Свобода слова — добра річ, коли є дар мови і використовується він з єдиною метою — казати правду. Не всім така позиція до душі. От рядки зі статті в «Дзеркалі»: «Мало, до прикрого мало є в нашій державі такого, чим ми можемо похвалитися і чим можемо пишатися перед собою і світом. Можна було б повторити слова поета «З журбою радість обнялась», — якби слово «журба» не було заслабким, аби передати ту гіркоту і той сором, які відчуваєш, бачачи страждання мільйонів людей. А правди влада боїться смертельно і правдолюбів, котрі друковано й публічно несуть цю правду людям, судами, штрафами, наїздами, поборами, погрозами всіляко зводить зі світу» («ДТ» від 23.08.1997).
А правда залишається правдою, навіть якщо вона комусь не подобається. «Громадяни України вже не вірять владі та й загалом державі. У червні 1996 року служби «Соціс-Геллап», які брали участь в опитуваннях, оцінили виконавчу владу як слабку — 69%, негуманну — 73%, недемократичну — 68%, несправедливу — 74%. До інших гілок ставлення ще гірше» («ДТ» від 02.11.1996).
А ось витяг із великої статті про ВР і її тодішнього спікера: «Одні вважають, що за час свого головування у ВР Мороз добряче виріс і значно краще, аніж багато хто, навчився мислити в державних масштабах. Інші переконані, що Мороз не виріс, а впав, і причому не будь-куди, а за межу закону. Треті категорично не бажають у це вірити, справедливо наводячи аргумент — «за час роботи минулого складу парламенту тільки дві особи не скористалися квартирно-шкарпетковими роздачами — Хмара і Мороз!..» Мороз із тих, хто може маневрувати, обкопуватися, атакувати, відступати, йти в обхід, не відводячи очей від цілі. Він пожадливий і настирний» («ДТ» від 18.03.1995).
З перших же днів існування «Дзеркала» деякі герої наших публікацій — політики, фінансисти, підприємці — стали подавати на газету в суд, вимагаючи відшкодування моральної шкоди та матеріального збитку. Мовляв, їхній репутації бездоганно чесних і порядних політиків, фінансистів, підприємців завдано непоправної шкоди.
Хто тільки до нас не позивався! Леонід Кучма і майор його охорони Микола Мельниченко, Павло Лазаренко, Раїса Богатирьова, більшість членів політради Соціалістичної партії України й окремо Микола Рудьковський, Леонід Черновецький, Олександр Турчинов... Список, як той казав, можна продовжувати і продовжувати.
Неображеними (точніше, дуже ображеними) виявились і юридичні особи — Тендерна палата України, «Євроконсалтинг», «Турбоатом» теж подавали не раз в суд на «Дзеркало».
У середньому за рік проти газети висувалося не менш як 15 серйозних обвинувачень на дуже кругленьку суму. А кількості листів на ім’я редактора, у яких висловлювалося невдоволення нашими публікаціями, взагалі нема числа. Але на кожне редакція відповідала, наводила факти і документи, які підтверджують, що викладене в газетній статті відповідає дійсності.
Наведу приклад. У великій аналітичній статті «Нічим дихати» («ДТ» від 20.12.2003) зокрема сказано: «Про країну влада думає в останню чергу, якщо думає про неї взагалі…Чи можливий у нас литовський варіант, коли спецслужби, викривши оточення президента в сумнівних економічних зв’язках, надають докази, а парламент негайно починає процедуру імпічменту? Запитання риторичне. Наша міліція нас стереже. Періодично, щоправда, впадаючи в тихий жах від діянь і вимог тих, заради кого вона нас стереже. Втім, рапорт про відставку, недавно написаний Миколою Білоконем, так і залишився непідписаним, а прохач, який побажав вийти на свободу з частково чистою совістю, продовжує трудитися».
Міністр МВС М.Білоконь подав на газету в суд за ці рядки. За переконанням Миколи Васильовича, газета не мала права розголошувати зміст внутрішньої документації МВС — це найбільша державна таємниця. Чому така реакція? А тому, що прес-служби наших міністерств і відомств, та й самі їхні керівники намагаються максимально ускладнити роботу ЗМІ, обмежуючи доступ до інформації про діяльність високих державних інстанцій лише сухими і коротенькими прес-релізами. Часто-густо відомості, отримувані журналістом від спеціаліста, який побоюється розголошувати своє ім’я, виявляються набагато правдивішими, ціннішими, об’ємнішими, аніж короткі фрази наших небожителів.
Часто позови до газети подають організації й особи, що «стоять на варті українських національних інтересів, люблять Україну більш за своє життя і готові воювати з її недругами до останньої краплі крові». Приміром, 1 квітня 2000 року припало на суботу і, природно, в цьому номері було багато гумору, навіть першоквітнева п’єска в трьох діях «Країна Лимонія». Цитую: «У цій країні кожен хитрий перець міг зрубати скільки завгодно капусти, та коли надто заривався, то його самого заривали в асфальт. Збирання капусти було улюбленим заняттям жителів Лимонії. Спочатку капусту молотили, далі старанно відмивали, потім консервували і запихували в банки. Лимонійське населення віддавало перевагу імпортним банкам, оскільки вітчизняні були занадто крихкими»… Багато веселого в номер внесли вірші, оповіданнячка, фразочки і «жарти» одеського журналу «Фонтан», який був гостем «Дзеркала». Але до суду нас потягли за фразу зі статті автора, котрий сказав, що, на жаль, деякі люди вважають, ніби слово «Україна» походить від слова «украсти», ну і крадуть досхочу. Група високосвідомих громадян подала позов до газети, оскільки дійшла висновку, що «Дзеркало тижня» у такий спосіб зазіхнуло на честь і гідність усього українського народу, і оцінила їх (честь і гідність) у 500 000 грн.
Аналогічна історія трапилася з новорічним номером («ДТ» від 31.12.1999), коли жартівливу фразу «Реве та стогне джип «Черокі» такі ж патріотично налаштовані громадяни розцінили як замах на «життя і творчість гіганта нашого і батька України Тараса Шевченка». І теж зажадали величезну грошову компенсацію за завдані їм моральні страждання. Позивалася газета з ними чотири роки і з честю виграла справу.
Мені теж довелося зіткнутися з такими людьми. Стаття «Останній злочин тирана» («ДТ» від 11.01.2003) була опублікована саме до 50-річчя розв’язаної Сталіним «справи лікарів». Звичайна історична стаття, яких багато. Ось фрагменти з неї: «Українські чекісти, рівняючись на Москву, теж затіяли власну «справу лікарів». Було заарештовано 36 чоловік. Головним обвинувачуваним «призначили» відомого терапевта й ендокринолога Віктора Коган-Ясного, котрий «керував створеною ним за підтримки американських імперіалістів і сіоністських кіл Заходу терористичною організацією з числа єврейських буржуазних націоналістів». Саме Коган-Ясний першим у СРСР застосував тоді ще новий препарат — інсулін — для лікування хворих на цукровий діабет і цим врятував життя мільйонам людей... Знімалися з роботи, піддавалися цькуванню в газетах не тільки євреї-медики, а й представники творчої інтелігенції: євреї-письменники, євреї-художники, євреї-музиканти...»
Громадська організація «Українська антинаклепницька ліга» звернулася до Генеральної прокуратури з вимогою порушити проти мене кримінальну справу «за любов до євреїв і ворожість до українського народу». Розмовляв зі слідчими. Писав пояснення, що в статті виходив із очевидного: «Всі народи і народності, які живуть в Україні, усі громадяни нашої держави є рівноправними, і дискримінація будь-якого з них — неприпустима. Євреї — теж громадяни України, і національна нетерпимість стосовно них має викликати критику суспільства й передусім преси…» Обійшлося без суду, а от часу на розмови і пояснення пішло багато.
Дивним і, зізнаюся, образливим для газети був позов від колег — тижневика «2000». У нас була опублікована стаття «Справа «Мельниченка проти ЦВК» («ДТ» від 18.06.2005), котра починалася так: «Як відомо, Європейський суд із прав людини розглянув справу «Мельниченко проти України». У зв’язку з виконанням цього рішення українською стороною, як і очікувалося, виникли проблеми. Спочатку — суто юридичні. Але від широкої громадськості їх, як заведено, приховав політичний аспект. Тому пропонуємо читачам порівняти аргументи протиборчих сторін і спробувати винести власне судження щодо цієї непростої за своєю юридичною суттю справи.
Пропонуємо читачам ознайомитися з витягами з коментарю у цікавому для нас питанні, даного газеті «2000» відомим юристом Сергієм Головатим. Як відомо, С.Головатий — представник України у Венеціанській комісії, член бюро ПАРЄ і голова комітету з юридичних питань і прав людини Парламентської асамблеї Ради Європи. «За сумісництвом» — представник М.Мельниченка в Євросуді.
Сергій Головатий: «Центрвиборчком відмовився виконувати рішення Європейського суду...» І далі наводилися фрагменти з інтерв’ю С.Головатого тижневику «2000».
У своїй позовній заяві тижневик «2000» визначив розмір завданого йому матеріального збитку в 50 550 грн. і моральної шкоди — у 996 тис. грн. Згодом позивач збільшив суму моральної шкоди до 17 млн. 500 тис. грн. Мовляв, Л.Денисенко, котра брала інтерв’ю у С.Головатого для «2000», зазнала такої величезної моральної шкоди тому, що її прізвище не названо в нашій публікації, а є лише посилання на тижневик «2000» і на С.Головатого.
Таке звинувачення у вік Інтернету? Нашу газету, наприклад, цитують або повністю передруковують її матеріали багато і багато видань. Добре, коли вони посилаються (не всі, щоправда) на джерело — «Дзеркало тижня». Але цього в наш час більш ніж досить.
Наш юрист Валерій Федорченко довго роз’ясняв суду і колегам із тижневика «2000» положення Цивільного кодексу, зокрема статті 23, яка говорить: «Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров’я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою стосовно неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи».
Природно, позивач Л.Денисенко не змогла довести, що «Дзеркало тижня» завдало їй моральної шкоди, яка становила ніяк не менш ніж 17 млн. 500 тис. грн. Суд виявився на нашому боці. От і хочеться сказати колегам: «Панове, час уже вичавити із себе товаришів!»
Як і раніше, чимало наших колег, як і ми, відчувають постійний пресинг, зокрема й у судах, від героїв публікацій, котрі не можуть змиритися з оприлюдненою правдою.
У порядку експерименту пропоную кілька гіпотетичних сюжетів. Наприклад. «У конкурсі «Найчесніший депутат» брали участь парламентарії тільки однієї, але найбільшої, фракції. Було присуджено два другі і три треті місця. За перше ніхто не заплатив». Або. «Про нашого найбільшого олігарха кажуть: він такий багатий, що в грошах ховає книжки, а не навпаки». Ще. «З двох поганих полководців врешті-решт один перемагає. З двох поганих політиків теж один виграє президентські вибори». Кожному зрозуміло, на кого конкретно натякають ці не бозна-які дотепні рядки. Але, зверніть увагу, я навмисно не називаю прізвищ, аби їхні носії не ставали позивачами, а я — відповідачем.
Проте «знеособлення» категорично протипоказане журналістиці. «Дзеркало» ніколи не ховалося за загальними словами про негаразди, а поіменно називало винуватців. Країна мала знати своїх «героїв». І ніколи в «Дзеркалі» не друкували матеріали, написані «за погано перевіреними даними».
Усі суди ми вигравали — рано чи пізно. Тому що незаперечних доказів нашої правоти навіть упереджений суд (і таке бувало) не міг спростувати.
Закінчити розповідь про цей невеселий бік редакційного життя хотілося б рядками зі статті, якою розпочато цей матеріал: «І хоч як важко і боляче бачити багато з того, що коїться навколо, але є життя, є надія. І варто трудитися для України, для майбутнього. Знову для майбутнього?! Ну а що — опустити руки?» («ДТ» від 23.08.1997).