ФАСАД І ТИЛ ТУРИСТИЧНОГО ТЕРНОПІЛЛЯ

Пам’ятаєте народну мудрість: лінивому чоловікові Бог дає працьовиту жінку і навпаки? А робить це для того, щоб зберігалася сім’я. Аналогію можна провести далі. Особливості розвитку Тернопільщини сформувалися так, що вона не має багатьох базових галузей, розвиненого паливно-енергетичного комплексу, не може пишатися досягненнями у високотехнологічних виробництвах, тобто позбавлена всієї тієї тяглової сили, яка впродовж української незалежності просто витягує економіку держави і рятує від занепаду регіони. Та цій невеличкій області прийшли на допомогу історія і природа. Розмаїття історичних об’єктів — церков та соборів, фортець і замків, пам’яток житлової архітектури, в яких переплелися різні віки, доповнюють чимало природних перлин — карстових печер, гротів та озер, мальовничі куточки у Кременецьких горах, Медоборах-Товтрах, каньйонах річок Дністер, Стрипа, Збруч із унікальною флорою та фауною. Учасники другого прес-туру, організованого Державною туристичною адміністрацією, Національною туристичною організацією спільно з облдержадміністрацією та керівниками малих історичних міст краю, знову переконалися: рукотворні і нерукотворні багатства повинні запрацювати на регіон, мають бути максимально використані в туристичних і курортно-рекреаційних цілях.

Тернисті шляхи до підземного царства

Подільська частина області щедро наділена сонцем, багатими водними ресурсами і мальовничими ландшафтами. Сам вибір поселень часів трипільської культури (ІІІ—І тисячоліття до Р.Х.), яких тут виявлено більше десятка, прямо підказує: межиріччя Дністра і Збруча ніби замовлене вищими силами. Факт більш ніж промовистий — довкола сіл Ланівці та Козаччина, що у Борщівському районі, знайдено п’ять стоянок трипільців. Трохи далі, за декілька кілометрів від Борщова, виявлено чи не найбільше в цьому районі трипільське поле. Далекі предки українців вибирали не лише вигідні з господарського погляду, а й гарні, сонячні, помережені водними артеріями місця.

А загалом археологічні дослідження тут розпочалися ще у ХІХ столітті за підтримки відомого магната польсько-литовського роду Леона Сапєги. Понад сто років тривають вони — де б ви думали? — в одній із гіпсових печер краю — Вертеба. Група археологів під керівництвом директора Борщівського краєзнавчого музею Михайла Сохацького неодноразово знаходила у підземеллях уламки кераміки, вироби з міді та кістки, залишки вогнищ. Тепер у печері облаштовується однокілометровий маршрут для археологів.

Та, схоже, природа однаково наділила цей куточок землі як наземними багатствами, так і справжніми підземними царствами. Починаються вони з невеличких карстових озерець, що б’ють із глибин землі і не мають дна. Взимку, у найлютіші морози, вони не замерзають і світяться, наче вікна. Звідси назва одного із сіл — Озеряни. Такі джерела — вікнини — туристи можуть побачити ще в селі Вікні Підволочиського району.

Між звивинами подільських пагорбів лежить село Кривче, в якому розташована печера Кришталева, що простягається на 22 км. Туристи — в очікуванні несподіванок. Спочатку склепіння та стіни виблискують кристалами темно-коричневого гіпсу, відшліфованими водами древнього Сарматського моря. Далі хід розширюється, і в коридорі Чудес з’являються перші дива. Складається враження, що все навколо покрите інеєм, химерними пальмовими гілками, листям папороті і бурштином. У залі Скель відшукати зручну для проходу стежину стає важче — видно звалище брил, хаотичне нагромадження кам’яних пірамід. У Зоологічному залі на вас чекають незвичні зображення дельфіна, сови, лисиці, орла та інших істот. Підземний світ невпинно балансує між реальністю та казкою.

А відкрили печеру майже століття тому. У 1908 році дощ вимив у скелі отвір. І хтось там побачив Образ Божої Матері. За легендою, в тих місцях, де ступала Богородиця, з’явилася вода. Про чудотворне місце довідалася релігійна влада. Невдовзі Станіславський єпископ відправив туди комісію, яка почала обстежувати підземелля. Туристичні поїздки до печери почалися ще у 30-х роках минулого століття, їх організовувало Подільське туристично-краєзнавче товариство. А через п’ять років підземний світ побачив перших екскурсантів. У Західному Поділлі нині відкрито майже сто печер. Для цієї географічної зони характерні гіпсові горизонтальні підземелля, які за складністю і розгалуженістю ходів не мають аналогів у світі. Більшість карстових печер спелеологи виявили саме в Борщівському районі. Тут міститься найдовша в світі гіпсова печера Оптимістична, загальна протяжність її лабіринтів — 212 км.

Печера Кришталева — найбільш досліджена і єдина з-поміж подібних пристосована до масового туризму. Але екскурсантів, які їдуть сюди, розбиті дороги відлякують не на жарт. Під’їзні шляхи до самої перлини підземелля не обладнано досі. Причина знайома — місцеві бюджети безпомічні. Міський голова Борщова Іван Башняк лише підтверджує загальні сподівання на державну скарбницю: «На ремонт доріг до баз відпочинку кошти у місті і районі передбачено дуже мізерні. Наприклад, торік ми вклали у капітальний ремонт шляхів місцевого значення 150 тисяч гривень. А потрібно у десятки разів більше. Без підтримки державного бюджету дорожнє господарство ми не розвинемо!» Та не варто забувати, що нинішнього року механізм розподілу між бюджетами сум податку з власників транспортних засобів змінено. У місцевих скарбницях коштів на ремонт дороги залишається тепер у 2,5 разу більше, ніж раніше. Власні фінанси плюс допомога обласного бюджету — і шляхи до пам’яток природи та історичних об’єктів можна відремонтувати елементарно.

У багатьох мальовничих селах Тернопілля закладів для обслуговування туристів не знайдете вдень зі свічкою. Готелі, тобто їх відсутність у туристичних місцях, — це ще один удар по туризму. На сьогодні лише у двох-трьох райцентрах області вже є невеликі, по-сучасному обладнані приватні місця для ночівлі… Але стривайте! Наприклад, у тому ж селі Кривчому до середини 90-х років туристична пристань існувала. Та голова місцевого колгоспу викупив будинок, у якому організовувалися екскурсії, продавалися рекламні матеріали, сувеніри. Неначе зробив це навмисно, щоб зруйнувати зародкову інфраструктуру. І нічого натомість не створити. Нині поблизу печери туристів зустрічає єдиний екскурсовод. Будівництво готельного комплексу (готель, магазин, ресторан), розпочате в селі місцевим підприємцем, можна назвати лише паростками надії.

До південної межі Тернопільщини, до Дністра, ведуть великі оборонні Троянові вали у заростях трав і чагарників. Вони простяглися майже на тридцять кілометрів. Факт, що тут зупинялися римські легіони, сумнівів не викликає. У селі Більчі-Золотому знайдено 54 римські монети. А ще у ХІХ столітті пастушки в селі Михалкові випадково натрапили на золоті речі — браслети, посуд та ін. Цей золотий скарб, що тепер називається Михалківським, як довели розкопки, залишили по собі скіфи.

Одна з унікальних водних артерій Європи — Дністер. Принади дикої природи, що збереглася по обидва береги річки, як магнітом, притягують мандрівника. Інтерес до внутрішнього туризму, хоч і поволі, але зростає. Офіційна статистика стверджує: якщо у 2000 році Тернопільську область відвідало 19200 туристів, то торік — уже понад двадцять тисяч. Як же туристові, який хоче приїхати сюди, дізнатися про неповторні краєвиди? В останні місяці Національна туристична організація забезпечила регіонові певну рекламну підтримку — видано туристичну мапу Тернопільщини, завершується серія туристичних мап усіх районів, побачили світ перші зразки поштових листівок. Та в обласній скарбниці коштів на інформаційно-рекламне забезпечення туристичної галузі явно бракує. І хоча нинішнього року Тернопільщина взяла участь у чотирьох міжнародних туристичних виставках, рекламування туристичного продукту ще як слід не почалося — не випущено багатотиражного туристичного путівника, не створено відеофільму. Тенденцію до зростання припливу туристів майже не помітили місцеві туристичні фірми. Внутрішнім туризмом в області нині займаються менше десятка туристичних фірм.

Та одна з них — товариство «Оксамит-КЛ», яке на високому професійному рівні організовує одноденні і багатоденні тури, пропонуючи різні маршрути, презентувало журналістам захопливу подорож на туристичних катамаранах. Навіть невелика, двадцятидвокілометрова ділянка річки справляє незабутні враження. Пливемо крутими звивинами. Червоного кольору скелі, що височать на обох берегах, — сліди справді первісної природи. Це кам’яно-піщані відклади девонського періоду (250—300 млн. років тому). У цих мальовничих місцях відкрито близько десяти карстових печер і гротів, у деяких із них в різні часи жили самітники, що харчувалися природною їжею — корінням дерев і трав. А неподалік Дністра, у каньйоні річки Джурин, вабить красою найбільший на Поділлі Червоногородський водоспад висотою 16 метрів. Та під час подорожі журналісти не побачили жодної туристичної пристані, бодай точки, де можна було б попоїсти.

Країна зруйнованих замків

У тій місцевості, де річка Дністер впадає у Збруч, легко відчуєте себе людиною прикордоння. Село Окопи розділяє три області — Тернопільську, Хмельницьку та Чернівецьку. Дозорна вежа над Збручем, що дивом збереглася, нагадує: колись тут гордо височів замок. Частину валів було знесено у період Австро-Угорщини, довершено руйнування у радянські часи… Багато в чому аналогічна доля замку в селі Язловець, що неподалік Бучача. Замок славився неприступністю. Татари ніколи не наважувалися підступати до його стін. Але пізніше і австрійська, і радянська влада заплющували очі на його руйнування.

Довідка. Тернопільщина заслужено вважається оборонною Меккою. На території області міститься майже третина замків та оборонних споруд України, більшість яких лежать у руїнах.

Відреставрувати оборонні споруди, від яких залишилися окремі вежі та стіни, в нинішніх українських умовах просто неможливо. Така грандіозна робота потребує десятків мільйонів гривень. У збереження цих пам’яток від подальшого руйнування, тобто у їх консервацію, ще якось можна повірити, хоча задоволення це — далеко не з дешевих. Скажімо, консервація «середньостатистичного» замку родини Сенявських у Бережанах оцінюється в понад мільйон гривень. Та Закон «Про охорону культурної спадщини», прийнятий Верховною Радою у 2001 році, дозволяє зробити інакше — пристосувати фортифікаційні споруди до туристичних і комерційних потреб. Оптимальний варіант: у замку розміщуються музей, торгівля сувенірами і рекламними матеріалами, кафе чи ресторан, розважальний заклад.

Музеї під відкритим небом втрачають експонати

У старовинному Бучачі унікальні архітектурні об’єкти створюють образ великого музею під відкритим небом: скульптури, церкви, монастир, замок і міська ратуша зібрані тут купно, як ніде. Місто дало світові навіть Нобелівського лауреата — єврейського письменника Шмуеля Йосефа Агнона, який народився в Бучачі у 1888 році.

Збереглася найдавніша споруда міста — церква святого Миколая (1610 р.), збудована за кошти сестри митрополита Петра Могили — Марії Могилянки. У цій невеликій за розміром тридільній церкві — типовій для української сакральної архітектури — найбільший інтерес викликає іконостас. Дивовижний орнамент створено з різних сплетень виноградної лози, що означає продовження народної традиції, — зразок стилю раннього бароко.

Церкву Покрови Пресвятої Богородиці споруджено пізніше — 1764 року у стилі пізнього декоративного бароко. Це останній витвір архітектора Бернарда Меретина і скульптора Йоганна Пінзеля. Своєрідна пластика стін, обтічної форми наріжні кути творять ілюзію просторової незавершеності. Мистецьку цінність церкви підсилює різьба славетного Пінзеля, яка не має аналогів в українській скульптурі ХVIII століття, — бачимо барельєфи Христа, святого Миколая Чудотворця, Відсічення Голови Іоанна Предтечі.

А в центрі міста височить особливо цінна робота двох великих митців — Бучацька ратуша: двоповерхова будівля з двоярусною вежею, споруджена у 50-х роках ХVIII століття. Численні вертикальні членування своїм рухом, дивовижною грою світлотіней надали ратуші легкості, стрункості і динамічності. Архітектурне диво довершували 14 скульптур з античної, біблійної міфології, а також створені за українськими народними мотивами (донині збереглося лише 7 фігур).

Основний об’єкт міста було споруджено за кошти графа Миколи Потоцького — справжнього українського мецената. Це він фінансував будівництво багатьох відомих нині релігійних святинь — Свято-Успенського собору в Почаєві, Покровської церкви і церкви Чесного Хреста, а також монастиря у Бучачі, монастирів у Зарваниці, Городенці та інших містах, так, за переказами, замолюючи гріхи плоті перед Богом. Величний комплекс споруд — Бучацький монастир Чесного Хреста чину Святого Василія Великого —відновлено ще десять років тому. При монастирі діє історико-філософський ліцей ім. Святого Йосафата, де в дусі християнської моралі виховуються понад 100 учнів старших класів з різних регіонів України.

Але чи не найбільший біль для міста — реставрація Бучацької ратуші, перервана десять років тому. Будівля зазнає непростимих руйнувань. Для відновлення потрібно дедалі більше коштів. На сьогодні весь комплекс реставраційних робіт оцінюється у понад півмільйона гривень — для міської і районної скарбниці тягар вочевидь непосильний. Влада, переконує міський голова Омелян Оверко, поки що впевнена в одному: без створення державного історико-архітектурного заповідника з належним фінансуванням із держбюджету багато пам’яток архітектури в Бучачі на туристичні об’єкти не перетворити. Але урядові структури, зокрема Держжитлобуд, швидше за все, довго не схвалюватимуть цієї ініціативи. Бо з семи таких заповідних територій, створених в Україні, в Тернопільській області проситься до життя уже четверта.

А в місті Бережанах цієї ж області створено державний історико-архітектурний заповідник. До нього увійшло понад сто пам’яток архітектури, більшість яких лежать у центральній частині міста. Такого розмаїття історичних об’єктів не має жодне інше мале місто в західному регіоні України! Серед найцікавіших пам’яток дерев’яної архітектури Миколаївська церква, яку, за народними переказами, наприкінці XVI століття виміняли на зерно та хліб і кінним транспортом перевезли з Гуцульщини до Бережан.

Заповідник у Бережанах діє вже майже рік. Та чимало проблем, пов’язаних зі збереженням історичних пам’яток, розв’язати важко, навіть отримавши солідний статус. У Бережанах чекає бодай консервації старовинний замок (XVI ст.) з каплицею родини Сенявських, потребує ремонту мисливський палац родини Потоцьких у селі Рай, що поблизу Бережан, а велична споруда — монастир бернардинів (XVII ст.) ніяк не може повернути свою сутність і стати туристичним об’єктом, адже там уже кілька десятків років міститься трудово-виправна колонія для неповнолітніх.

Малі міста: ініціатива і згори, і знизу

Безперечно, малі історичні міста на заході України мають туристичний продукт, який можна показувати, рекламувати і, врешті, продавати. Та, як виявилося, легше гору зрушити, ніж знайти спільний інтерес між інвестором, котрий захотів би вкладати кошти в туристичну галузь, і туристом, що поспішає відпочивати на периферії. На спільній зустрічі членів Спілки малих історичних міст західного регіону України з розвитку туризму і ремесел «Золоте Опілля» і представників Державної туристичної адміністрації та Національної туристичної організації більшість міських голів називали основну причину, яка не сприяє поліпшенню туристичної інфраструктури, організації рекламно-туристичних заходів, — це бюджетна політика в державі, міжбюджетні відносини, що не дозволяють містам розвиватися. Однак заступник голови Державної туристичної адміністрації України Євген Самарцев доводить, що механізм «інвестор—турист» повинен запрацювати уже в недалекій перспективі :

— Останнім часом держава зробила ряд кроків у напрямку поліпшення інвестиційних умов у туристичній галузі. В березні нинішнього року вийшов указ Президента «Про деякі заходи щодо розвитку туризму та курортно-рекреаційної сфери України», який має на меті усунути перешкоди на шляху залучення інвестицій у будівництво нових та реконструкцію діючих об’єктів туристичної й курортно-рекреаційної сфер і створити систему пільгового кредитування для сільського зеленого туризму. Державна туристична адміністрація зараз розробляє декілька варіантів інвестиційної підтримки туризму. Найперспективніші з них — спільне фінансування будівництва або реконструкції таких об’єктів за рахунок приватного капіталу і коштів державного бюджету. А підприємцям, які займатимуться сільським зеленим туризмом, планується надавати кредити, за користування якими частину відсотків сплачуватиме держава. Тобто передбачено механізм кредитування такий, як для сільгоспвиробників. Ми проситимемо Мінфін закласти для цього кошти у держбюджеті на наступні роки. Однак ініціатива має йти і від малих історичних міст. Кожне з них повинне розробити план розвитку туризму і передбачити в місцевих бюджетах максимально можливі кошти на ці потреби.

Державні органи у сфері туризму, мабуть, уже переконалися, що без їхньої підтримки історичні міста не зможуть голосно заявити про себе. І тому цілком закономірним видається відкриття західноукраїнської філії Національної туристичної організації саме в Тернополі, адже в області налічується половина історичних міст західного регіону України. Завдання філії зрозуміле — треба створити потужний рекламно-інформаційний центр із пунктами в малих містах, аби максимально пропагувати природні багатства краю, історико-архітектурні пам’ятки. Та необхідність пожвавлення туризму повинні зрозуміти й місцеві власті, причому не тільки малих міст, а також і обласних центрів. Бо поодинокі об’єкти туризму, ізольовані туристичні маршрути не дадуть відчутних доходів жодному місту. Далекоглядну ідею висловив президент Спілки малих історичних міст міський голова Кременця Андрій Гуславський: «Без турботи про розвиток туризму в цілому регіоні надзвичайно важко задовольняти інтереси територіальних громад міст і сіл».