У серпні виповнилося 130 років із дня народження Олександра Олександровича Богданова (справжнє прізвище — Малиновський). Мабуть, найбільше ця людина відома як один із тих ідеалістів і фракціоністів, що із ними люто й нещадно боровся Ленін. «Реакційну філософію» свого опонента вождь світового пролетаріату критикував у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». На жаль, не одне покоління радянського студентства стогнало над конспектами першоджерел із марксизму-ленінізму і при цьому на очі не бачило праць тих, чиї погляди не збігалися з «правильною» точкою зору...
Із політичних причин на особистості Богданова, як і багатьох інших гідних людей, не одне десятиліття лежала печатка забуття. Лише в другій половині 80-х років ХХ століття батьківщина дозріла для нової оцінки минулої епохи. Поступово міф про «богданівщину» став витіснятися. Його творчою спадщиною зацікавилися вчені. Тепер Богданов вважається одним з провідних мислителів Росії на рубежі століть. Про нього говорять як про основоположника філософії емпіріомонізму та загальної організаційної науки, економіста, подвижника медицини. Його основна праця «Тектологія, або Загальна організаційна наука» низкою спеціалістів оцінюється як крок до створення кібернетики, оскільки там передбачені деякі її ідеї. Богданов — автор романів-утопій «Червона зірка» та «Інженер Менні». Наукові й соціологічні передбачення, що містяться в них, високо оцінили А.Луначарський, О.Толстой, А.Платонов, І.Єфремов.
Олександр Богданов очолював заснований за його ініціативою перший у СРСР Інститут переливання крові, у якому й помер, проводячи на собі медичний експеримент.
Авторитети й університети
Розвінчувати авторитети Богданов почав ледь не з пелюшок. У кожному разі в його спогадах про дитинство є епізод, котрий можна вважати (прикликавши на допомогу почуття гумору) першим досвідом у цій непростій і ризикованій справі: «Тато — дурень!» Таким, за словами моїх батьків, було перше судження, мною висловлене, — перше, у віці близько півтора року... Приводом послужила чергова сварка між батьками. Цілком природно й у згоді зі вченням Фрейда, я став на сторону матері...» Трохи нижче — узагальнення: «Все життя мені довелося, вільно чи мимоволі, суперечити авторитетам, особливо ж найвизнанішим, найнепорушнішим».
Олександр був другим із шести дітей, що вижили в сім’ї народного вчителя, який дослужився до інспектора міських училищ. Гімназію він закінчив у Тулі, як сказано в його автобіографії, «в умовах казармено-тюремних», де «злісно-тупе начальство» навчило його «боятися і ненавидіти панівне і відкидати авторитети». Втім, це не завадило йому одержати після закінчення золоту медаль.
1892 р. Богданов вступив до Московського університету на природниче відділення фізико-математичного факультету. А вже в грудні 1894-го члена ради студентського земляцтва арештували й вислали до Тули. Там він вів пропаганду в робітничих гуртках, став соціал-демократом. 1897-го вийшла його перша праця — «Короткий курс економічної науки». А університет закінчити зумів екстерном восени 1899-го, але не в Москві, а в Харкові, медичний факультет. Знову арешт, висилка в Калугу, звідти — на три роки у Вологду. Колонія засланих, які перебували там під гласним наглядом, була дуже різношерстою і надзвичайно цікавою «компанією». До кола вологодських знайомств Богданова входили Володимир Базаров, Анатолій Луначарський, Олексій Ремізов. Він багато вчився й писав. Півтора року попрацював психіатром у земській лікарні. Восени 1903-го приєднався до більшовиків, а влітку 1904-го став соратником Леніна. На трьох з’їздах обирався в більшовицький ЦК. Цю ж фракцію підтримував під час революції 1905 року.
Певне, головним у цій людині, здатній до гострого й тонкого сприйняття дійсності, було прагнення змінити недосконалий світ, зробити його розумнішим, справедливішим. На цю ідею працювала вся його сутність, їй підпорядкована була напружена робота розуму. Звідси й пошуки відповідей у філософії та політекономії.
У 1900-х у російській пресі точилася жвава філософська дискусія. Слово «ідеалізм» буквально не сходило зі шпальт видань. У полеміці брали участь найбільші російські філософи — С.Булгаков, М.Бердяєв, С.Трубецькой, С.Франк й ін. Прозвучали голоси і молодих марксистів Богданова і Луначарського. На маніфест ідеалістів перший відповів гострою статтею «Нове середньовіччя» (1903), потім разом із Луначарським і Суворовим видав збірку «Нариси реалістичного світогляду».
У цей період Богданов сформував власну філософську систему, що викладена в праці «Емпіріомонізм: Статті з філософії. 1904—1906» (у трьох книгах). Протиставлення матерії та духу автор називає «домоністичним щаблем пізнання». Єдина (моністична) картина світу, за Богдановим, пов’язана з поняттями «досвід», «енергія». Новий підхід до філософії марксизму розкритикували Г.Плеханов і його прибічники, не сподобався він і В.Ульянову.
Нелюбовний трикутник
У листопаді 1908 р. Ленін звернувся до видавництва «Знание» з пропозицією надрукувати його головну філософську працю — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», у якій різко критикував ідеалістичні філософські школи — махізм, емпіріомонізм, прагматизм та інші, реакційні з його точки зору, «ізми». Йому відмовили. Відомо, що М.Горький у листі до К.П’ятницького висловився проти.
Заочно Богданов і Горький познайомилися ще в грудні 1903 р. — Олександр Олександрович відправив Олексію Максимовичу лист. Наприкінці 1904-го Горький саме через Богданова пересилав гроші на видання більшовицької газети «Вперёд». Вони зустрічалися на Капрі, куди Богданов їздив за партійним дорученням. А з кінця 1907-го вели інтенсивне листування. Треба сказати, Горький одним із перших високо оцінив Богданова. У ньому письменника приваблювала насамперед багатогранність, блискучі знання в різних галузях. Їхнє спілкування 1907—1910 років багато значило, певне, для обох. У листах Горького до близьких є захоплені відгуки про Богданова, він називає його своїм кумиром, визнає, що ніколи ще не був настільки захопленим людьми, як захоплюють його Богданов і Луначарський. В одному з листів Олексій Максимович зазначав, що Богданова «... у майбутньому — поставлять на висоту величезну. І, зрозуміло, раніше за нас його оцінить Європа...».
Горького дуже захоплювали філософські побудови Богданова. Але особливо близькі йому були розробка соціалістичної теорії з її ідеями колективізму, загальнокультурними, гуманітарними завданнями.
У суперечці між Леніним і Богдановим Горький був на боці другого. Примітна його реакція на книгу «Матеріалізм і емпіріокритицизм», що вийшла у видавництві «Зерно» у травні 1909-го. На початку червня Олексій Максимович пише лист подружжю Малиновських (Богданових), у якому дає оцінку цій ленінській праці: «...начал читать и с тоской бросил... Что за нахальство! ...наиболее тяжкое впечатление производит тон книги — хулиганский тон. И так... говорят с пролетариатом, и так воспитывают людей «нового типа», «творцов новой культуры». ...беситься можно и добросовестно — Ленину это не удалось. В его книге — разъяренный публицист, а философа — нет: он стоит передо мной как резко очерченный индивидуалист, охраняющий прежде всего те привычки мыслить, кои наладили его «я» известным образом и — навсегда! Безнадежный человек. Вероятно, и на практике он теперь будет и уже, и хуже. Вообще — бесчисленное количество грустных мыслей вызывает его работа — неряшливая, неумелая, бесталанная...».
Горький і згодом не змінив своїх уподобань. Його підтримка Богданова викликала роздратування у Ілліча, який претендував на незаперечність свого авторитету. Ленін намагався схилити Горького на свій бік, але це йому не вдалося. Олексій Максимович не прийняв ультимативних вимог, що стосувалися його позиції. Натурі письменника ближчими були неавторитарність принципів Богданова, гуманістична спрямованість його ідей.
Наприкінці 1910 року особисті стосунки Горького і Богданова зіпсувалися. Дослідники зазначають, що це було, найімовірніше, прикре непорозуміння, оскільки не призвело до переоцінки того, що їх принципово пов’язувало раніше. Олексій Максимович продовжував виявляти цікавість до діяльності Олександра Олександровича, його нових праць, у їхніх позиціях спостерігалася одна лінія.
А от із Леніним у Богданова відбувся справжній розрив на ідейному грунті. Приводом послужили дебати з питання про участь більшовиків у III Думі. Богданов наполягав на виході з Думи і форсуванні підпільної діяльності. У пору формування більшовизму його лідер дорожив підтримкою Богданова, використовував його авторитет і організаторський талант у партійній роботі, «не помічав» неортодоксальності. Але тепер зі «шкідливою богданівщиною» час було покінчити. 1909 року неправовірного виключають із більшовицьких лав за фракційну діяльність. Але «відлучення» не могло змусити його мовчати. Невгамовний продовжує гнути свою лінію. Відповіддю на «Матеріалізм і емпіріокритицизм» був філософський памфлет «Віра та наука» (1910). Його автор вважає, що авторитарні тенденції в більшовизмі перетворюють марксизм на Священне Писання. У теоретичних роботах цього періоду на першому плані «будівельні», а не бойові завдання робітничого класу.
Під час Першої світової війни Богданов служив військовим лікарем у діючій армії, був нагороджений за мужність у порятунку госпітальних обозів. Життєвий досвід цих років, певне, зміцнив його антибільшовицьку позицію. Він більше не визнає класову боротьбу рушійною силою переходу до соціалізму. А ось його оцінка жовтневих подій 1917 року: «логіка казарми, на противагу логіці фабрики, наступає «як Собакевич, на ноги марксизму, історії, логіці, культурі»; «той, хто вважає солдатське повстання початком» реалізації «ідеалу соціалізму», «той із робочим соціалізмом об’єктивно порвав».
Позиція Богданова 1917—18 років багато в чому збігається з горьківською. Олексій Максимович тоді називав себе «незалежним соціалістом», не приймав крайніх форм класової боротьби і казав про необхідність творчої роботи, консолідацію культурних сил.
Від Пролеткульту до в’язниці...
Богданов не сприйняв жовтневий переворот, але не зрікся соціалістичних ідеалів і продовжував доводити свою відданість справі побудови нового суспільства. Він ініціатор створення Комуністичної Академії, членом президії якої залишався до смерті. 1918-го Богданов стає ідеологом Пролеткульту. Вчений читає лекції з економіки в Московському університеті, виступає на конференціях. А також продовжує працювати над головною працею свого життя — «Тектологія: Загальна організаційна наука» (1913—1922), що, на думку дослідників, є першою фундаментальною спробою загальносистемної методології.
Як свідчать документи, Богданов послідовний у своїх поглядах і займає тверду антиленінську позицію. Він був твердо переконаний: пролетаріат нездатний, з огляду на свою невисоку свідомість, виконувати роль суб’єкта революції. Військовий комунізм «єретик» кваліфікує як недемократичний, такий, що врівноважує злидні і не має нічого спільного з соціалізмом. Звісно, у 20-ті роки безкарно стояти на таких позиціях нікому не дозволялося. З ініціативи Леніна критика Богданова і «богдановщини» розгортається з новою силою. У лівих журналах йому дедалі частіше відмовляють у публікаціях. Восени 1921-го він був змушений вийти з Пролеткульту, який зазнавав партійного тиску. А з 1923 року Богданова позбавили будь-якої можливості відстоювати свої позиції в радянській пресі.
«Але хоча я остаточно покинув політику, — пише він в автобіографії, — вона не зовсім покинула мене, як засвідчив мій арешт у вересні—жовтні 1923». Збереглися його щоденникові записи про арешт і перебування у внутрішній в’язниці ГПУ, зроблені відразу після звільнення. Богданов сподівався зберегти їх до тих часів, коли «опублікування стане можливим... і створяться умови для безстороннього судження про всю справу».
Інакомислячий опинився в одній камері з арештантом, звинувачуваним у кримінальній справі. Його «п’ять днів тримали в однаковому з ним становищі: без книг, письмового приладдя, без прогулянок». На допиті висунули обвинувачення: організаційний та ідейний зв’язок із групою «Робоча правда», тобто, по суті, дрібна підпільна робота, спрямована проти РКП. З подальших пояснень Богданову стає зрозуміло: йому приписали авторство статті, яку писав зовсім не він, а «якийсь недосвідчений наслідувач: рука досить невміла, думки різко розходяться з моєю неодноразово висловленою, а частково і друком зафіксованою позицією».
Слідство, на погляд обвинувачуваного, велося сумлінно, на нього не тиснули, не закривали очі на суперечливість своїх даних. Олександр Олександрович зазначив також, що «частково неясне, частково перекручене уявлення» загалом «відповідало тому, що... різними шляхами інсинувалося у газетному цькуванні». Богданов відповів слідчому, що він за «Робочу правду» «відповідальний не більше, аніж Плеханов і Ленін за їхніх теоретичних послідовників,.. чи Маркс за меншовизм...».
Допити припинилися, а його продовжували утримувати під вартою. Тоді він пише заяву самому Дзержинському. Цей документ свідчить якщо не про довіру його автора до глави ГПУ, то принаймні про надію на справедливий суд історії. У ньому «винний» нагадує про своє становище за останні три роки: «Я зазнав не десятків, а, гадаю, сотень нападів із боку впливових осіб, а то й впливових кіл, — в офіційних документах, публічних виступах, у газетних, журнальних статтях, цілих книгах... Мої спроби відповісти не друкувалися... Навколо мене створювалася отруєна, ворожа атмосфера... Лише вона уможливила виникнення моєї справи. І вона ж для неї створила матеріал, — штовхнула кого треба, до «богдановщини». Наступні рядки дозволяють зрозуміти, що мужність цієї людини зазнала серйозного випробування, що сили його й терпіння не безмежні: «...самотній працівник науки, — самотній, як мало хто, — опинився між молотом і ковадлом: одні давно прагнуть «добити» його як ненависного мислителя, другі — не проти підставити його під удари, бо це їм далеко не шкідливо. Інтереси зійшлися. Але буде великою несправедливістю, яку затаврує суд історії, якщо обидва ці плани вдадуться». Далі Богданов просить Дзержинського допитати його особисто, розраховуючи на те, що з огляду на своє становище Фелікс Едмундович зможе «відволіктися» від ворожої атмосфери: «...Ви знаєте, що дієте на відкритій арені історії, яка наш спільний суддя». Підслідний явно не кривив душею і домагався лише одного — справедливості: «Якщо вона буде надана, я буду радий не лише за свою справу і за себе, але також за Вашу справу і за Вас».
Дзержинський допитав Богданова того самого дня. Після годинної бесіди в’язень був упевнений, що ставлення до нього «стало зовсім іншим». Йому пообіцяли звільнення в межах одного тижня і дозволили побачення. Через тиждень, щоправда, не відпустили, тому Дзержинський одержав від правдошукача другу заяву з нагадуванням про дану обіцянку. Через два дні йому передали відповідь: обіцянка, мовляв, залишається в силі, просто «з часом... не вийшло». Звільнення довелося почекати ще тиждень. Обійшлося навіть без висилання. Втім, формально справу не закрили. Богданов робить для себе висновок: «На мій погляд, роль ГПУ в цій справі пасивна, — відповідальність, звісно, не на ньому...».
Останній притулок
Незадовго до арешту Богданов, захоплений ідеєю «підвищення життєздатності людей методом обмінного переливання крові», створив організацію «фізіологічного колективізму». А наприкінці 1925 р. сам товариш Сталін «благословив» його на заснування Інституту переливання крові, причому обіцяв, що будуть надані всі можливості для наукової праці. Окрилений шляхетними цілями й завданнями, дослідник, певне, не припускав, що й у цій, здавалося б, далекій від політики сфері нормально працювати йому не дадуть.
Спочатку все йшло успішно, хоча й не без проблем, цілком природних для нової справи. Проводилися дослідження, експерименти, була низка випадків порятунку життя і повернення здоров’я хворим, які вважалися безнадійними; запрошений в інститут професор О.Богомолець і його співробітники зробили відкриття в області внутрішньої секреції; було вироблено «правила дослідження донорів, значно суворіші, аніж будь-де на Заході»... Але вже в січні 1928 року директор інституту змушений писати доповідну на ім’я наркома охорони здоров’я М.Семашка, а також М.Бухаріна і Й.Сталіна. Богданов повідомляє високопоставленим особам про виниклі в інституті складні проблеми, що перешкоджають науковій роботі. Джерело проблем уособлював новий заступник директора з господарсько-адміністративної роботі Є.Рамонов. Цей комуніст із великим стажем, розповідає обурений керівник науково-лікувального закладу, «виявив украй своєрідне розуміння ідеї партійного завоювання командних висот у науковій роботі», «початків владно, але вкрай некомпетентно втручатися в науково-медичні справи». У його ставленні до наукових працівників Богданова обурювали формалізм і нетямущість, спроби вижити старих працівників. Відданий справі вчений дивується, як може здійснювати керівництво людина, «нездатна нічим, окрім погроз, підтримувати свій авторитет, постійно підриваючи усяку повагу до себе значними і дрібними проявами справжньої некультурності». Його намагався «напоумити» і професор Богомолець, та не вийшло... Товариш Рамонов склав інструкцію для працівників інституту, що по суті скасовувала посаду директора. З цього приводу Богданов звертався в Наркомздрав із проханням «припинити неможливе становище». Розбиралися, але висновки директору не повідомили. Через деякий час він дізнався від наркома, що його «обвинувачують у різкій ворожості до партійців узагалі». Олександр Олександрович доходить висновку: «... це означає для інституту подальшу руйнацію справи, а для мене — принизливе становище, недостойне працівника науки й культури. Це рішення про мою відставку...» (документи цитуються за вид. «Неизвестный Богданов» у трьох кн./Під ред. Г.Бордюгова. М.,1995).
Підтримки уряду занадто вимогливий працівник науки не дочекався. Через три місяці, 7 квітня, Богданова не стало...
У його романі-утопії «Червона зірка», написаному 1908 року, міститься соціальний прогноз, який виявився пророчим: «...навіть там, де соціалізм утримається і вийде переможцем, його характер буде глибоко і надовго спотворений багатьма роками облогового становища, необхідного терору і вояччини, із неминучим наслідком — варварським патріотизмом».
...Ми зреклися, так само рішуче, як наші предки 1917-го, старого світу — Леніна та його послідовників, казарменого і «розвиненого» соціалізму, але уроків історії досі засвоювати не вміємо. Знову зруйнували «всё до основанья», потішаємо себе міфами і страждаємо запамороченням від удаваних успіхів. Затято не хочемо чути голосу розуму, голосу совісті. Боремося за владу, а не за ідею. Ніяк не навчимося толерантності. Не бережемо (щоб не сказати — знищуємо) справжню інтелектуальну й культурну еліту... Невже приречені на бездарне повторення?..