Книжку «На святі надій» президента Українського ПЕН-Центру, головного редактора газети «Наша віра» Євгена Сверстюка нагороджено в столиці Румунії премією ЮНЕСКО для країн Центральної та Східної Європи. Це премія імені уславленого румунського дисидента Корнеліу Копосу «За міжетнічну і міжконфесійну толерантність». Нещодавно Євген Сверстюк повернувся з Бухареста і дав інтерв’ю «ДТ».
— Пане Євгене! Передовсім я б хотів привітати вас із присудженням цієї премії. Цікаво було б дізнатися, як ви «перетнулися» з
ЮНЕСКО?
— Інформація про премію «За міжетнічну і міжконфесійну толерантність» імені Корнеліу Копосу поширюється через Національні комісії ЮНЕСКО країн Центральної та Східної Європи. Лист з пропозицією до українських авторів взяти участь у конкурсі на здобуття згаданої премії одержало й Міністерство закордонних справ України. І треба віддати належне працівникам міністерства — вони про цей лист не забули і зразу дали йому хід. Справу їм полегшило те, що необхідно було подати твори не просто на релігійну тему, а ті твори українського автора, які перекладено англійською та французькою мовами. І тут коло звузилося. Таким чином передали мені анкету. Я її заповнив — скупо і формально. Отак я, вживаючи ваш вислів, «перетнувся» з ЮНЕСКО.
— Які твори ви надіслали в оргкомітет премії імені Корнеліу Копосу?
— В оргкомітет я надіслав, окрім книжки «На святі надій», окремі її частини, видані Гарвардським університетом у перекладі англійською Юрія Луцького. До цього я долучив переклад французькою мовою есею про Василя Стуса, а також свій виступ у Сорбонні «Українські джерела російської релігійної філософії». До речі, у мене зберігається лист, який у сімдесяті роки українська громада Франції надіслала до ЮНЕСКО з клопотанням про звільнення ув’язненого за літературу українського автора Євгена Сверстюка.
— А хто такий Корнеліу Копосу, чиїм ім’ям названо згадану премію?
— Корнеліу Копосу — це досить відоме ім’я румунського праведника, який у Румунії є беззастережним моральним авторитетом. Він — колишній діяч Народної селянської партії Румунії. Після так званого визволення», у 1947 році, його було ув’язнено. 17 років він провів у тюрмах комуністичного режиму, а потім — на фізичних роботах. Дуже зна-йома біографічна канва. Але Корнеліу Копосу особливо відзначився після повернення з ув’язнення. Він докладав чимало зусиль для відродження громадянського суспільства в Румунії, словом і справами утверджував толерантність, солідарність, моральні засади.
— Що для вас означають міжетнічні і міжконфесійні проблеми, зокрема на просторах колишнього СРСР?
— Це — авгієві конюшні, які ніколи не чистилися. Я б навіть сказав, що це — вічно пульсуючі вулкани, над якими темні сили століттями запалюють вогнища війни. Ці проблеми використовувалися завше для розпалення «класової боротьби». Особливо загострювалися міжетнічні проблеми. І хоча пролетарська революція 1917 року проголосила, що вона нібито поклала край міжетнічним конфліктам, насправді на тому місці, де були приглушені національні почуття, показав роги російський великодержавний шовінізм, а там, де було нібито покінчено з релігійними пережитками, режим почав використовувати ручну церкву у боротьбі проти інших вірувань, у боротьбі проти так званих сект.
Після розпаду СРСР обидві проблеми вийшли на денне світло у стані здичавілому і хворобливо загостреному. Тому проблема толерантності — то, по суті, перехід від насильства до культури діалогу, до розуміння іншого, до співпраці з ним. Лікування цих вікових ран — надзвичайно важлива проблема. Невипадково в заповідях блаженства знаходимо: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться».
— Чи ви бачите в сьогоднішній Україні можливість для пошуку компромісу заради того, щоб міжетнічні й, особливо, міжконфесійні стосунки ставали толерантнішими?
— Я вважаю, що хвороба того суспільства, в якому ми виросли і виховувалися, полягала в його ідеологічній зацикленості. Зверху спускалася директива. Ті, хто готував директиви, не потребували ніяких запитань, не визнавали жодної дискусії і ніякого іншого погляду. Фактично діалог був заборонений. Я маю на увазі не банальний діалог, а суперечку з ідеологією, дискусію щодо якихось великих питань. Я переконаний, що «діалогічний» принцип узагалі надзвичайно важливий для двадцятого і двадцять першого століть. Раніше вважалося, що немає з ким розмовляти — мовляв, то ж буржуазні недобитки. А тепер вважається, що також немає з ким розмовляти, бо це «каліки» комуністичного режиму. Насправді у нашому суспільстві — безліч людей, які потребують якоїсь мудрої розмови і роздумів про пережите. Саме така атмосфера має лікувати людей зациклених, зі своїми глухими стереотипами.
— В Україні здавен існує демократична традиція. Відомо, наприклад, що селяни шанобливо ставилися до чужих святинь і не знали ксенофобії щодо чужинців.
— Так і казали: «Аби тільки людина добра була». Я думаю, що в Україні, попри пам’ять гайдамаччини, не так легко було й розпалити міжрелігійне протистояння. Але покоління епохи соціалізму вже звикло до іншого. Тепер ті здеформовані уявлення потрібно виправляти чи, як тепер кажуть, вводити в цивілізоване русло. В Росії, скажімо, нетерпимість культивувалася при царях. Там була завжди велика підозра до іноземців, латинян, католиків. Вважалося, що вони навіть не християни. В той час в одному українському містечку не дивина була побачити православну церкву, костьол, синагогу, а іноді й мечеть. Люди не плювали на чужі святині і не вважали, що їх треба «перехрещувати». Звичайно, в одній відомій пісні можна знайти слова: «Твоя, царю, віра поганая». Малося на увазі «бусурманську» віру. Ну, але це — словесне оформлення війни і відповідь на назвисько «гяур».
Пригадую, серед в’язнів в таборах була б смішною суперечка між греко-католиком і православним. Нам важливо було роздобути Святе Письмо, спільно його заховати, поділитися думками. Міжконфесійні проблеми настільки малоістотні, що майже кожен, хто звідти повернувся, був вилікуваний від цього.
— Цікаво, що премію ви одержали за міжетнічну і міжконфесійну толерантність. А проте ті, кому довелося з вами спілкуватися і раніше, і тепер, вважають вас однією з найбезкомпромісніших постатей нинішньої України, коли йдеться про речі, на вашу думку, принципові..
— Справді, я пригадую один захід, присвячений століттю Павла Тичини, який відбувався у філармонії. Головував тоді на вечорі Павло Загребельний. Він боявся надати мені слово. Мабуть, остерігався, що я «рознесу» Тичину. І коли йому все-таки довелося дати слово, він був вельми здивований, що я заговорив про Тичину як про великого поета. Але в цьому нічого дивного немає, бо у світі прийнято про великих говорити на основі їхніх великих творів, а їхні слабкості та їхні твори найгіршого гатунку — це питання або вузьких дослідників, або ж іноді —психологів-фрейдистів.
Толерантність стосовно підрадянських класиків вироблялася не в нас (тут їх би рознесли відразу — в того б знайшли вірші про Сталіна, в того — про Леніна, про партію, і заглушили б ім’я). Першими, хто навчився розумно читати, були наші мудрі літературознаці в еміграції — Барка, Кошелівець, Шевельов. Скажімо, Барка написав зворушливий некролог про Павла Тичину — так наче він узагалі не був співцем партії. Кошелівець видав блискучу монографію про Олександра Довженка — так наче той ніколи не був лауреатом Сталінської премії. Шевельов тонко розрізняв, де в літературі — література, а де — кон’юнктурне шумовиння. Разом із тим жоден з них не сфальшував і не розміняв своїх принципів. Якщо в дослідника відсутні принциповий підхід і пошук правди, то таке літературознавство — чи воно сердите, чи добродушне — нічого не варте.
— Чи не думаєте, що з погляду терпимості вам можуть закинути Ваш гострий виступ на вечорі, присв’яченому пятнадцятій річниці з дня смерті Василя Стуса, зокрема, про роль адвоката В.Медведчука на останньому Стусовому процесі?
— Я думаю, це різні речі. Нетерпимість стосовно ідей, нетолерантність до іншої думки, яку хтось обстоює — це одне. Нетерпимість до моральної безпринципності, коли людина навіть не переглядає своїх позицій, а пропонує вважати, що їх узагалі не було і не було у неї вірного служіння тоталітарній партії, — це зовсім інше. Мій виступ не зводився до особи Медведчука. Критика — це форма повернення до чітких і ясних категорій, характерних, між іншим, для європейського світу. Там не може довго тривати ситуація, коли людина, яка потрапила у верхні ешелони влади, приховує від громадськості якусь таємницю, яку «не треба знати», причому таємницю, пов’язану не з побутовими речами. Західний демократичний світ нещадно правдивий. У нас часом плутають подібне з нетолерант-ністю. Деякі слабкі люди вважають: навіщо ворушити старе? Так ніби старе відійшло і не залишається з людиною постійно. Все живе повинно оздоровлюватися й очищуватися, тобто боротися із загниванням. У житті біологічному і суспільному діють суворі закони, а Божа справедливість не терпить фальшу. Це має знати кожна людина вже змалечку.