Дружна команда Equites |
Гадаю, навіть якби хлопці не збиралися перетинати Африку, навіть якби вони не були сповнені подвигів, подорожей і романтики, про них однак варто було б написати. Це розумієш, коли переймаєшся їхніми думками та сприйняттям світу. У команди є одна прикметна риса, яка останнім часом стала дефіцитною серед людей: вони дуже люблять світ. Цей світ, із його нестабільністю, черствістю, брудом і руїнами, вони обожнюють. І лише для і заради цього вони йдуть туди, де не ступала нога людини, і роблять те, на що, здавалося б, нормальний людський організм не здатний.
Збираючись до них на інтерв’ю, я, звісно, обмірковувала запитання, схему розмови та приблизний макет матеріалу. Проте мені й на думку не спадало, на що цього разу перетвориться звичайна журналістська робота...
На інтерв’ю молоді люди запросили мене до дайвінг-центру «Алекс», де вони тренуються. Відвезти мене туди запропонувала їхній менеджер Аліна. Поки водій лавірував вулицями, мостами й завулками, Аліна вводила мене в різноманітні корисні подробиці та нюанси.
Виявляється, ідеологію команди можна розгадати вже в назві: equites у перекладі з латинської означає «вершник», а це символ єднання з природою без насильства над нею.
Команда «Equites» — засновник Equites Forum, міжнародного товариства журналістів, документалістів і людей, причетних до екології та проблем навколишнього середовища. Вся молодь професійно займається парапланеризмом, бодібилдінгом, підводним орієнтуванням, східними єдиноборствами, вміє дихати під кригою, ходити на руках по повітрю, жити місяцями без води і їжі, володіє методикою виживання в надскладних умовах, і в кожного за плечами — величезна практика подорожей. Додайте до цього величезний інтелект і вроджену скромність, і в мене до кінця поїздки вже чітко сформувався такий собі образ надлюдини, і девізом засіла фраза Ніцше: «Людина — це те, що треба подолати».
Нам назустріч, як із казки, вийшли три богатирі: Голтіс, якого я впізнала за банданом на голові; Сашко Комаров, який складається, здавалося, з самих м’язів; і веселун Костя Могильник. Дізнавшись, що хлопці ще не розпочинали тренування, я вирішила почекати їх у місцевому барі. Але в них були інші плани: вони запропонували поплавати з ними в басейні, а заодно й поговорити.
Я попростувала услід за ними, все ще гадаючи, що це жарт. Та ба. Мене завели до роздягальні, вбрали в спеціальні капці та мокрий гідрокостюм. Якщо відверто, мої відчуття в цьому обмундируванні можна порівняти з відчуттями середньовічних дам, зашнурованих у корсети. Не зважаючи на мої нерішучі протести — бо диктофон у воді не працює, мене скинули в теплу прозору воду. Там, під час перерв між запливами, і відбувалося наше інтерв’ю.
— Хлопці, як ви знайшли одне одного?
Костя: Ми з Сашком разом училися в школі, він був на клас старший за мене. В 9-му міцно подружили, потім вступили до Інституту іноземних мов. Голтіс там працював тренером, і Сашко почав у нього займатися за системою тренування імунітету. Через Сашка і я з ним познайомився.
— Тобто потяг до екстремального способу життя з’явився у вас в інституті?
Костя: Ні, набагато раніше. У перший похід ходив, коли мені було півтора року. Батьки взяли мене в мандри на байдарках річкою на Полтавщині. Але справжній великий похід я пам’ятаю, коли мені було п’ять років. Ми також пливли байдарками річкою Пра. Нині, коли мама дивується, чим я займаюся,— показую їй фотографію, де півторарічний сиджу в човні: мовляв, самі подивіться, що ви з хлопчика зробили.
Голтіс: Коли мені було вісім років, ми з товаришем заблукали в карпатському лісі. Довго блукали, провели там ніч, але я чомусь не злякався, а навпаки, почував себе дуже щасливим. У мені прокинулося дивне відчуття єднання з природою, і коли на світанку з першими птахами ми почали шукати дорогу додому, вирішив, що я і природа — єдине ціле, я хочу бути завжди з нею й відчуваю, що вона відкриватиме мені свої таємниці. Краса того світанку так приголомшила моє дитяче серце, що я захотів якось передати її людям, щоб усі бачили й поділяли зі мною радість сприйняття світу.
А перша мандрівка мені запам’яталася в четвертому класі. Спорудивши саморобний пліт із куренем, ми з товаришем вирішили спуститися річкою Стрий у Чорне море. Так і пливли три тижні, поки в Молдавії нас не схопила міліція.
Сашко: У мене цей потяг, напевно, був завжди. Починаючи з одного року, батьки щорічно протягом десяти років брали мене в мандрівки на море, завдяки чому я полюбив його до нестями. Тоді я ще не пірнав з аквалангом, але мені дуже подобалося плавати. Крім того, я любив читати. Зачитувався Джеком Лондоном, Жюлем Верном, пригодницькою літературою, замішаною виключно на подорожах. Отож, на формування мого теперішнього способу життя вплинули, напевно, два чинники: дитячі мандрівки та книги.
— А що ви хочете довести своєю подорожжю до Африки?
Костя: С одного боку, ця подорож інформаційного плану — ми хочемо показати красу цього світу. Крім того, ми хочемо, щоб люди знали: можна жити у злагоді з природою, і є вихід зі складної екологічної ситуації на планеті.
Голтіс: Ми, звісно, не заперечуємо цивілізацію. Мета Equites, передусім, — доносити красу природи до людей, показати, що вона створена для них, і лише людина може повною мірою оцінити гармонію й досконалість цього світу. Головне, щоб були чистими душа й серце. Ніяких корисливих думок про завоювання чи підкорення стихії. Ти йдеш до неї в гості. І, звісно, маєш знати закони, за якими вона живе.
— І все-таки, чому Африка?
Костя: В Африці дуже багато білих плям. Цей континент зазнає екологічних катаклізмів, викликаних діяльністю людей, причому аж ніяк не африканців. Вони фактично платять за європейсько-американську цивілізацію. Наше завдання на прикладі власного ставлення до природи й людей показати, що можна жити інакше.
— Це у вас перша подорож такого масштабу?
Голтіс: Такого масштабу — так. Але до цього було дуже багато різного. З Сашком ми пройшли Тибетське нагір’я, командою подорожували у джипі Саудівською Аравією, Іраном, потім були Карпати, Памір, Кавказ, Альпи, Крим. У цих мандрівках ми відчуваємо, що ми — єдина команда, однодумці. І це найголовніше.
— А яким чином ви плануєте залучати до цього людей?
Костя: Ми зніматимемо відео й фото, а після повернення плануємо опублікувати серію тематично розмаїтих фотоальбомів, у тому числі й на екологічну тему. Намагаємося охопити відразу кілька сфер: і розважальну, і освітню. Через інтерактивне шоу хочемо показати певні ідеальні речі, які для нас важливі.
— Це шоу буде принципово новим на українському телебаченні? Розкажи про нього докладніше.
Костя: Саме шоу — суміш інтелектуальної гри й ток-шоу. Буде зал із глядачами, журі з глядачів і ведучий (швидше за все, Ігор Моляр, автор програми «Автопарк»). Принцип інтерактивності в тому, що глядач зможе безпосередньо поспілкуватися з нами у прямому ефірі, він буде учасником цієї гри. До речі, ми хочемо зробити це не лише для України, наша наступна цільова група — Німеччина.
— Що потрібно, аби потрапити на шоу?
Костя: Спочатку буде телевікторина, переможців якої запрошують безпосередньо до студії. Там їх чекає наступне випробування з виграшами, один з яких — поїздка до Африки разом із нами. Не на весь маршрут, звісно, але на певний безпечний етап.
— Як цікаво... А які будуть запитання?
Костя: Людина має виявити вміння орієнтуватися на місцевості, швидко приймати рішення та просто знати природу з її законами.
Тут ми знову згадали, що в басейн стрибнули поплавати, і Костя показав мені, як правильно дихати з аквалангом. Я старалася щосили, але респіратор не слухався непрофесіонала й увесь час намагався вислизнути.
— Оце дивлюся на акваланг і думаю: а де ж ви в Африці пірнатимете? Адже підводною флорою й фауною Світового океану тепер нікого не здивуєш.
Голтіс: Ми вже п’ять років вивчаємо Африканський континент і знаємо, що там є високогірні озера з колишніх вулканів, ріки, де підводна природа просто унікальна, а в екваторіальних джунглях трапляються озера, в яких підводного світу ніхто ніколи не знімав.
— Голтіс, я вже зрозуміла, що навряд чи знайдеться сфера, в якій Equites не компетентна. Але ж одна людина не може знати абсолютно все. Напевно, кожен із вас спеціалізується в якійсь галузі.
Голтіс: Так, звісно. Приміром, Костик досконало знає шість мов. Я більше спеціалізуюся на медицині. З дев’ятирічного віку свідомо вивчав анатомію, хімію й тибетську медицину. Дуже допомагають також знання трав, передані мені бабусею, іноді займаюся цілительством. Сашко мастак у техніці, відеоапаратурі, машинах. Але в усьому іншому ми рівні, оскільки Equites — своєрідні універсали. Ми мусимо вміти літати на парапланерах, чудово водити автомобіль (як звичайний, так і спортивний), стрибати з парашутом, знімати на фото й відеокамеру, бути операторами, режисерами й навіть поетами, щоб ділитися з людьми враженнями з допомогою слова.
— А вас не намагалися завербувати спецслужби, ви ж для них просто знахідка?
Голтіс: Хлопців ні, а мене особисто — дуже часто. Але це не моє, я не для них це все роблю.
Ми з Голтісом залишили Костю з Сашком пірнати собі на втіху, а самі вилізли з води і зручно влаштувалися на лавці.
— Методику виживання в суперскладних умовах ви самі розробили? У чому її принцип?
Голтіс: Так, це наша методика. Багато дають психологічна налаштованість і спеціальні знання. Приміром, якщо людина знає, що без води можна прожити не два-три дні, як стверджує офіційна медицина, а, щонайменше, дев’ять, вона відповідно налаштується і витримає це. Головне — знати, що це можливо, тоді енергія страху зникає. А без їжі взагалі можна місяцями жити. Я, скажімо, 54 дні провів на самій лише дистильованій воді. І коли людина знає, що в когось це вийшло, вона, потрапляючи в екстремальну ситуацію, психологічно налаштується. Взагалі, охочим свідомо підготуватися я рекомендую вправи, які активізують гормональні центри, відповідальні за життєдіяльність органів та енергетичних систем. Якщо регулярно виконувати ці вправи, фізіологічний рівень та імунітет підвищаться вдесятеро. Ми нещодавно їздили в Зімбабве перевіряти свою підготовку. Пили сиру воду, від якої людина може померти вже через півгодини. Вціліли, отже, все гаразд.
— Я чула, ви дотримуєтеся постів...
Голтіс: Пости — це своєрідна дисципліна духу. Навіть не в релігійному сенсі. Якщо ми хочемо досягти певної досконалості — маємо утримуватися від їжі і, незважаючи на те, що ми всі страшенні гурмани, сидіти на певній дієті. Їмо те, що потрібно їсти для побудови тіла, бо наші тіла — це наші інструменти.
— Про шкідливі звички, звісно, не може бути й мови.
Голтіс: Ні, чому. Інколи п’ємо червоне вино, це припустимо.
— Але ж, окрім брудної води й важких умов, у Африці ще безліч різноманітних небезпек: горили, крокодили та й просто дикі племена, котрі можуть сприйняти вас за екзотичний сніданок...
Голтіс: Ну, з’їсти нас ще не намагалися, але прецеденти з дикунами були, потрапляли в такі ситуації, коли здавалося дуже малоймовірним, що залишимося серед живих. Але я вірю, що все пройде благополучно.
— Я також. А симпатичні тубілки не пробували вас спокусити?
Голтіс: Пробували. Якось у савані ми зустріли високогірне плем’я, що складається з самих дівчат, амазонок, причому досить вродливих. Мали пов’язки на стегнах, прикраси й навіть своєрідний макіяж. Вони почали кликати нас із собою. Ми спочатку відмовлялися, але вони не хотіли залишати нас ночувати під відкритим небом, де повно хижаків. Зрештою, вони завели нас до своїх хатин і поставили два тази з водою для омивання перед вечерею. Сама вечеря, до речі, була навдивовижу несмачна. Ми запитали, де їхні чоловіки, з’ясувалося, що тих з’їли хижаки, ті пішли у «великий світ» і не повернулися... Нам стало їх жаль, і ми віддали все, що в нас було: продукти, пилок...
— Суто жіноче питання: а як же родини під час ваших мандрів? Адже вони вас місяцями не бачать!
Голтіс: А ми, коли змога, беремо їх із собою. Дружини в нас так само треновані. Я й доньку свою тренував із самого дитинства: з трирічного віку вона плавала в крижаній воді, ходила в гори, лазила по деревах і навіть сиділа в гніздах карпатських орланів.
Не затримуючи більше Голтіса, я пішла шукати Сашка. Не знайшовши його на «суші», побачила, що він заліг на дно й спокійнісінько там відпочиває. Оскільки вивудити його звідти не змогла, я почала збиратися.
Нарешті, попрощавшись із власником «Алекса», ми сіли в легендарний джип. Я зауважила про себе, що таких машин — Land Cruiser 75 — знаю в Києві лише дві. Місткий білий красень, із двома багажниками, не менш витривалий, ніж його власники. Уже дорогою хлопці розповіли, що машину до подорожі готують досить ретельно: ставлять спеціальні колеса й додаткові баки, позаяк більшу частину шляху вона здолає без заправок, по камінню, воді й болотах.
Ми, звісно, мчали не болотами, а звичайною київською дорогою, сміючись і жартуючи під музику та вітер з вікна. Я уявила, як ці три сміливці підкорятимуть африканські стихії, й зрозуміла, що хвилюватися за них не слід. У них не може не вийти. Вони приречені на успіх. Пожартувавши, що вони не люди, а надлюди, ми попрощалися в центрі міста й домовилися, що ця наша зустріч — не остання.