3 грудня 2002 року виповнюється 280 років від дня народження видатного українця — філософа, поета і музиканта Григорія Савича Сковороди
Два роки тому редакція «Дзеркала тижня» благословила мене на журналістську прощу до Сковороди — у відрядження до тих місць в Україні та зарубіжжі, які освячені пам’яттю про нашого перворозума. За цей час мої документальні нариси в газеті вишикувалися довгою низкою. Сковородинівський маршрут проліг через Чорнухи, де народився хлопчик Грицько, син козака Сави, через села та міста, в яких жив і творив українець пізнього бароко: Каврай і Переяслав, Санкт-Петербург і Харків, Пан-Іванівку і Бабаї, Пряшів та Пресбург (нинішню Братиславу) і, звичайно ж, неодноразово через Київ пори Могилянської академії. Тепер настав час сказати щире пошанувальне слово перед портретом Григорія Сковороди вже поважного, біблійного віку — мислителю виповнюється 280 років.
Як самотня гора в степу, так стояв у свій час Сковорода на Русі.
Олександр Хиждеу.
«Телеграф». 1835 рік
Уже четверте століття безмежними просторами України — по селах і містах, тінистих гаях і жайворонкових полях, по колегіумах і монастирях, по університетах та академіях і навіть по передвиборних майданах мандрує, спираючись на посох із навершям у вигляді різьбленого крота, людина з саквами через плече, в яких вмостилися Біблія та флейта, з привітною до всіх усмішкою на вустах.
Людину у білій домотканій одежі, під крислатим брилем скрізь радо зустрічають і садять на покутті. Примружено пізнавати гостя й допитуватися, звідки й куди йде, не треба: на Слобожанщині, в усій Україні добре знають мандрівного мудреця Сковороду, одразу розуміють, що це й є «старчик Григорій», раніше навіть не бачивши його.
Про це засвідчив сам Сковорода у листі до свого друга Федора Івановича Диського, написаного 1787 року, у повню останнього осіннього місяця: «Іван, батько твій, у сьомому десятку віку цього (в 62-му році) у місті Куп’янську, вперше глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім’я, вискочив і, наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені в обличчя й припадав, начебто пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині у дзеркалі моєї пам’яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це нині сповнюється його пророцтво!..»
Так ось уже четверте століття кожен на життєвому шляху зустрічає Сковороду на свій розумовий погляд і душевний лад. Статечний селянин, шанобливо вклонившись, підводить до гостя підлітка: напророч моєму синові «сродну» хліборобську долю. Теперішній студент-вагант хвалиться продовженням сковородинівської європейської мандрівки — перельотом по знання за океан, по всьому світу. Рідний Сковороді обіднілий вчитель шукає прикладу й підтримки в життєвому аскетизмі освіченого блукача. Ошалілий політик кидається до гостя по моральну підтримку у передвиборному змаганні з опонентом, який теж — о диво! — вважає себе послідовним сковородинцем. «Новий українець», наперед вимальований Григорієм Сковородою як той, що «непрестанно стягает грунта, строит дом свой на новый манер і для чинов углы панские трет», уклінно випрошує у мудреця очищення й виправдання, снів без кошмарів.
Усі просять благословення й прощення у «старчика Григорія». Бо ж Сковороду, як справедливо пише відомий сковородознавець Валерій Шевчук, «більше знають, аніж читають». Знають як розумного навчителя, мудрого утішителя, за століття замедальованого й заглянцьованого всепростителя.
Так, усіх добрим словом вітає Сковорода, та не всім прощає. За своїм високим моральним прикладом він і досі стоїть у нашому житті, як «самотня гора в степу».
Багато що з його світогляду таке надзвичайно близьке мені. Я недавно ще раз перечитав його. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його життєпис, можливо, ще кращий од його творів. Але які гарні і твори!
Лев Толстой
про Сковороду. За спогадами В.Бонч-Бруєвича.
1912 рік.
А яким же стане — ученістю і серцем — справжній Григорій Сковорода, коли притулить до дуба в Пан-Іванівці, у своїй останній лакуні, посох, повісить на гілку бриля і пригадає, перебере в пам’яті увесь свій шлях — від долини дитинства до вершини життєвої мудрості? Ще в Києво-Могилянській академії, за студіюванням античних філософів Аристотеля і Цицерона, Платона і Сенеки, в інтелектуальних змаганнях на диспутах у конгрегаційній залі, за прикладом професорів-могилянців, таких, як безстрашний у борні з унією Григорій Кониський, як сміливий реформатор науки й освіти Феофан Прокопович, як невтомний будівничий української культури Рафаїл Заборовський, студент Григорій Сковорода зрозумів і твердо узяв за життєве правило: доля — це творіння сильних і вибачення для слабких.
І вже невдовзі в Санкт-Петербурзі двадцятирічний юнак пройшов непросте духовне випробування. Витримавши півчий конкурс у музичній школі в Глухові й ставши окрасою придворної капели як ніжний альт, Григорій опинився перед щедрими царськими принадами: гарний одяг хориста («на нем шуба овечья, тулупом пошита, шапка красная с черным околышем, в чоботах, кафтан блакитный, как бы синюватый, на споде сукно» — з архівного документа); добра платня — 25 карбованців на рік; ситний і п’яний стіл («член хору діставав п’ять відер горілки як один із важливих пунктів свого гонорару» — письмове свідчення); батьки, брати й сестри хористів звільнялися від податків та від такої напасті, як солдатські постої (в царському указі від 2 травня 1743 року про пільги сім’ям хористів у списку 17 співаків із Лівобережної України значиться і «Григорий, сын Сковорода, Лубенского полку, местечка Чернух, а содержит мать его Палагея Степановна, дочь Шенгереевна»), і, нарешті, під вінець співочої служби хористи винагороджувалися чинами й довічними пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку і річну пенсію в 1000 карбованців).
Ніхто з хористів не міг утриматися перед такою царською спокусою, силкувався голосом і чолобитною поведінкою якомога довше пробути в капелі — тільки не козацький син, волелюбний Григорій Сковорода. Не затримав його навіть чин «придворного уставника» (перший і останній службовий чин у житті Сковороди), що його було присвоєно альтистові Григорію усього через півтора року півчої кар’єри. Влітку 1744 року, після того, як супроводжував у складі капели царицю Єлизавету в її поїздці до Києва, Григорій Сковорода вже не повернувся до Санкт-Петербурга, залишився у рідній Могилянці, проміняв наваристий м’ясний стіл на рідкий кандьор у бурсі, змінив «кафтан блакитный» на грубу сукняну кирею — а головне, перемінив задушливі, пропахчені парфумами й пудрою зали Зимового палацу на тонкий запах старих книжкових фоліантів у бібліотеці академії.
Це був перший і, треба сказати, суворий іспит Сковороди духовною вольністю, яка зароджувалась у ньому майбутнім віршем «De Libertate» — «Про свободу»:
Что-то за вольность?
Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое,
если сравнить злато,
Против вольности
оно еще блато…
Він склав цей екзамен свободи, внутрішньої сили й права на щастя. У цьому нас переконує і сам Григорій Сковорода у листі-присвяті Михайлу Ковалинському до трактату «Книжечка для читання Святого письма, названа жінка Лотова», написаного вже через десятиріччя на Слобожанщині. Виписуючи характеристики людських вад, Сковорода ясно й опукло побачив перед собою царський двір, Зимовий палац, а в ньому типового придворного, підступну й водночас улесливу людину, яка «…рухається й пишається, наче мавпа; жартує і говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання. — Автор); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон…»
Своє найперше правило: попри всі перешкоди й принади, залишатися вірним обраному шляху, не зраджувати «сродну працю» Сковорода ніколи не піддавав сумніву. Ніколи й ніде. Ні серед зваб придворного Санкт-Петербурга, ні в п’ятирічних мандрах per pedes (лат. — пішака) за знаннями по європейських університетських містах. «Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий», — говорив Сковорода, і переманити його на іншу путь не могли ні найхитріші підходи, ні улесливі компліменти. Саме так сталося в Трнавському університеті, який опікував орден єзуїтів. Поважні отці каноніки й прелати одразу ж поцінували ерудицію, знання й вишукані манери «вченого схизматика» з православного Сходу й не приховували свого наміру привернути Григорія Сковороду до Трнавського університету присвоєнням йому титулу магістра. Та новоприбулець із далекого Києва залишався скромним у своїх бажаннях і намірах: він хотів би в славному Трнавському університеті поповнити — нахилив голову — свої «скудні знання» і спрагло припадав до лекцій, прикладався до книг.
Так невситимий до знань юнак продовжив славну традицію студентів-могилянців, які (засвідчує рукописний твір тих часів) «відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти й задля науки не зупинялися перед жодною небезпекою: з країни православної й уже такої, що ввійшла до складу Московської держави, яка суворо оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, до Парижа, до Венеції, до Рима, ставали уніатами, навіть католиками, лишень би отримати… доступ до джерел знання, «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину… й посідали скромні місця викладачів у тій самій монастирській колегії, де були учнями».
Скромне місце викладача піїтики посів після повернення на батьківщину і Григорій Сковорода, правда, не в Могилянській академії, а в Переяславському колегіумі — за сто верст від Києва. Щиро радів: тепер у нього самого, ще студента, будуть свої спудеї, і навчатиме він їх науки світлої, любої серцю — поезії. І навчатиме по-новому: не римуванням сухої латини, не за застарілим підручником Кониського, якого він уже не взяв із собою з академії. Розчарував його й рукописний курс поетики викладача Пилипа Гошкевича, запроваджений в Переяславському колегіумі, здавалося б, недавно — в 1742 році. Усе та ж сама замшіла схема викладання: предмет, форма, види й корисність поезії; поняття: фабула, метр, вірш, пісня; жанри: елегія, лірика, епіграма — трепетного чуття самого поетичного слова тут не чулося.
А Сковороду вже захоплювали нові, сучасні ритми й імена. І він вечорами, запаливши свічку в крихітній келії, складає свій перший трактат: «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної». Та недовго звучало нове слово про нову поезію в класі — незвичним воно видалося єпископу Никодиму Сребницькому, відгонило єрессю, відлунювало поваленням авторитетів. Тривала розмова у пастирському покої Сребницького, перед яким лежав на столі писаний курс «Розмисел про поезію…», закінчилася невтримним вибухом з вуст молодого викладача: «Alia res sceptrum, alia plectrum». «Одна річ — пастирський жезл, інша річ — пастуша сопілка», — повторив Григорій і з жалем подивився на преосвященного. Зеленавий вогник лампадки вихопив із присмеркової сині колючі очі єпископа. «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю», — почув Григорій у відповідь.
Єретик Сковорода полишив Переяславський колегіум, але ж додав до своєї вдачі ще одну рису: життєву стійкість, сміливість думки. І вже невдовзі перевірив твердість характеру у зіткненні з багатим дідичем Степаном Томарою, який, за порадою київського митрополита Тимофія Щербацького, запросив у свій маєток у селі Каврай, що неподалік Переяслава, студента Григорія Сковороду для виховання «розбалуваного матір’ю сина». За рік пихатий виходець із греко-україно-німецького роду полковник Томара не промовив до вчителя жодного слова. А допитливий неслух Василько, навпаки, прикипів до вчителя, ловив кожне слово наставника.
Та досить було Григорію одного разу спересердя й водночас простодушно зауважити під час уроку материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова», — і в одну мить «найкращий учитель» зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку. Але у змаганні панської пихатості й людської гідності переміг усе-таки молодий учитель. Не минуло й року, як гордий Томара почав розшукувати студента Сковороду, а розшукавши, вмовляв на будь-яких умовах повернутися до маєтку, до сина, який щодня плакав за вчителем. Врешті-решт Сковорода повернувся в Каврай, але вже «без договору, без умов» з паном Томарою, бо ж повернувся він до свого учня Василя, якого ще п’ять років потому учив античної мудрості, музики, поезії і людської достойності. Наука «любомудрія» виховувала юнака, водночас збагатила духовно й першого в селі Каврай учителя. Бо ж Сковорода виробив тут перші правила своєї педагогіки, заклав у Кавраї «Сад божественних пісень», вивершив оду «De Libertate» — «Про свободу», чотири рядки якої я навів раніше, а тепер виписую з «каврайського зошита» поета чотири завершальні :
О, когда бы же мне
в дурни не пошитись,
Дабы вольности
не могл как лишитись.
Будь славен вовек,
о муже избранне,
Вольности отче,
герою Богдане!
Уроком добра, людяності та моралі на все життя стало для Василя Томари вчительське слово Сковороди, у чому він і висповідався у листі до вчителя 6 березня 1788 року, вже піднявшись на звичну для козацької старшини сановну висоту в Санкт-Петербурзі: «Люб’язний мій учителю Григорій Савич! Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалій ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учневі твоєму — Василю Томарі».
Дай Боже кожному з нас на схилі літ одержати таку сердечну вісточку від учня, друга, близької людини!
І що з того, що був би Сковорода єпископом чи великим професором. Він не сколихнув би народу живим прикладом свого життя і практичним здійсненням своєї науки. Шлях, що він його вибрав, був єдиним шляхом, на якому він міг би найкраще здійснити своє завдання.
Пробудити народ з летаргу!
Володимир.
Григорій Сковорода — лицар святої борні.
Лондон — Торонто.1973 рік.
Хоч би хто згадував Григорія Сковороду із його сучасників, хоч би хто писав про мислителя впродовж двох століть, кожен неодмінно вказував на одну важливу прикмету мандрівного філософа: він ніколи не розлучався із своїм путівником — Біблією. Тож щирий народний поголос зробив Сковороду носієм глибокого християнського вірування, аж до поштивої богомільності. Насправді ж Біблія була для Сковороди однією з трьох наріжних опор його філософського й морального світогляду. Тим більше що мудрець читав і вивчав стародавню, гебрейську Біблію.
І Сковорода розкуто й досить критично поводиться з Біблією як зі стародавньою книгою, і навіть попереджає, що читання Біблії буквально, речення за реченням і сторінка по сторінці, закінчується єретичним висновком: Біблія «во многих местах безстыдно и вредно, без всякого вкуса лжет». Це при читанні, що керується здоровим глуздом, але при читанні-розмислі, при алегоричному мисленні проявиться істинна сила й краса Біблії — і Сковорода зазначає: «теперь уже не обинуяся скажу, что Біблія есть и бог, и змій».
Здавалося б, назвавши Біблію «змієм», Сковорода шокує нас таким несподіваним визначенням, але ж ми знаємо, що внутрішнє, двозначне й алегоричне тло Біблії є третім світом філософського світогляду Григорія Сковороди. Він, цей третій, біблійний світ, вивершує перших два сковородинівських світи — макросвіт: навколишній матеріальний світ («Мир обительный, где все рожденное обитает») і мікросвіт: саму людину («Человек есть маленький мирок, и так трудно силу его узнать, как тяжело во всемирной машине начало сыскать»).
Отже, для Сковороди Біблія, тобто її внутрішній, алегоричний світ, є Богом, і так само вище зірок, нарівні з Богом стоїть людина — в її істинному, апостольському вимірі («А ведь истинный человек и бог есть тожде»). Космічність мислення Сковороди, висота моральної оцінки людини цілком прояснюють критичне, відступне ставлення філософа до зовнішньої обрядовості релігії, до церковних ієрархів і особливо чернечої субстанції.
Звичайно ж, за винятком, коли Сковорода бачить істинну віру, справжнє благородство й моральні чесноти церковного діяча. В пастирському оточенні Сковорода завжди вирізняв білгородського єпископа Іосафа Миткевича, якого характеризує так: «Цей архієрей народився біля Києва, в місті Козельці. Був пастир освічений, покірливий, милосердний, незлобливий, правдолюбець, престол чуття, любові світильник». З іншим церковним кліром Сковорода завжди залишався на непереступній віддалі своєї моральної висоти, обминав вправно розставлені чернечі сіті. Коли в серпневі дні 1764 року Григорій Сковорода разом зі своїм учнем Михайлом Ковалинським відвідав Києво-Печерську лавру, то прямо-таки був підданий моральній облозі з боку ченців, у тому числі й своїх знайомих по Могилянській академії: «Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.
— Ах, преподобні! — заперечив він палко. — Я стовпотворіння помножувати собою не хочу. Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».
Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський передає подальші слова Григорія Сковороди: «За цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Ризо, ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою!»
Занімілу сцену «стовпів неотесаних» порушив тільки дзвін, покликавши ченців на молитву.
Навіть близькі люди, яких Сковорода поважав, не могли переламати його відразливого ставлення до чернечого ордену. За синодальною інструкцією, викладачами духовних освітніх закладів, — а Григорій Сковорода тоді вчителював у Харківському колегіумі, — могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Цивільний Сковорода у партикулярному одязі видавався «білою вороною» серед чернечого викладацького гурту. А єпископ Іосаф Миткевич, цінуючи таланти Сковороди, вже бачив його в майбутньому ректором Харківського колегіуму і через архімандрита Гервасія Якубовича, який знав Григорія ще з Переяславського колегіуму, а тепер ось запросив до Миколаївського монастиря на літні канікули, запропонував викладачеві піїтики прийняти чернечий сан, з яким на нього спаде «честь, слава, достаток у всьому і, на його думку, щасливе життя».
Хотів Сковорода втриматися, бо ж і Іосафу Миткевичу, і Гервасію Якубовичу присвятив теплі віршовані рядки, та його темперамент вибухнув сам собою: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко й ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво в житті незажерливому, при малому достатку, повстримності, позбавленні всього непотрібного, для того щоб набути найпотрібніше, в запереченні всіх забаганок, щоб зберегти себе самого в цілісності, в приборканні самолюбства, щоб краще виконувати заповідь любові до ближнього, в шуканні слави Божої, а не слави людської».
І через два з половиною століття ми чуємо луну відповіді великого правдолюбця!
Здавалося б, після такої відповіді єретику Сковороді назавжди було закрито шлях до колегіуму, до його вчительського корпусу. Але пам’ять про педагогічний талант Сковороди жила серед учнів — і той-таки єпископ Іосаф Миткевич запрошує Сковороду зайняти «посаду вчителя, яку забажає». Взявся вести клас синтаксими й, окрім того, викладати грецьку мову, ще й навчати студентів співу по нотах. І все одно чернечий викладацький гурт не міг вибачити Сковороді свободи думки, праведності життя й неприйняття обрядового криводушшя. Ставлення до нього викладачів-ченців Сковорода вбивчо передав у листі до Василя Максимовича: «Ви, друже мій, гадаю, повірите, яких злісних я маю оглагольників. Якби вони звичайні мені беззаконня приписували, ще стерпно було б. Та ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене «язиковредієм», що, крім надзвичайного моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душегубцем або єретиком. І з цієї причини забороняють підкомандним своїм слухати мої бесіди…»
Від заборони слухати лекції Сковороди до вигнання єретика з колегіуму — один крок. Так і сталося. Але ще раз, уже втретє, Сковорода повертається до колегіуму, цього разу в «додаткові класи», відкриті для підготовки цивільних спеціалістів. Харківський генерал-губернатор Євдоким Щербинін, який особисто знав Сковороду, запросив його викладати катехізис — курс християнської моралі. І знову Сковорода не піддався замшілій традиції викладання, він написав свій, «сковородинівський катехізис», назвавши його цілком по-світському: «Вступні двері до християнської добронравності» з підзаголовком: «Написана в 1766 році для молодого шляхетства Харківської губернії». «Сковородинівські двері» вели не в похмурий світ церковних догм і обрядів, а виводили молодь у світ нових істин, критичного розуму, піднесеного духу. Найкращий доказ цього — те, що в своєму «десятисловії» Сковорода не знайшов місця навіть головній християнській молитві «Отче наш».
Стосунки Григорія Сковороди із зовнішнім світом релігії, неприйняття ним церковного обряду насамкінець визначились тим, що похований він був на узвишші біля гаю і без хреста над святою для нас могилою. А внутрішній, священний світ Біблії Сковорода визнавав і розвивав у своїй «філософії серця».
Нормальне життя людства скінчилось десь років 200 тому, в сковородинівські часи. Наближаємося до останнього Божого суду чи вже навіть вступили в його смугу.
Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агоній роду людського, аморальності, бездуховності.
Олесь Гончар. Щоденник
Такий запис зробив Олесь Терентійович у своєму щоденнику 27 січня 1992 року. Письменник-провидець мав 200 років історичної ретроспекції — багато побачив, передумав, порівняв, — щоб прийти до висновку: «нормальне життя» таки скінчилося в «сковородинівські часи». У нас, його сучасників, набагато менше, але досить часу — 10 років, — щоб зрозуміти, переконатися, чи мав рацію Олесь Гончар у своєму суворому висновку-вироку.
Мав і визначив точно. І якщо думка про кінець нормального життя потребує коментаря, то «льодовиковий період» людства розгортається на наших очах: удушливий смог бездуховності, тотальна аморальність, криваві розбори між капіталами, державами, релігіями, наростаюча агонія роду людського.
Останній Божий суд розпочався, уже йде.
А прозвучав Божий глас ще в сковородинівський вік, коли скінчилося повноцінне, нормальне життя. Зокрема в Україні. Перервався золотий вік гетьманства. Зруйнована й пограбована, впала Запорізька Січ. Зашморг кріпацтва здушив селянство. Козацька старшина спокусилася царськими чинами, дворянськими гербами. Погаснуло світло пізнього українського бароко.
Людство неоглядки взулося в машинні швидкоходи, двигуном цивілізації стали прагматизм, вигода, прибуток. Загрозу духовного убозтва помітив Сковорода: «Ми надто цікаві до чужих країв, дбайливі щодо них і проникливі: виміряли море, землю, повітря й небеса, потурбували земне черево задля металів, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, рік і міст, знайшли незчисленну множину позасистемних світів. Будуємо незрозумілі машини. Засипаємо безодні, повертаємо й привертаємо водні течії, ставимо щодня нові досліди й творимо дикі винаходи.
Боже мій! Чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Та горе в тім, що при всьому тому відчуваємо, що чогось великого не вистачає. Немає того, чого й висловити не вміємо: одне тільки знаємо, що чогось не вистачає, а що воно таке, не розуміємо… Це явне невдоволення душі нашої чи не може дозволити нам здогадатися, що всі оті науки не можуть наситити думок наших? Безодня душевна ними, бачиш, наповнюється. Пожерли ми незліченну кількість систем з планетами, що поверталися, як годинники на англійських дзвіницях, а планет з горами, морями й містами, та однаково спраглі — не змалюється, а народжується спрага наша».
Спрага наша посилюється: до істини, рівної Богові, до моралі — врівень із життям Сковороди. Ми й раніше схиляли голову перед прикладом життя Сковороди в правді й істині, але заслабли перед його вченням — не сприйняли «спорідненості праці», «любомудрія» в думці, не дослухались заклику «пізнати» себе, не спромоглися сповідати сковородинівську «філософію серця». Що й повело до аморальності, духовного виродження, а затим і — зупинимося над прірвою! — до агонії людства.
Але недарма Сковорода був єретиком думки, провісником нового неба й нової землі, пророком людського щастя. Він думав, знав: нічого не втрачено, якщо не втрачено все. Завжди можна почати з початку. Особливо в часи перелому людської історії, коли на горизонті з’являється людина з вічною Біблією в руках.
Саме так: кожне нове століття розпочинається думкою і словом Сковороди. На початку XIX століття Сковорода прийшов до людей у спогадах своїх сучасників, музикою своїх «божественних пісень». На початку XX століття твори філософа Григорія Сковороди дійшли до нас виданим у Санкт-Петербурзі двотомником. Усе голосніше достукується до наших сердець Сковорода сьогодні, на початку ХХІ століття. Але й ми, у свою чергу, маємо повніше зрозуміти Сковороду, виконати його заповіт, відновити й розвинути «нормальне життя», перерване війнами, революціями, сумнівними соціальними експериментами.
Зрозуміти й пізнати так, як пише вже на початку ХХІ століття, у 2002 році, сковородознавець озимого покоління Віктор Кравець: «Нас 100 років намагалися переконати в тому, що Сковорода простіший і доступніший того, яким він був насправді. Це результат філософського боягузтва і лженауковості. Тепер настає час відкриття справжнього Сковороди, на надгробку якого написано: «Світ ловив мене, але не спіймав». Справжня людина рівна Богові, справжній Сковорода рівний апостолові, справжнє життя рівне людському щастю — цим афористичним трисвіччям вшануємо пам’ять видатного мислителя і поета, висвітимо його сучасне й майбутнє в Україні і в цілому світі.