Поразка в холодній війні і подальший розпад СРСР, прагнення українського народу до демократії та європейської спільноти, намагання Росії відтворити нову геополітичну потугу визначають нові умови розвитку українського суспільства й держави.
Слід сприйняти як реальність відпрацьовування державною адміністрацією та службами стратегічного управління Росії варіантів участі в процесі підготовки і проведення виборів президента України 2004 року.
Маючи досвід — втрату Україною на користь Росії торгового флоту, намагання Росії заволодіти нафтогазотранспортною системою, об’єктами енергетики, землями і в цілому півостровом Крим, азовсько-чорноморськими протоками, Росія прямо й опосередковано впливала на усунення Віктора Ющенка з посади прем’єр-міністра й організувала судове переслідування одного з його найближчих соратників — Юлії Тимошенко.
Цілеспрямовано на визначальні посади у виборчій системі, у силових структурах, у Генпрокуратурі України, у парламенті проводилися необхідні кандидатури, здатні забезпечити потрібний для Росії результат виборів президента України.
В інформаційному й виборчому просторі України з’являються російські журналісти і політтехнологи, українському суспільству вкотре нав’язується проблема російської мови, націоналізму, «продавлюється» інститут подвійного громадянства.
Росію можна зрозуміти... Вона забезпечує свої національні інтереси... Завжди. Тому й виявляється певна гнучкість у думці економіста, що «пріоритетною метою в інтеграційній політиці Росії має стати не зведення будь-що до мінімуму її донорської функції, а забезпечення ефективної реорганізації механізму торгово-економічного співробітництва та допомоги, у рамках якої слід ув’язати поточні й довгострокові економічні інтереси, господарські та політичні вигоди» (Рязанов. В. Экономическое развитие России. С-Пб., 1998. С. 767).
Щоб доповнити смисл терміна «господарські й політичні вигоди», ми звернемося до монографії радника голови Держдуми з проблем геополітики та національної безпеки Олександра Дугіна «Основы геополитики», яка «є незамінним довідником для всіх, хто приймає рішення в найважливіших сферах російського політичного життя».
«Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями — це величезна небезпека для всієї Євразії, і без розв’язання української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику безглуздо. …стратегічно Україна повинна бути суворо проекцією Москви...»
«Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожне жахливому удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустиме».
«Українська проблема — головна й найсерйозніша проблема, що стоїть перед Москвою».
«Оскільки проста інтеграція Москви з Києвом неможлива і не дасть стійкої геополітичної системи... Москва повинна активно включатися в перебудову українського простору...» (Дугин А.Основы геополитики. Москва. 1997. С. 254, 348, 379, 382, 383).
Науковий консультант видання — начальник кафедри стратегії Військової академії Генерального штабу РФ генерал-лейтенант М.Клокотов.
Необхідно зауважити, що пан Дугін не вважає історичний розвиток Росії розвитком «держави-нації».
«Росіяни готові йти на немислимі жертви й злигодні, щоб реалізовувалася й розвивалася національна ідея, велика російська мрія. А межі цієї мрії нація бачить щонайменше в Імперії. Росіяни — народ Імперії» (там само, с. 194, 195).
У своїх наступних працях і Максим Калашніков пише, що «ми написали не лише нарис Третьої світової холодної війни 1945—1991 років, а й даємо прогноз Четвертої. Як і сто років тому, сьогодні нам кинуто виклик. Перед нами знову стоїть вибір: «Перемога або смерть» (Калашников М. Битва за небеса. Москва. 2002. С. 3).
Воєнний сценарій Максима Калашнікова передбачає «возз’єднатися з Білорусією в одну велику державу... підтримати в Україні тих людей, котрі стоять за возз’єднання з великоросами»... забезпечити «фінансування «Руху на підтримку Переяславської Ради» на Східній Україні, постачання її своїми газетами, своїми телерадіоканалами на території Росфедерації та братнього нам Придністров’я!
…Адже на президентських виборах у Білорусії 1994 року для цього вистачило допомоги групи офіцерів ГРУ Генштабу. Чому б не провести таку саму операцію і в Україні, де маса народу полум’яно ненавидить гнид-самостійників? Де жителі Новоросії зубами скриплять від дубової «українізації», яку чинять виродки-галичани та схиблена на голову «національно стурбована» інтелігенція! Харків і Херсон, Миколаїв і Одеса, Донецьк і Київ — теж наші міста. Все це — наша земля, земля великого Радянського Союзу, облаштована й захищена нами. Так, нині владу в ній захопили вороги. Але ж немає нічого непоправного» (там само, с. 492—493).
«Аншлюс з Україною — це порятунок наших народів від виродження й вимирання. …Це — спільні промислові корпорації. Це — доступ до жирних чорноземів. Зрештою, самостійникам можна залишити якусь Українську народну республіку, що тиснутиметься до Карпат. Зі столицею у Львові. Хай вони там носяться зі своїми тризубцями, гривнями, мазепами та жовто-блакитними прапорами, як дурень із писаною торбою» (там само, с. 493—494).
І цю антиукраїнську працю пропонують нам у книгарнях та на лотках України...
Впевненість М.Калашнікова, що «аншлюс з Україною — це порятунок» від виродження, знаходить підтвердження в інших джерелах.
Дозволимо навести читачеві думку російського дослідника Анатолія Уткіна, викладену в книжці «Вызов Запада и ответ России»: «Москва стала прямою спадкоємицею Золотої Орди».
Цим уже створюються духовно-культурні, соціальні й інші суспільні цінності на основі східного вектора розвитку. Формується думка про «невдачі курсу, розпочатого Петром Великим». І, природно, що «найбільша потенційна загроза Росії — це вихід Заходу на позиції беззастережної підтримки України як меншої з двох великих східноєвропейських держав із метою остаточно зв’язати ініціативу Росії» (там само, с. 386, 389).
Як ми бачимо, Україна та її незалежність є для Росії лакмусовим папірцем прояву її імперських намірів.
Третього Риму не вийшло... Але сподівання на Третій Рим існують... Він може відбутися в майбутньому, коли США підірвуть свої життєві сили, захищаючи створені американським народом стандарти життя в боротьбі з тероризмом. Оскільки шлях розвитку в XXI столітті вибирає еліта, вихована на ідеології комунізму, у дусі протистояння нам нічого засмучуватися й чекати від Росії неможливого.
Глава комітету з міжнародних справ Держдуми Дмитро Рогозін у монографії «Россия между миром и войной», відповідаючи на поставлені ним самим запитання — чи загрожують Росії Сполучені Штати Америки, НАТО й інші країни, — пояснює: «…спроби західних партнерів зміцнити свою власну безпеку шляхом розширення НАТО з одночасним недопущенням Росії до його складу викликані насамперед страхом перед загальноросійським хаосом і очевидною нездатністю російського керівництва контролювати ситуацію в країні та на її кордонах» (Москва. 1998. С. 115).
І далі йде пошук союзників для можливого протистояння, закладений у запитанні: «На які суміжні країни спиратиметься Росія у своєму військовому співробітництві проти подальших устремлінь НАТО на схід...» (там само, с. 116).
Однак наша мета — переконати зацікавленого українського читача, громадянина та виборця незалежної держави й усіх, кому не байдужі шляхи розвитку українського народу та держави, у безвиході й тупиковому варіанті розвитку для української держави шляху якогось політичного і державного об’єднання з російською державою. Остання виявилася нездатною в історичному минулому попередніх століть і в теперішньому реалізувати гідну для свого народу і прийнятну для світової спільноти концепцію демократичного розвитку, забезпечити, спираючись на інтелектуальні й ресурсні можливості народу та держави, добробут і процвітання російського народу.
Ми повинні зрозуміти, що в російському прочитанні повернення до будь-яких варіантів Союзу — це повернення до відродження російської імперії і геополітичного протистояння. Холодного чи гарячого — залежно від ситуації.
Не сприймається, що, зміцнюючи добросусідство, розвиваючись як демократичні держави, Росія й Україна принесуть у європейське та світове співтовариство значно більше стабілізуючих зусиль і довіри, ніж будь-який різновид їх союзу, імперії.
Навіть за наявності якихось короткочасних ситуаційних геополітичних можливостей, що сприяють економічній і політичній експансії Росії в незалежні й нібито доступні держави на колишній території Радянського Союзу, такі «придбання» здатні спровокувати подальший розвиток дезінтеграційних процесів у російській державі та її численні геополітичні втрати.
Ми можемо припустити, що події в Грузії, Криму, Придністров’ї; дим руїн у Чечні, Абхазії, Карабаху; теракти в Москві, Волгодонську, Беслані, Нальчику, інших містах Росії; події на Тузлі зміцнюють необхідність формування доктрин демократичного розвитку Росії.
Процеси вимирання населення Росії — природний результат реалізації концепцій розвитку та управління країною.
Глава Держкомстату Росії Володимир Соколін вважає, що Росія стала «країною імміграції», але нових імміграційних потоків там не очікують.
Експерт зазначає, що «Росії ніщо не загрожує ззовні, основна загроза йде зсередини — це потяг до горілки. Середня тривалість життя чоловіків — 58 років».
Системні проблеми російської армії не дозволяють забезпечити їй не лише мотивацію до обов’язку, авторитет у світі, а й боєздатність.
В умовах зменшення працездатного населення в азіатському регіоні Росії, припливу іммігрантів із Китаю, ослаблення збройних сил слід очікувати зміни напрямку потоку експортованих Росією енергоресурсів — нафти, газу — із Європи в Китай, що може приносити Росії реальні й мнимі вигоди. І процеси розвитку нафтопроводів до Японії та Китаю вже в дії.
Експорт у Європу газу й нафти Сибіру, Заполяр’я, тим більше Сахаліну втратить економічний сенс, з огляду на значніші відстані.
Росія прийняла (і її дипломатія вже здійснює) варіант формування азіатського континентального середовища розвитку в межах Росії, Казахстану, Китаю, Індії, Сирії, Ірану та інших країн регіону. Але й у цих умовах Росії гостро необхідна Україна, її територія та населення, що підвищили б потенційні можливості Росії вже в устремліннях в азіатському регіоні.
Намагання Росії зберегти й підтримати фінансову стійкість країни, назріла потреба модернізації економіки й армії, що створили в суспільстві й у Чечні вже гнійну рану, визначають прагнення Росії до зміцнення своїх позицій на світовому ринку нафти.
Звертаємо увагу на впевненість президента Росії, що «...така країна, як Росія, може жити й розвиватися в існуючих кордонах, тільки якщо вона є сильною державою. В усі періоди ослаблення країни — політичного чи економічного — перед Росією завжди й неминуче поставала загроза розпаду».
Хронічна й гостра залежність темпів зростання ВВП Росії від зміни світових цін на нафту, які передбачити досить складно, може спрямовувати дії російських політиків на дестабілізацію світових цін на нафту й газ.
Визначаючи завдання розвитку Росії, президент Володимир Путін заявив: «Нам потрібна ефективна імміграційна політика. Вигідна для країни і зручна для людей. Особливо — для жителів Співдружності Незалежних Держав. З ким розмовляємо однією мовою. Це люди нашої з вами спільної російської культури. …ми розглядаємо простір СНД як сферу наших стратегічних інтересів. Прийнято рішення про доцільність зарахування на професійну службу в російську армію громадян із країн Співдружності Незалежних Держав. Після трирічної контрактної служби вони отримають право на набуття російського громадянства у спрощеному порядку» (викладено за офіційним інтернет-представництвом президента Росії).
Ми дуже хочемо, щоб Росія випромінювала мир, спокій та добробут, і завжди будемо раді за російський народ, його державу й готові вітати цивілізовані шляхи його розвитку.
Однак у боротьбі за ідеї, привнесені російськими революціями 1905 і 1917 років, громадянською братовбивчою війною, голодоморами, колективізацією, військовими лихоліттями та концтаборами, український народ тільки за період із 1932 по 1991 рік скоротився з 81 млн. до 51 млн. чоловік, тобто зменшився на 30 млн. убитих, заморених голодом і концтаборами, почасти асимільованих Росією.
Академік Амосов, говорячи про вибір Україною шляху розвитку, наполягав: «Тільки на Захід, до дозрівання, до стандартів Північної Америки. На Росію задивлятися не варто. Майбутнє її туманне. У Росії ми вже побували, а Європу відкрили в останнє десятиліття, і вона сподобалася. …Нічого — час працює на українізацію.
Відданість своїй країні з вектором на Захід укорінюється в народі. Мирна російська експансія не загрожує. А на військову — не наважаться: Європа й Америка наглядають. І це добре. Нехай Україна вписується у Великий Світ» (Энциклопедия Амосова. Донецьк. 2002. С.395, 401, 402).
До уроків 2003 року, року Росії в Україні, передусім слід зарахувати уроки Тузли, отримані українським суспільством у рік проголошення пострадянською Росією нової військової стратегії, відповідно до якої вже Росія, прагнучи до демократії, залишила собі право «на превентивний удар, у тому числі ядерний».
Слід зазначити, що відвертими були й солідарні з політиками російські підприємці. У програмі «Свобода слова» НТВ під час обговорення питань Тузли 24 жовтня 2003 року А.Кох заявив, що інтереси Росії не обмежуються островом Коса Тузла, їй також повинні належати Крим, Херсон, Миколаїв та Одеса.
«Буде там майоріти український прапор чи російський триколор, мене, відверто кажучи, не дуже цікавить. Важливо, щоб за фактом це були російські землі, які враховували б наші інтереси, і щоб там були присутні російський капітал, російські люди, російські інтереси. Для цього, мені здається, дипломатичні канали вже вичерпано. …Одержати де-юре ці території неможливо. Залишається один-єдиний шлях — економічна експансія, фактичне скуповування цих земель, цієї нерухомості, скуповування цих заводів, скуповування інфраструктури і так далі, і так далі».
Чи не ці російські «концепції розвитку» покладено в основу донецького сепаратизму? Таким чином, планується й здійснюється побудова нової, вже ліберальної Російської імперії, у складі якої бачиться і «зв’язана з Росією» Україна. А далі?
А далі — протистояння нової Російської імперії Заходу... або Сходу. Можуть бути й варіанти саморуйнування...
Можливо, настане час, коли російськомовне населення інших країн чи будь-яке інше прагнутиме потрапити в Росію, свою батьківщину, на постійне місце проживання, як тепер імміграційні потоки Півдня та Сходу спрямовуються до США, європейських країн. Тоді Росія буде великою...
Однак поки що... Російський учений М.Шмельов висловлює думку, що «в цілому ХХ століття стало для Росії століттям регресу, а не прогресу..., …всього впродовж одного століття Росія витримала шість революцій, вісім війн і величезну кількість голодоморів...».
У цьому ряду й думка А.Ілларіонова, радника президента Росії: «Росія є «карликом в економіці». Експерти вважають, що, за рівнем постіндустріальних технологій, Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25—30 років. А Україні знову пропонують об’єднання зруйнованих розвалом СРСР технологічних комплексів із Росією, що забезпечить нам консервацію технологічної відсталості вже напередодні входження в СОТ, у Європу...
Політики і вчені, вивчаючи варіанти формування концепцій розвитку Росії, як правило, враховують і присутність України у своїх вимірах.
Підписання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство України з Російською Федерацією 1998 року і його ратифікація сприйняті певною частиною політикуму Росії як втрата власних геополітичних перспектив. Думка «Независимой газеты»: «Російсько-український договір — обман століття».
Проте одна з найбільш відвертих думок належить К.Затуліну: «Росії зовсім не потрібен сильний український президент, сильна Україна, наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була потужною державою, з якою рахувалися б. Росії також зовсім не потрібен сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України» («Независимая газета», 2001, 25 квітня). Після проведення виборів 2004 року український народ зрозумів, який президент прийнятний для Росії...
Саме в неприкритому й очевидному прагненні України і виявляється вибудовувана знову проімперська сутність і геополітична експансія Росії.
Практично всі варіанти проектів розвитку Росії мають одну спільну складову, викладену журналом «Эксперт» 19 серпня 2002 року, в річницю серпневого путчу 1991 року, за думкою А.Окари: «Україна — це «критична маса» для будь-яких проектів на євразійському просторі».
Інакше кажучи, прагнення Росії до відтворення імперії та її зони впливу в Європі, на Близькому Сході, в Азії передбачає першочергове повернення України до складу імперії. Звідси — безпрецедентна фальсифікація, сепаратизм та інше.
Класик світової політики часів холодної війни та сьогодення Збігнєв Бжезінський, який створив умови для відновлення і розвитку нової Польщі, вважає: «Росія може бути або імперією, або демократією, проте вона не може бути ні тим, ні іншим».
Погодьмося, що коли Росія — імперія, то Україна не повинна повертатися до того, що пережила протягом століть.
Ми повинні усвідомлювати й розуміти невипадковість проблем острова Тузли та Азовського моря, газотранспортного консорціуму, реверсу нафтопроводу Одеса—Броди, ЄЕП, тиску на українську мову й українську книгу, на проблеми внутрішньополітичного життя, котрі виникають системно, і багато іншого, що вписується в парадигми відновлення Росії та «імперської організації простору».
Географічне розташування України і Росії, формування Росією Імперської Російської Ідеї, яка «повинна встановити панування над національною економікою та грошовими відносинами», зобов’язує Українську державу, національну еліту, суспільство забезпечити захист національних земельних та інших ресурсів, унеможливити будь-який варіант їх втрати.
Однією з найважливіших умов національного розвитку України є й наявність національного лідера, вождя мас, і «в такому разі вождь зможе вести безліч людей із дуже різними індивідуальними рисами до однієї мети, яка може бути продиктована його волею, розумом національної еліти».
Виплекана тисячоліттями на своїй історичній території та ґрунті українська нація, її духовність і культура, любов до праці є самодостатнім джерелом розвитку суспільства й держави.
Можливо, нова роль України як незалежної держави допоможе й Росії знайти себе на шляху до демократичного суспільства.
Повернення в духовне життя пострадянського українського суспільства етики християнства в умовах прийняття суспільством західної системи господарювання створює додаткові передумови до природного культурного єднання української та європейської спільнот.
Беручи до уваги неприйняття російською владою перемоги української опозиції, що відбулася в умовах небаченого зростання національної самосвідомості українського народу і його відкидання влади, при якій «національна ідея не спрацювала» і «в Європі нас не чекають»; створення нових демократичних засад розвитку в умовах одухотвореного національного єднання нової народної влади і затребуваної помаранчевою революцією національної еліти та українського народу, нам слід нагадати про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаного державними лідерами Росії, Великобританії та США 5 грудня 1994 року.
У першому пункті історичного договору — підтвердження Росією, Великобританією, США «своїх обов’язків згідно з принципами Заключного акта НБСЄ (994055) поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України». Це пам’ятка для можливих сепаратистів.
Неприкрите продушування російською владою своїх імперських інтересів в Україні слід порівняти з убивчими для російської демократії (а не виключено, і для Росії) можливостями виживання в російській рулетці з повним бойових патронів барабаном револьвера.
Український народ, демократична опозиція та помаранчевий Майдан Незалежності почули й сердечно прийняли слова підтримки з усіх куточків світу і Європи. Російські демократи Г.Явлінський, Б.Нємцов, С.Доренко, Г.Каспаров, Є.Кисельов та інші своєю підтримкою українського народу проявили нову демократичну Росію.
Човникова дипломатія глав держав Польщі, Литви, представників ЄС і Європарламенту, Росії, на наш погляд, схиляє до необхідності проведення міжнародної конференції по суті викладених проблем розвитку України з участю лідерів європейських країн, США, Канади, Росії, на якій можуть бути розширені й зміцнені гарантії міжнародної спільноти демократичному розвитку України та визначені принципові й часові параметри інтеграції України в Європейський Союз.
(У статті використано матеріали дослідження автора «Розвиток. Людина і суспільство».)