Урок проходив під багатообіцяючим слоганом «урок XXI століття». Величезний диво-дисплей, по якому вчитель, мов чарівник, водить пальцями, чудово обладнаний різноманітною апаратурою клас... Усе це заворожувало одинадцятикласників і присутніх у великій кількості — урок відкритий, показовий — дорослих. Краса — страшна сила. Проте виявилося, було дещо й значно страшніше.
Чого немає в підручнику
Урок етики присвячено сенсу життя. Тим часом з усіх питань учитель найбільше виокремив тему самогубства. Їй приділили левову частку часу, хоча в українському шкільному підручнику з предмета «Етика» (автор В.Малахов) згаданому екстремальному способу вирішувати життєві проблеми присвячено всього два речення. Але саме ця тема видалася найпотрібнішою та найактуальнішою. Справді, статистика лякає. Та чи всі психологічні проблеми вирішуються колективним обговоренням?
Урок було заплановано з методичним розмахом. Запрошено не тільки глядачів, а й учасників, крім учнів. Викладачка не полінувалася, запросила торішню випускницю, яка запам’яталася їй бурхливими емоціями (урок же повторюється з року в рік). Дівчину, так би мовити, ставили за приклад бездушним і байдужим — от, дивіться, як треба реагувати на таку драматичну тему! Випускниця ніби знехотя пригадала, як її подруга подумувала про це, як вона вмовляла подругу не робити цього. Тому й плакала...
Слово на уроці надали директорові школи. Вона розповіла про самогубство, яке вчинила зовні цілком благополучна учениця ліцею. Вчитель етики тішиться тим, що деякі діти плачуть, виходячи з класу після уроку.
Не думати про зелену мавпу
Тут було б доречно, коли вже така розмова, сказати про продуктивну стратегію поводження з тим, хто стоїть на краю. На уроці, на жаль, ця тема не прозвучала. Тому дозволю собі заповнити цю інформаційну прогалину. Відомий психотерапевт М.Нарицин застерігає: найголовніше — переключити можливого самовбивцю з думок про суїцид. Але в жодному разі не казати йому: навіть не думай про це! Це працює з точністю до навпаки. Відомий жартівливий психологічний парадокс із наполегливим проханням не думати про зелену мавпу. Тільки про неї й думається... Крім того, всі дослідники зазначають цілковиту непередбачуваність, імпульсивність, брак точного розрахунку суїцидента. Тобто точно спрогнозувати, як і коли спрацює отримана інформація, не може ніхто. Тому професіонали керуються насамперед давнім перевіреним правилом: не зашкодь. А народний спосіб пропонує свій шлях порятунку: ну, чого стоїш, стрибай давай!
У цьому жарті, якщо дозволено жартувати на таку тему, є дещиця правди. Основна причина фатального кроку саме в дитячому віці (дякувати Богу, велика частка невдалих спроб) — брак уваги до своєї особи. Бачачи, що смерть лякає дорослих, підліток розуміє: тільки такий сильний спосіб змусить ближніх нарешті сприйняти його серйозно. Спроба суїциду стає дієвим інструментом помсти, тиску на кривдників. Розумні аргументи, тиск, дружно стверджують дослідники, можуть тільки підштовхнути до фатального кроку. Навпаки, людині в пограничному стані потрібно сказати, що ніхто її не змушує жити насильно й вона має право розпоряджатися своїм життям. І як можна спокійніше обговорити з нею її проблеми, зокрема й прийняте рішення.
Урок продовжувався. Негативне слово повторювалося й повторювалося в різних варіаціях. Я сиділа з наростаючим відчуттям тривоги. Навіть тепер, коли пишу цю статтю, увесь час гамую себе, намагаючись висловлюватися делікатніше й утримуючись від конкретних прикладів, тому що знаю праці головних психологів, котрі прямо формулюють: кожне публічне нагадування про випадок суїциду є провокацією для неврівноважених, так званих істероїдних, або демонстративних осіб. Знаменитий американський дослідник Р.Чалдіні провів серйозні дослідження, що підтверджують цей висновок. Останньою краплею в чаші мого фахового терпіння стала демонстрація на уроці фільму про самогубство хлопчика з добропорядної, навіть статусної родини — як у більшості ліцеїстів. Але ж таку рису, як наслідування, фіксують усі дослідники підліткової аутодеструктивної поведінки.
Соціолог Д.Філліпс досліджував закономірності так званої прихованої суїцидної, або ризикованої поведінки — небезпечне керування автомобілем, екстремальні види спорту, небезпечні види бізнесу, добровільні поїздки в гарячі точки... Її активізують ті самі чинники. Приховані суїциденти, найчастіше чоловічої статі, соромляться зізнаватися в слабкостях і проблемах. Від відкритої демонстрації своїх руйнівних намірів їх утримує страх «втратити обличчя». Є повільне й приховане саморуйнування у вигляді алкоголізму, наркоманії.
Та чи можна боротися з деструктивною поведінкою — а йдеться про крайню її форму — простим закликом «Не треба цього робити», обговоренням і демонстрацією того, як це робили інші підлітки? Не можна, адже це якраз те, чого професіонали категорично робити не радять: характерною рисою підліткового суїциду є саме зайва драматизація об’єктивно неглибоких конфліктів, демонстративність і наслідування. У гурті і смерть не страшна. Сам вчинок сприймається як виклик, мужнє рішення. Знаючи протестний підтекст багатьох підліткових дій, можна припустити, що несхвалення дорослих може стати пусковим механізмом аутодеструкції.
Хто захистить права учня?
Підлітки самоутверджуються, лякаючи дорослих дірками у вухах, текстами пісень і написами на значках. Та чи треба дорослим страхати дитину жахливими своєю реалістичністю та близькістю прикладами? Безневинні дірки у вухах неформалів видаються просто дитячим жартом порівняно з дорослим зазіханням на нестійку й непередбачувану психіку підлітка.
Статті 19, 37 Конвенції ООН про права дитини наголошують: діти не повинні стати жертвами насильства. Сьогодні ведуться дискусії фахівців різних профілів про юридичне визначення психологічного насильства, що його буде внесено в законодавство. А поки що це питання ставиться тільки в етичному ракурсі... Раніше не соромилися владу вжити для запобігання поганому прикладу — у XIX столітті у країнах Європи був серед заборонених навіть знаменитий роман Гете «Страждання юного Вертера».
Живий у пам’яті скандал із нацистською символікою в одному з приватних ліцеїв столиці. «Урок мужності», про який ідеться, проходив у державному навчальному закладі. Що іще доречно робити на уроці вчителеві, коли він зачиняє за собою двері класу й стає за кафедру? Форуми навчальних закладів в Інтернеті рясніють прикладами жахливого свавілля й, говорячи словами професора Преображенського, космічної дурості окремих представників освітньої когорти, належністю до якої й сама багато років пишаюся.
Вчителі за законом відповідають за життя й здоров’я дитини, яка прийшла до школи. Але в наш час інформаційних та психологічних війн за вплив на уми молоді час би вже порушити питання про інформаційну й психологічну безпеку школярів. Вийшов наказ Міністерства науки та освіти про заборону впускати до школи сторонніх експериментаторів від психології. Але ж відомі скандальні випадки співпраці (небезкорисливої?) шкіл навіть із тоталітарними сектами. Чи гарантується психологічна безпека дитини, яка прийшла до школи?
Чимало вчителів згаданого ліцею стверджують, що завжди інтуїтивно відчували небезпеку драматизації та емоційного втягування учнів під час обговорення цієї теми, як і самої необхідності пропонувати її для публічного обговорення в середовищі підлітків. Пасували перед авторитетом викладача, котрий має дві освіти (одну з них психологічну), кандидата філософських наук, заступника директора з науково-методичної роботи й за сумісництвом рідної доньки того ж таки директора. І все це в одній особі! Як тут не піддатися гіпнозу авторитетної особи? «Фірмовий» урок повторюється з року в рік, посилюючи напруження й без того перевантаженої у випускному класі психіки підлітків. І вчителі, й учні цього ліцею часто скаржаться на страхи й психічне перенапруження. Але грамотної чіткої рекомендації у випадках нестерпних життєвих переживань обов’язково звернутися до психолога, бодай шкільного, на уроці, присвяченому почуттям, не пролунало.
Мода на саморуйнування?
«Нас однозначно накрила хвиля цієї «модної теми», — коментує ситуацію І.Новикова, директор науково-методичного центру практичної психології та соціальної роботи інституту післядипломної освіти Київського міського педагогічного інституту ім.
Б.Грінченка. — Спектаклі, книжки, фільми, в сюжеті яких все зводиться до рішення поквитатися з життям, можуть провокувати дітей і підлітків певного психотипу на експерименти із власною долею. Автори шукають сильнодіючий засіб від апатії та бездуховності, а тим часом ліки можуть виявитися отрутою. Мені як фахівцеві надходить інформація про такі випадки. У багатьох із них бажання тільки полякати дорослих або поекспериментувати з відчуттям «як це буває», закінчуються трагічно».
Наше буття — не комп’ютерна гра. У ньому дається тільки одне життя. І одна смерть. Не вистава, після якої померлі герої виходять на поклін. І не показовий урок, де, виявляється, є правильні й неправильні відповіді на запитання про сенс життя.
Довго сумнівалася, чи потрібно виносити таку тему на обговорення. Своє занепокоєння трактуванням теми уроку етики я висловила відразу ж після його закінчення, але серйозної концептуальної розмови, на жаль, не вийшло. Остаточно вирішила писати після того, як у коридорі ліцею старшокласники зупинили мене запитанням: як ви ставитеся до евтаназії? Я загаялася з відповіддю. Вважаючи, що я не розумію значення слова, пояснили: ну, чи треба вбивати хворих і старих? А то ми дискутували на уроці етики, й думки розділилися...