Наталії Кобринської став 1884 рік, коли в Станіславові з її ініціативи було створене «Товариство руських жінок». «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», — зазначалося в програмних документах новоутвореного товариства. Наталія Кобринська разом з однодумницею Уляною Крав­ченко доводили, що літературно-просвітницький напрям товариства досить ефективний за умов малих матеріальних статків його членів. «Товариство руських жінок» повинно було стежити за найновішими літературними напрямами, популяризувати їх у народі, аби виробляти ясне мислення щодо становища жінок. Це мало дати набагато більший ефект, ніж філантропічна діяльність.

Про тогочасне важке станови­ще жінок Наталія Кобринська пише Ганні Барвінок: «Перед нашим жіноцтвом замкнена дорога до вищої науки, і щоби набути шир­ших відомостей, лишається лиш один спосіб — читання книжок, та й той не доводить до пожаданих результатів. Бо у нас не лиш межи русинками, але і польками читання приносить нераз більше шкоди, як пожитку, — читають без вибору, читають що попаде... Тепер ще наше жіноцтво бриє в творах романтичної школи, і все, що новіше, реальніше, відкидається яко зле і неморальне».

Наталія Кобринська вела лис­тування з відомими громадськими діячами та письменниками Іваном Франком, Михайлом Павликом, Іваном Нечуєм-Левиць­ким. У 1887 році з допомогою Олени Пчілки вона видала жіночий альманах «Перший вінок». Вихід цього збірника творів зазнав критики з боку різних політичних і культурних угроповань, в тому числі радикалів. Одна із причин — пов’язування ідей фемінізму та соціалізму. Тішила видавців підтримка Івана Франка. В «Першому вінку» надрукувала свої твори і Леся Українка.

Наталія Кобринська пройнялася ідеєю об’єднання жінок не тільки Галичини, а й усієї України. Це був час, коли галицька інтелігенція звільнялася з-під впливів польської культури, усвідомлювала свою ідентичність, душею та зором зверталася до своїх братів з Наддніпрянської України. Найчастіше просвітницьку діяльність проводили священики та їхні діти, тому з ініціативи міністра Голуховського прийом до духовних семінарій українцям обмежили.

Були нападки на Наталію Кобринську та її однодумців з боку поважного на той час журналу «Зоря»: це видання зазначало, що історичну вартість становлять хіба що поодинокі праці «Першого вінка». Одначе важливо було помітити інше, про що змусили сказати. У статті «Відпо­відь критику жіночого альманаху в «Зорі» з р. 1887» (видана окремою брошуркою в Чернівцях 1888 року). Кобринська зауважує: цінність альманаху в тому, «що жіноцтво наше на цілім просторі широкої Руси-України почувалося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, заявила про свої національні і громадські права».

Зважаючи на своєрідну «неста­чу кисню», Наталія Кобрин­ська виїжджає на цілий рік до Швейцарії, де слухає лекції в університеті. Знайомитися з Михайлом Драгомановим та Болеславом Лімановським. Значний вплив на молоду письменницю у Цюріху зробили лекції з політекономії відомого німецького професора Юліуса Пляттера.

Після повернення в Болехів Наталія Кобринська організовує збір підписів за право жінок навчатися в університетах та гімназіях. До Галицького сейму вноситься ряд вимог і пропозицій щодо захисту прав селян. У 1893—1896 роках Кобринська займається видавничою справою. Її видавництво «Жіноча справа» випускає у світ три книжки альманаху «Наша доля». Це незвичайний для того часу факт, високо оцінений Лесею Українкою та Іваном Франком.

Для налагодження ефективнішого книгодрукування Ната­лія Кобринська виїхала на про­живан­ня до Львова. Гадала, що у цьому славному місті з’яв­ляться кращі умови і для популяризації феміністичних ідей. Одначе галичанки її не почули... Індиферент­ність жінок, до яких зверталася На­талія Кобринська, негативно вплинула на письменницю, і вона повернулася додому. У Болехові На­талія Кобрин­ська писала небагато. Часто у неї бувала послідовниця і гідна учениця Ольга Коби­лянська. Як відомо, в ті часи ідей про рівноправність з жінкою не підтримували чоловіки, побачивши в цьому щось загрозливе для себе, свого становища. Одна­че, маючи достойних послідовниць — Лесю Українку та Ольгу Ко­билянську, Наталія Кобринсь­ка не шкодувала про затрачені сили у боротьбі за жіночу свободу.

Після Лютневої революції 1917 року Наталія Кобринська написала казку «Брати». Цей невеликий твір — один із найсильніших в доробку письменниці. Чимало літературознавців інтерпретували «Братів» як твір про перемогу Жовтневої соціалістичної революції. Однак, по-перше, казка написана за півроку до більшовицького перевороту. По-друге, передбачення і пророцтво у ній зовсім інші. Йдеться про відродження української державності і — глибокий сум за втратами українського народу, коли часто брат воював проти брата: «— Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі. — Брате! — крикнув стрілець. Витягнені багнети випали їм з рук, і оба щиро обіймились. Вмить вибігло двох других, з двох ворожих таборів, і обох на місці трупом поклали...» Після трагедії душі братів перетворюються на сивих голубів. А ось кінцівка твору, котру багато хто не хоче бачити:

«Заграли рожеві зорі, високо піднеслося проміння сонця воскресіння; три звізди блиснули в яснім блакиті. Підніс голову могутній лев, появився з мушкетом запорожець, виринув на синім полі золотий плуг, а над ним оливкову галузку несли два голуби з широко розпростертими крилами на небесному просторі». Дуже сумнівно, щоб уживання державної символіки України було випадковим. Напевне, що письменниця Наталія Кобринська як патріот і пророк України — ще недосліджене явище. Тим більше що широке коло читачів не має змоги ознайомитися з усіма творами письменниці.

Наталія Іванівна Кобринська померла в 1920 році в Болехові. В цьому місті вона й похована. Деякий час її замовчували, нині згадують як піонерку жіночого руху в Україні. Ще в тридцяті роки її послідовниця Софія Русо­ва відкриє очі багатьом, хто не сприймав ідей Наталії Кобрин­ської: «Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний вияв політичної і культурної соціальної еволюції, яким був акт визволення кріпаків, муринів». Правильність вислову підверджено часом.