Ірина Коваленко |
Спочатку я хотів розповісти про один дуже дружний клас, який ось уже півстоліття збирається щороку, а вийшла розповідь про вчителів, які так навчали й виховували, що для кожного з випускників 1953-го шкільні роки залишилися найсвітлішим спогадом у їхньому житті. На жаль, моя розповідь ще і про гірку долю видатних педагогів в умовах тоталітарної системи. Але чи народжуватиме такі яскраві особистості наш, значно вільніший час? Чи захочуть найталановитіші та найздібніші представники нашого суспільства ставати вчителями? Але це вже теми для інших статей...
Цього року мені пощастило бути присутнім на зустрічі випускників 1953-го Боярської середньої школи №1. Колишні однокласники збираються протягом 50 років щорічно! Я набагато молодший, а на зустріч прийшов, сподіваючись зібрати відомості про Івана Юхимовича Коваленка, дивовижного поета, чию творчість і життєвий шлях я нині досліджую.
Приємно спостерігати за людьми, які не відчувають свого віку. Часто трапляється, що колишні однокласники не відразу впізнають одне одного. Але не в нашому випадку. Адже всі вони намагаються підтримувати зв’язок одне з одним, а більшість — близькі друзі.
Не йняв віри: присутнім на цій зустрічі людям нині під 70. А їхній улюбленій учительці — Ірині Павлівні Коваленко — 84. Івана Юхимовича, на жаль, уже третій рік поспіль немає на цих зустрічах — він пішов із життя 2001 року. Завжди любив повторювати: «Я — простий учитель», але був при цьому неординарною людиною, поетом, дисидентом і політв’язнем радянських часів, увійшов у історію України як борець за її незалежність. Ірина Павлівна, його дружина, — також яскрава, сильна особистість, самобутня, оригінальна, унікальний, талановитий педагог.
Невблаганний час і життєві обставини звузили коло учасників щорічних зустрічей випускників 1953 року: когось уже немає на світі, комусь завадила приїхати хвороба, деякі тепер живуть за межами країни, але всі, хто мав можливість, прийшли, решта зателефонували, причому двоє — з-за кордону.
Із перших хвилин присутності на зібранні мені було цікаво дізнатися: у чому ж причина такої вірної дружби й любові одне до одного не окремих шкільних товаришів, а практично цілого класу та яка роль у цьому їхніх педагогів? Але невдовзі виникли й інші запитання, відповіді на які я боюся почути: чи багато з випускників 2003-го так само дружитимуть усе життя й так само збиратимуться щороку протягом півстоліття, а головне — чи є серед сьогоднішніх випускників педагогічних вузів неординарні талановиті особистості, готові бодай у чомусь повторити подвижницький шлях учителів Коваленків?
Найцікавіше, що ці проблеми турбували й присутніх. Випускник цього класу, інженер із багаторічним стажем Володимир Мельник запитав: «У чому був ваш, Ірино Павлівно, з Іваном Юхимовичем секрет? Як ви зуміли дати нам той заряд енергії, завдяки якому ми продовжуємо дружити все життя, стали достойними, порядними людьми? Адже про кожного з нас можна сказати: життя склалося».
«Кожному справжньому вчителеві, — відповіла Ірина Павлівна, — притаманний певний фактор ікс. Такою самою мірою, як він притаманний кожній творчій особистості. Можна бути чудовим знавцем свого предмета, але не відбутися як педагог. Ця здатність — бути вчителем і вихователем — щось на зразок небесного дару, тому її складно проаналізувати й дати визначення».
Якими ж вони були, вчителі, що залишили такий глибокий слід у душах своїх вихованців, у чому полягав їхній фактор ікс?
Згадує Лариса Іванівна Пацановська, старший викладач кафедри історії й теорії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету, випускниця 1951 року: «Ірину Павлівну й Івана Юхимовича ми з найперших днів їхньої появи в школі пам’ятаємо завжди лише разом. Ми немов магнітом притягувалися до наших учителів, вони нас за собою вели. Відчувалося, їм самим робота з дітьми була необхідною. Це було щось із минулих століть. Вони володіли рідкісним даром служіння, були схожі на народників, які йшли межи простих людей, аби просвіщати їх і робити людство кращим...» А ось слова випускниці 1953 року, кандидата біологічних наук Ольги Рожманової: «Як я нині розумію, головною виховною доктриною Ірини Павлівни й Івана Юхимовича було прищепити дітям любов до прекрасного навколишнього світу, любов до знань, і, найголовніше, — одне до одного. І це справді їм вдалося. Відтоді світ для нас ставав дедалі ширшим, але й нині найближчі та найвірніші наші друзі — шкільні».
Як згадували їхні учні, Ірина Павлівна й Іван Юхимович, у всьому дуже різні, дивовижно доповнювали одне одного. Розповімо про них детальніше.
Іван Юхимович був дуже вимогливим і суворим. Але при цьому уроки проходили енергійно й весело, бо він умів складати цікаві вправи, нестандартні завдання.
Був різносторонньо обдарованим: чудово малював, грав на різних струнних інструментах, писав вірші. І всі свої таланти реалізовував у шкільному житті. Скільки було намальовано сатиричних газет «Колючка», скільки написано віршів про шкільні справи, скільки сценаріїв у віршованій формі для учнівських свят! Для літературних вечорів він малював величезні портрети письменників. Був гримером у шкільному театрі. Усього й не перелічити. Але найголовніше — був генератором всіх ідей, які потім реалізовувалися разом з Іриною Павлівною.
Боярська школа №1 була на той час єдиною десятиліткою в районі. У восьмий клас приходили учні, які вивчали різні іноземні мови, тому Іван Юхимович одночасно викладав три мови і блискуче справлявся зі своїм завданням. Згадує Ольга Рожманова: «Іван Юхимович був нашим класним керівником до 10 класу. Сам дуже організований та енергійний, він намагався й нам прищепити такі якості. Дзвінок. Різко відчиняються двері — Іван Юхимович стрімко входить до класу. Енергійне вітання — і ось уже хтось на дошці пише слова, хтось розповідає текст, а хтось виправляє помилки, що їх припустилися ці двоє. Перехресні запитання-відповіді — і весь клас працює. «Десять іноземних слів на день!» — від цієї вимоги Іван Юхимович не відступав ніколи, хоч дощ, хоч сніг, хоч каміння падає з неба.
Головною рисою нашого вчителя була справедливість. Він ніколи не мав улюбленців або «останніх». Це вельми цінна риса вихователя. Ми всі були одним колективом і всі любили одне одного».
Іван Юхимович також намагався виховати в своїх учнів стійкість та мужність. Сам перемігши в юності туберкульоз легень важкою роботою на будівництві, холодними обливаннями й фізичними вправами, він прищеплював своїм учням зневагу до нездужань, навчав перемагати себе й боротися з хворобою. Володимир Мельник згадує його «рецепти»: «Голова болить — 20 іноземних слів напам’ять, живіт болить — 50!»
Особливу увагу приділяв тому, аби зробити з хлопчиків справжніх чоловіків. Жодної тобі розхристаності, підтягнутість, рівна постава, наполегливість у подоланні труднощів, особливе шанобливе ставлення до дівчаток. Чимало колишніх випускників Івана Юхимовича дякували йому потім за те, що після його виховання армійська служба давалася їм набагато легше, ніж решті.
Згадує кандидат біологічних наук Лариса Пекарська: «Іван Юхимович був дуже суворим, але ми його не боялися. Набагато більше ми боялися Ірину Павлівну, яка ніколи не лаяла й не карала нас. Ми просто переживали, що вона буде нами незадоволена...»
Згадує педагог Ніна Клименко: «За що я вдячна Ірині Павлівні — так це за те, що вона прищепила нам усім любов до літератури, і не лише до російської. Почавши читати, ми відразу звернулися й до української, і до зарубіжної літератури. Вона відкрила нам чудовий світ. Ми й понині дуже багато читаємо».
Мене вразило, що й досі, коли вікові грані вже стерлися, ці літні люди ставляться до своєї вчительки, як і раніше: із повагою, що тісно переплелася із захопленням і глибокою симпатією.
Намагаючись розгадати таємничий фактор Х і феномен дивовижного педагогічного успіху подружжя Коваленків, я звернувся до спогадів кандидата біологічних наук Ольги Рожманової, писаних нею про вчителів Боярської школи №1:
«Особливе місце в нашій душі посідають спогади про походи на острів Козачий. Це нині звучить буденно: пішли в похід на уїкенд або купили путівку в турагентстві. Тоді про таке ніхто й не знав. І лише нині я розумію, яку сміливість і рішучість потрібно було мати, аби зібрати нас — 20—30 хлопців і дівчат, і від Києва пішки, а де й плавом добиратися до чудового ненаселеного острівця, який ми назвали Козачим.
Іван Юхимович умів немов мимохідь звернути нашу увагу на білі лілії на озерній гладіні, на тремтіння листя перед грозою, мереживо гілок на тлі блакитного неба... Тоді ми не знали, що наш учитель — тонкий лірик, чудовий поет, і лише через багато років ми знайдемо в збірках його віршів ті високі слова й образи, що тіснилися в ньому все життя. Таким він бачив навколишній світ і таким він намагався показати його нам.
Але найбільш чарівним і таємничим часом для нас був вечір: сутінки огортали наше вогнище, зірки опускалися нижче, ми присувалися ближче до вогню й одне до одного й поринали в прекрасний світ поезії. Поезією було не лише те, що читали нам напам’ять Ірина Павлівна й Іван Юхимович (а це були вірші Шевченка, Пушкіна, Фета, забороненого тоді Єсеніна...), а саме відчуття присутності в цьому романтичному й божественному світі. Я абсолютно переконана в тому, що всі ми мали схоже відчуття, і в багатьох із нас залишилася на все життя потреба в усьому цьому...»
Таким самим яскравим спогадом для випускників 1953 року залишився шкільний театр, організований Іриною Павлівною й Іваном Юхимовичем. Відчувалося, що й нині колишні випускники пишаються тим, наскільки це були професійні постановки. Переважно ставили класику: «Ліс» Островського, «Ревізор» Гоголя, сцени з «Циган» Пушкіна, «Ювілей» Чехова, інші його водевілі.... Ольга Рожманова згадує: «Наші спектаклі збирали всю школу, батьків, учителів і взагалі пів-Боярки. Ставили ми переважно п’єси Островського. А яким чудовим Несчастлівцевим був Ю.Гуменюк, а Счастлівцевим — Ю.Вахмянін у «Лісі»! Усі ці п’єси ми знали напам’ять. Самі робили декорації, шили костюми... А щасливі хвилини репетицій залишилися в пам’яті назавжди».
Захоплення театром не було випадковим. Ще навчаючись у Переяславській школі №1, Іван Юхимович організував шкільний театр, де ставилися п’єси українських авторів. Він був і «директором» цього самодіяльного театру, і одним із акторів, і гримером. Усі ці навички стали в нагоді, коли почав учителювати. І якщо в Івана Юхимовича був досвід аматорського театру, то Ірина Павлівна узялася до справи як справжній фахівець: ще в дитинстві вона брала уроки театрального мистецтва й художнього читання в сліпого актора.
Дуже швидко театральне захоплення охопило всі старші класи тих років. Це була збірна команда старшокласників, але до вирішення організаційних питань залучалися майже всі. А потім разом їхали дивитися спектакль у виконанні професійних акторів, після чого довго обговорювали його, визначаючи, чия постановка вдаліша.
Згадує Лариса Пацановська: «Найбільшим нашим успіхом був «Ліс» Островського. Ми й досі переконані, що це була найкраща постановка в Радянському Союзі, куди тому МХАТу!»
Мені чомусь віриться, що справді їхні аматорські спектаклі були неперевершені, адже велику роль відігравав і ентузіазм юних акторів, і глибоке розуміння Іриною Павлівною класичного матеріалу, і наявність у педагогів театрального досвіду.
Згадує донька подружжя Коваленків Марія Кириленко: «З дитинства я пам’ятаю випускників тих років як найближчих нашій родині людей. І все своє життя я була свідком того, як колишні учні моїх батьків (і, звісно, не лише цих років) приходили в наш дім поділитися своїми проблемами, радостями й печалями.
Ми говоримо нині про моїх батьків як про вчителів, але мені не хотілося б, щоб звання це обмежувалося тільки поняттям «шкільний учитель». Їх завжди оточували люди, і навіть ті, хто не був їхніми учнями, ставилися до них надзвичайно шанобливо і дуже цінували їхню думку. Іван Юхимович та Ірина Павлівна так багато значили в житті кожного, хто їх знав, що можуть бути названі Вчителями в найвищому розумінні цього слова. Завжди був Учителем із великої букви мій батько й у своїй творчості. Чимало дослідників намагаються виявити причину настільки сильного впливу його віршів на читача, але мені здається, що розгадка проста і складна водночас: він не був звичайним поетом, він був — Учителем».
Над магією віршів Івана Юхимовича Коваленка я б’юся вже не перший рік. І знаю беззаперечно лише одне — розгадати, пояснити природу його творчості так само важко, як виявити той фактор Х, про який згадувала Ірина Павлівна, адже справжніх митців відрізняє від посередніх саме те, що у кожного з них — власний поетичний фактор Х. Найбільш влучно визначив особливість віршів Івана Коваленка Іван Світличний, який казав йому в далекому уральському таборі: «Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але я ще ніколи не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таємницю, у них є щось нове. Вони подобаються, хвилюють і запам’ятовуються. Із усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до народу...»
Коли говорять про джерело вражаючої сили поетичного слова Івана Юхимовича та надзвичайного впливу подружжя Коваленків на своїх учнів, завжди звучать слова «таємниця», «загадка». Ірина Павлівна, проте, пояснює все просто: «Кожне моє слово було адресоване до свідомості й до душ моїх учнів». Те саме можна сказати і про Івана Юхимовича: його поетичне слово знаходить дорогу до свідомості й до душі кожного читача. Але як цим дивовижним людям вдається проникнути в найпотаємніші куточки людського єства — залишається лише здогадуватися.
Напевно, поясненням могла б служити й чітка громадянська позиція подружжя Коваленків: вони були борцями, непримиренними до кривди й несправедливості. Передусім — під час уроків, прищеплюючи учням якості, несумісні з тоталітарним режимом: чесність, порядність, огиду до зрадництва, брехні, лицемірства й фальші, а головне — вміння розвинути свою особистість та зберегти індивідуальність в умовах загальної зрівнялівки та виховання колективу як сірої маси безвольних людців. Обоє боролися також проти зловживань шкільної адміністрації, а Іван Юхимович — своїми гнівними віршами — і за незалежність батьківщини, за що й поплатився свободою.
Слово Ніні Олександрівні Семеновій, кандидату біологічних наук, голові дитячого громадського об’єднання «Юнісфера»:
«Ви навіть уявити собі не можете, як уплинули вчителі Коваленки на наші долі та й досі продовжують впливати. Я все життя веду наукову діяльність, але довгий час не могла позбутися почуття нереалізованості. Тому почала працювати з дітьми. Дитяче громадське об’єднання, яке я очолюю, бореться за чистоту наших річок і озер, за те, аби Боярка знов зажила слави цілющого курортного міста, яким була до революції.
Ще в ті часи, коли саме слово «екологія» вважалося крамольним, Іван Юхимович виступав із листами й викривальними віршами проти чиновників, що нищать і плюндрують рідну землю. Я почуваюся ланкою, що забезпечує наступність поколінь. І коли наше об’єднання проводило екологічний концерт-плакат «Від чистої душі — до чистої води», розпочиналася ця акція віршами Івана Коваленка, нашого улюбленого вчителя й поета...»
Важко не піддатися спокусі розповісти про долі кожного з учнів цього класу. Долі, що тісно переплелися, і в кожній вчителі та давні шкільні друзі відіграли не останню роль. Але в рамках газетної статті зробити це просто неможливо. Скажемо лише, що майже всі випускники здобули вищу освіту і були серед них й науковці, й учителі, і військові... А ось без чого, на мою думку, наша оповідь була б неповною, так це без бодай короткої розповіді про подальшу долю Івана Юхимовича й Ірини Павлівни Коваленків. Тоталітарна система не терпіла таких яскравих неординарних особистостей.
Ірина Павлівна згадує: «Наша спільна робота в Боярській першій школі — це найщасливіший, але водночас і дуже важкий час. Ми зазнавали постійного цькування». Молодим талановитим педагогам не могли пробачити ні популярності серед учнів, ані цілковитого ігнорування ними настанов партійної організації. Не останню роль відіграв і незалежний характер Івана Юхимовича, який постійно виступав проти зловживань шкільної адміністрації. А коли чергові партзбори він назвав «порожньою говорильнею», розпочалося відкрите жорстоке переслідування. Пригадали, що подружжя Коваленків перебувало під час війни в окупованому фашистами Чернігові, тож інакше як «окупантами» партпрацівники їх не називали. 1955 року Івана Юхимовича усунули з посади, і ніколи більше цим талановитим педагогам не довелося працювати разом. Ірина Павлівна гірко зазначає на це: «Лише удвох ми могли так плідно працювати». Протягом п’яти років Івана Юхимовича не допускали до педагогічної роботи в жодній зі шкіл району. Лише 1960-го, у зв’язку з хрущовською відлигою, йому дозволили викладати у вечірній школі робітничої молоді.
І там він користувався незмінною шаною, змінив на краще багато доль своїх, іноді вельми непростих учнів, допомігши їм вступити до вузів. І у вечірній школі Іван Юхимович улаштовував вечори, але особливу увагу тепер приділяв змістовній частині, адже у вечірній школі навчалося багато відносно дорослих людей. Він організовував зустрічі з Євгеном Сверстюком, Надією Світличною й Василем Стусом. А на вечорі, присвяченому 100-літтю від дня смерті Т.Шевченка, прочитав свого вірша «У поета лише слово» — спрямованого проти режиму і настільки відвертого, що за ним після того почало стежити КДБ.
У 60-ті роки українські патріотичні вірші Івана Коваленка потрапили до «самвидаву», друкувалися у Пряшеві (Словаччина) в газеті «Нове життя» — у той час дуже популярній у дисидентських колах. 1968-го, коли радянські танки увійшли в Прагу, Іван Юхимович відкрито, просто в учительській, засудив цю акцію, назвавши її фашистською. Не забарився донос, і через чотири роки цей його вчинок фігуруватиме у обвинуваченні поряд з антирежимними віршами. Іван Коваленко відбував покарання разом із такими видатними діячами, як Іван Світличний, Валерій Марченко, Семен Глузман, Ігор Калинець, Володимир Буковський...
Ірина Павлівна після арешту Івана Юхимовича ще рік працювала. І не могла зрозуміти, чому в кожному листі чоловік просить її піти з роботи. Вона тягла час, адже не могла просто так покинути свій черговий 10 клас. Як з’ясувалося під час її першого побачення з чоловіком, табірна адміністрація весь час погрожувала в’язню звільнити дружину з роботи, якщо його поведінка не буде «зразковою». Механізм шантажу не спрацював, і 1973 року представник органів КДБ організував загальні збори працівників школи, на яких колеги повинні були затаврувати дружину дисидента, а вона мала публічно покаятися в тому, що поділяла погляди чоловіка, й засудити його діяльність.
Але в перші ж хвилини сценарій було зірвано. Колеги один за одним піднімалися й виступали на захист Ірини Коваленко. Представник КДБ у розпачі вигукнув: «Ми не до ордена її представляємо, а знімаємо з роботи!» Не каялася й Ірина Павлівна, хоча перед зборами їй дали зрозуміти, що тільки так вона заслужить право продовжувати педагогічну діяльність. Проте ціна була занадто висока, і у своєму заключному слові ця мужня жінка твердо сказала: «Я прожила зі своїм чоловіком 33 роки та знаю його як чесну порядну людину. Я чоловіка не зречуся. Знімайте мене з роботи». Звісно, відповідне рішення негайно ж і було прийняте, але все-таки їй дозволили допрацювати кілька місяців і випустити ще один, останній у її житті, 10-й клас...
Після цього випадку чимало людей приходили до Ірини Павлівни додому, чи навіть зупиняли її на вулиці, просто щоб подякувати й запевнити, що її стійкість і мужність під час публічної розправи — найголовніший урок, що вона дала їм у житті. А на випускному вечорі учні й батьки трьох випускних класів буквально засипали улюблену вчительку квітами, і весь зал, підвівшись, влаштував їй овацію. Ця акція була не лише даниною поваги й любові до видатного педагога, а й своєрідним протестом проти переслідування радянським режимом найкращих учителів. Система придушення давала дедалі відчутніші збої...
Хотілося б набагато більше написати про зворушливу історію кохання та вірності цієї подружньої пари. Про те, як Ірина Павлівна щодня протягом усього терміну ув’язнення чоловіка писала йому листи; про те, які чудові вірші Іван Юхимович присвячував дружині... Але це вже інша розповідь, а зацікавлені можуть прочитати мою статтю на цю тему в «Літературній Україні» від 10 квітня цього року.
Поки Іван Юхимович перебував під арештом, Ірину Павлівну не полишали учні, і її, й Івана Юхимовича, але головне — їхні спільні: учні саме тих років, про які ми пишемо.
Багато на цьому вечорі було спогадів про те, як жорстоко ламала радянська епоха долі й учнів, і вчителів. І кандидат технічних наук Володимир Войтенко, чийого батька також репресували, запитав: «Скажіть нам, Ірино Павлівно, як ви зуміли виховати з нас людей у той нелюдський час? А ми ж іще й діти війни»...
Згадували учасники зустрічі й поезію, яка так часто звучала в їхні шкільні роки. Кожен із присутніх є шанувальником і популяризатором творчості свого улюбленого вчителя. Але особливу подяку слід скласти Ользі Рожмановій, яка разом з родиною не шкодувала сил для збереження й поширення творчого набутку Івана Юхимовича та якій поет присвятив багато зворушливих віршів. Власним коштом вона видала першу його збірку «Недокошений луг», та й видання другої, що має назву «Джерело», стало можливим великою мірою завдяки її енергії й вірі, а ще — завдяки підтримці іншого учня Ірини Павлівни, уже значно пізніших років — Михайла Згуровського, що був тоді міністром освіти України.
Учні Івана Юхимовича Коваленка стежать за долею його творчої спадщини, читають усе, що з’являється про нього в пресі, відвідують вечори його поезії. Сильне враження справив на присутніх недавній вечір, присвячений творчості Івана Коваленка. Він проводився в Києво-Святошинській районній класичній гімназії, що у Боярці. Це була визначна культурна подія, в якій узяли участь такі відомі діячі української сучасності, як Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Євген Пронюк.
Але повернімося до нашого фактора ікс. Мені здається, його можна розцінювати як сукупність складових, рівноцінних за своєю значимістю: неординарність особистості самого вчителя, його громадянська позиція, повага до особистості свого учня, знання предмета й любов до нього, любов до дітей і вміння жити з ними одним життям, довіра до учня й глибока порядність.
Розмірковуючи, чи зустрічатимуться так само випускники нинішнього часу через півстоліття, я пригадав, як часто мої колеги-вчителі скаржаться, що з сьогоднішнім поколінням неможливо працювати: прагматизм, відсутність ідеалів, неповага до професії вчителя... Я вирішив звернутися з цим запитанням до Ірини Павлівні. І ось що вона відповіла: «Не буває хороших або поганих поколінь. З ким би ти не працював, однаково можна мати успіх або неуспіх. Просто кожне нове покоління вимагає нових підходів. І завжди визначальною залишається любов до вчительської професії, яка стає покликанням. Праця вчителя — це великою мірою творчість, і до неї треба мати талант. Учитель має бути трохи артистом, трохи художником. Різнобічні здібності допоможуть виховати всесторонньо розвинені особистості. Усе, про що я кажу, не нове й давно відоме педагогічній науці, як і той фактор ікс, який я згадувала на зустрічі».
А закінчити свою статтю мені хочеться такими словами Ірини Павлівни: «Випускники не лише цього класу, а й усього того щасливого періоду, коли ми з чоловіком працювали разом, однаково мені дорогі, і багато з них і досі мої найвірніші друзі. Рідко з ким у мене така душевна близькість. Але не менш дорогий мені й мій останній клас, який я випускала через 20 років, у 1973-му. Його учні показали щонайвищі моральні якості й дуже підтримали мене після арешту чоловіка тоді, коли КДБ і партійна організація намагалися організувати моє цькування. Та й кожен мій випускник і просто учень за всі 30 років моєї педагогічної роботи дорогий мені, у кожного було вкладено багато сил і душі.
Адже в 50-ті роки наша з чоловіком педагогічна діяльність не закінчилася. Ми успішно працювали протягом усього свого життя. Дуже боляче думати про те, що радянська система відняла в нас можливість працювати разом, а потім і зовсім відлучила від школи: арешт чоловіка й моє звільнення з ініціативи КДБ позбавили нас того, що багато в чому становило сенс нашого життя, — роботи з дітьми. Ми не змогли себе реалізувати повною мірою. Досі мені часто сниться, що я заходжу в клас...»